Ця історія родом із іншої війни, але вона так само й про цю війну, яку ми переживаємо нині. Роз’єднані родини, загублені родичі, таємниці й біль, про який люди вибирають промовчати. Оксана Лущевська пише про 1958 рік, минуло понад десять років по Великій Війні, ми бачимо «розквіт» радянщини – і тих, хто чинить тихий супротив системі.

«Саша відчувала щось особливе, наче настав якийсь переломний момент. Наче й справді вони їхали не з дому, а додому. Може, Шусик і має рацію. Адже дорога додому – це й справді питання часу. Що ближче вони до брата – то ближче вони до дому»

Ми також бачимо двох дівчаток, Сашу і Шусика, майже підліток, – відчайдушних у своєму бажанні знайти брата. Цей брат – позашлюбний син їхнього тата, тож мама не те щоб дуже зраділа його існуванню. Однак для дівчаток брат – це просто брат, той, хто мусить бути поруч, і квит. Так починається історія оповідання «Як у казці» – з бажання віднайти свого. Дівчатка поринають у пригоду й, точно як у казці, мають випробування в дорозі. До Києва з ними їде знайома тітка, що розповідає казки. Від Києва до Станіславова (нинішній Івано-Франківськ) Саша і Шусик їдуть також не самі – а в супроводі п’ятьох кошенят, котрих прихистили дорогою.

В історії Оксани Лущевської, крім основної пригодницької лінії, закладено кілька додаткових сюжетів. Можна розгорнути ниточку ненависті тітки Гандзі до СРСР, або ниточку батька, що на війні набув нової сім’ї, загубивши на якийсь час свою родину… Нинішня війна в цьому сенсі геть не схожа на ті, що точилися у світі в минулому столітті. Тепер ми принаймні маємо зв’язок – і за першої ж нагоди запитуємо у своїх людей: «Як ти?» Ми тримаємо ниточки близькості навіть тоді, коли хтось далеко. Тато дівчаток не мав такої розкоші – таким чином у Саші й Шусика з’явився брат Женик. Який, утім, так само загубився зі своєю мамою. Женик – іще один сюжетний закрут цієї книжки. Сирота, дитина війни, шибеник, який мешкає на вокзалі після смерті мами. І який завдяки сміливості й наполегливості своїх сестер, яких він навіть не знав, віднаходить батька й цілу родину.

Ця книжка – ніби не про війну. Однак ми все одно радимо ознайомитися з нею в рамках теми #ЯкГоворитиЗДітьмиПроВійну. Адже такі історії – наслідки кожної з воєн. Ось трійко дітей у супроводі батьків, тітки Гандзі й п’ятьох кошенят їдуть додому й розмовляють про життя. І про війну, авжеж: «Слухати тата дівчатам хотілося, але водночас і не хотілося. Говорити про війну тяжко. І не говорити про війну тяжко. Слухати про війну тяжко. І не слухати про війну тяжко.

Та Женик слухав жадібно, вбираючи кожне татове слово. Женик хотів знати все-все, що розповідав тато. Та найбільше Женик хотів знати, що весь цей час після війни тато в нього був. Відколи Женик утратив маму, у нього був тато! І тато є. І тато буде. І вони їхали додому. Де вони всі житимуть добре. І хіба це не так само, як у казці?»

Ця історія, як і має бути в казці, має щасливе завершення (у післяслові письменниця розповідає, що ж насправді сталося з прототипами Саші й Шусика, її мами й тітки). Такі фінали дуже потрібні нашим дітям тепер. Добре знати, що війни колись закінчуються, і що рідні люди мають шанс знайти одне одного.

Володимир Аренєв – один із найпрофесійніших українських авторів, що ретельно й вивірено працюють із підлітковою літературою. Хоча буде не зовсім чесно сказати, що лише з підлітковою, адже Аренєв пише смислами, які цікаві також дорослим читачам і читачкам. Ось тільки його персонажі й персонажки – підлітки, що ризикують і проживають небезпечні й, що вже казати, прецікаві пригоди. Аренєв запустив відразу кілька успішних циклів (особисто я чекаю з нетерпінням завершення «Сезону Кіноварі» й продовження «Сапієнсів»), а «Скарбничка історій» заповідається на ще один цикл «Чарівні формули оповідача». У ньому, підозрюю, розвинеться навчальна тема письменника, в яку він багато років вкладається паралельно до власної творчості.

«– Слухай, – зглянулася над хлопчиком Урсула, – а що ти мав на увазі під «закляттям»?
– О, – сказав він, – це довго пояснювати. Але якщо коротко: я приречений на пошуки історії. Такої, знаєш, яка мене захопить і здивує. Закінчення якої я не зможу передбачити. – Він покрутив чашку в пальцях, перстень знову блиснув у світлі лампи. – Той, хто розповість таку історію, поверне мені свободу»

Назва циклу «Чарівні формули оповідача» й перша книга серії натякає на те, що йтиметься про три базові для літератури речі: 1) унікальну магію творчості; 2) певні закони ремесла, якими можна навчитися користуватися; 3) в центрі всього стоїть сторітелінг, історії. Властиво, тому й «Скарбничка історій». Центральна метафора надто промовиста, її можна розгортати й розгортати: тут очевидно проступає безліч претекстів, зокрема й «Вавилонська бібліотека» Борхеса, не кажучи вже про «Тисячу і одну ніч», яку головним чином обігрує автор. Та найцікавіше в цьому всьому те, як у «Скарбничці» переплітаються життя й вигадані історії, історії і майстерність їх розповідати. Де межа між цими поняттями? Коли закінчується життя й починається міфотворчість? У той самий момент, коли ми переказуємо те, що відбулося.

Головна інтрига повісті – чи вдасться дівчинці Урсулі (усі збіги в іменах – невипадкові) зняти прокляття з джина, ув’язненого у скарбничці? – тримається за руку з іншою: чи вдасться Урсулі опанувати мистецтво розповідання історій? Адже завдання неабияке: слід здивувати того, хто за понад три тисячі років прочитав і переглянув практично ВСЕ, того, хто бачив дуже багато, подорожував, уміє чарувати й сам навчає інших сторітелінгу. Ось як говорить про себе в’язень скарбнички: «Я читаю та говорю дев’яноста сімома мовами  розумію триста шістдесят один діалект […]. Також я можу приборкувати диких тварин, зменшуватися та збільшуватися на власний розсуд, не їсти кілька століть, складати вірші, знаходити втрачене і трансформувати живу матерію у неживу». На всі спроби виконати завдання, Шамхураш Вогненнокрилий, він же Підкорювач Семи Драконів, Звитяжець Битви П’яти Розумів, Серп Сумнівів і Спис Істини, тільки знуджено зітхає. А тимчасом його час витікає в буквальному сенсі – через пісочний годинник. Урсула навіть не підозрює, але її час спливає також, адже за законами жанру, взявшись допомогти джинові, вона втягує себе і своїх близьких у небезпечну гру. Якщо вона не зможе розчаклувати джина, прокляття торкнеться і її близьких. Знову ж таки, за законами жанру, Шамхураш «забуває» повідомити про цю деталь на початку історії.

Отак ми плавно підійшли до теми формул оповідача. Володимир Аренєв – не лише практик літературного ремесла, він також багато років навчає літературній майстерності у власній студії. Крім того, він багато років викладає підліткам на літературних школах від «Litosvita», тож написання власного «підручника» – це мовби логічний крок із його боку. Утім, це не класичний підручник із літературної творчості, до яких ми звикли. Аренєв створює історію, яка би ілюструвала всі ті прийоми, про які він говорить. І все це діє як частина сюжету, адже теоретична складова книжки – це конспекти Урсули, які вона записує з лекцій Шамхураша. І тут мені закралася зненацька думка: адже й сам Володимир – трошки як той джин, збирач історій (і якщо пильно придивитися до ілюстрацій Сашка Ком’яхова, то певні риси схожості навіть у зовнішності героя вдалося передати). Навчаючи інших, маючи величезний досвід із писання, укладання, читання, перекладання, викладання текстів, тебе що далі, то складніше здивувати. І як читач, ти опиняєшся в непростій ситуації: мало який твір може направду тебе вразити і здивувати! Тож ти стаєш свого роду рабом історій, як джин стає невільником речей, на які сам колись перетворив живих людей. Скарбничка вщерть заповнена предметами, що колись були людьми, і це ще одна чудова метафора: в центрі кожної історії – людина, її життя. Як джин живе зі своїм прокляттям – бути прив’язаним до скарбнички й перетворювати людей на речі, так і письменник має своє «прокляття» – перетворювати життя на історії. Обоє не можуть інакше. Хіба що… знайдеться котрась фантастична в усіх сенсах Урсула, яка знайде вихід. Та й, судячи з наміру Аренєва продовжити цикл, не факт, що це допоможе. Адже література – це не лише «прокляття» (один із вимірів якого – низька оплачуваність праці), це ще й покликання. І може, омріяна Шахмурашем свобода – не звільнення від історій, а радше вибір і можливість творення власних історій, скидаючи всі умовні й не умовні кайданки, шаблони й правила. Як це й робить Урсула у властивий тільки їй одній спосіб.

Зізнаюся: я планувала прочитати дитячу книжку Валерія Пузіка ще торік, щойно вона вийшла. По-перше, заради того, щоби бути в контексті. Адже як оглядачка дитячих книжок та одна з барабук, я чесно ознайомлююся з багатьма виданнями на книжковому ринку. Проте є ще «по-друге», і це – моя особиста симпатія до автора книжки, який ще у 2015 захищав Україну й тепер знову пише з окопів свої «листи до сина» (відчуваєте тяглість традиції?) та ділиться на своїй сторінці у фейсбуці картинами, написаними на коробках з-під набоїв. Щойно харківське видавництво «АССА» анонсувало другу частину серії про «“Делфі” та чарівники», я виправила минулорічний недогляд.

«Так буває. Одного дня приходить війна і все змінюється. Але дракони? Чому
вони напали? Чому?»

Валерій Пузік пише альтернативну історію Одеси. Мені часто трапляється в дитячих і підліткових книжках Київ та Львів, Харків, проте я не пам’ятаю сучасних міських текстів про Одесу. Як тут не згадати заклик письменниці, дослідниці дитячої літератури Оксани Лущевської: «Нам, українським авторам, слід негайно ставати українськими амбасадорами й прописувати та промальовувати на сторінках дитячих книжок свої українські історії: множини українських ідентифікацій та моделей» (Звідси: «Ландшафти України: що робити дитячим авторам для популяризації регіонів», для Читомо).

У текстах Валерія Пузіка Одеса прописана дуже «живо»: можна пройтися вулицями, згаданими на сторінках повістей, намацати бруківку стопами, відчути подих моря й атмосферу старих книгарень. Одеса Пузіка – це місто кіношне, місто Юрія Яновського, проте водночас місто, де ім’я Орест дивує перехожих незвичністю й навіть – чужістю.

Події в цій серії стаються в наш час. Більше того, автор закручує нитку інтриги навколо цілком реальної події – катастрофи з танкером «Делфі», що застряг біля берегів міста взимку 2019 року. Історія цього танкера сама собою досить загадкова, але Валерій Пузік зумів розкрутити з неї оригінальну фентезійну нитку. Є пророцтво, в якому згадується корабель без капітана, є легенда про драконів на дні Чорного моря, а також, ясна річ, є чарівники і хранителі, що мешкають в Одесі поряд зі звичайними людьми. Знову ж таки, слідуючи певній традиції, основою основ у цих книжках є Чарівна Книга, в якій пишеться майбутнє. І цю книгу може прочитати лише майже 8-річний Орест.

Родина Ореста цілі дні проводить на Одеській кіностудії, де знімають екранізацію «Майстра корабля» Юрія Яновського. Цитати з українських модерністів та віднайдення українського контексту Одеси – те, що особливо втішає мене як літературознавицю. Проте це не єдине. Автор добре будує інтригу: події змінюються швидко, часом аж занадто (тут я згадую, що все не випадково, адже Валерій Пузік також сценарист). Другорядні герої Пузіка яскраві й кінематографічні зовні, однак головним дещо бракує глибини та мотивації – сподіваюся, ми побачимо більше у третій частини серії. Місія та обов’язок рятувати рідне місто звалюються на бідолашного Ореста настільки зненацька, що й дорослі розгубилися б. Гадаю, якби зробити головних героїв – Ореста й Макґі – старшими, підлітками, історія тільки виграла б. Адже вік ініціації, про яку прямо говориться в тексті, настає близько 12 років, аж ніяк не у вісім.

У всякому разі я з нетерпінням чекатиму на продовження пригод Ореста і Макґі. У першій частині – увага, СПОЙЛЕР! – катастрофи уникнути не вдалося: Одесу зруйновано. У другій частині юний поштар Макґі повертає час назад, щоб виправити лихо. У третій, за логікою, доля Одеси та драконів, які зазіхають на всі чорноморські міста, має бути вирішена. І якщо ви відчитуєте тут натяк на російсько-українську війну, то так воно і є. Нагадаю, війна триває вже вісім років, і в розділі «Руїни» (книжка 2021 року), де дракони знищують Одесу, дуже болісно сприймається епізод, де Орест із батьками сидять під землею, у сховищі, поки над ними все палає вогнем:

«Вони нищили все на своєму шляху. Дихали вогнем і туманом. Багатоповерхівки падали. Пил здіймався вгору. Усюди клубочився попіл. Якби хтось зміг їх зупинити! Але хто подужає?.. Дракони кружляли над містом, яке стрімко перетворювалося на руїни.

– Тату, чому так? Чому вони прийшли?

Відповіді в батька не було.

Він мовчав.

– Нічого, синку, все буде добре, – промовила Ірина.

Як добре?

Міста немає.

Цілого міста немає!

Чи скоро не буде…

Що «буде добре»? Як жити далі?..

Цього ніхто не знав.

– Це війна, синку. Так приходять війни.

– Війна з драконами?

– Ні! Із темними силами. Дракони лише виконують накази.

– А можна якось змусити їх не виконувати?

– Вони завжди їх виконують, ці накази…

– Але чому?

– Я не знаю».

Власне, ми справді не знаємо. Гадаю, за якийсь час напишуться книжки, в яких будуть запропоновані не лише запитання, але й відповіді. Поки ж війна триває, і пріоритети в нас (і в Ореста, і в його батьків) – інші. Найперше – вижити. І тут дуже сильно звучать слова головного героя (нагадаю, він – учень молодшої школи): «Що відбувається там, нагорі? – думав Орест. – Чи вціліла школа? Пекарня? Стадіон? Кіностудія?..

А якщо там уже нічого немає?..

І скільки нам тут сидіти? Ми не можемо все життя переховуватися, або ж утікати, або ж уникати… Якщо це війна – необхідно прийняти бій». І перемогти. Щоб жодна дитина більше не мусила стикатися з драконами, що зазіхають на наші міста.

ІлюстрАвторка Грася Олійко – з тих мисткинь, які чесно й послідовно обстоюють «свою» тему. Для Грасі від першої авторської книжки «Історія, яку розповіла Жука» ця тема – безпритульні тварини. Нова книжка-картинка ілюстравторки – «Сукня для Марусі» – так само присвячена темі дбайливого ставлення до тварин, що живуть на вулиці.

«Собачки не мають жити самі-самісінькі, їм теж потрібна сім’я»

«Сукня для Марусі» – це книжка-квест для наймолодших читак. Головна інтрига розгортається навколо речей, які зникають із дому напередодні дня народження маленької Марусі. Здавалося б, що може пов’язувати між собою парасольку, печиво, три шкарпетки, електронну книжку та гірлянду? Зрештою, коли з дому майже зникає торт, таємниця розкривається абсолютно несподіваним чином. Грася Олійко у своєму вже, насмілюся сказати, авторському на позір наївному стилі розповідає історії безпритульних тварин та їхнього «всиновлення» дітьми. Ось так і Маруся знаходить собі собачку у скверику біля дому. Дівчинка опікується тваринкою так, як тільки вміють малі діти, – від усього свого дитячого серця стараючись віддати їй усе якнайкраще.

Книжки Грасі Олійко у ненав’язливий спосіб розвивають у дітях любов та емпатію. За простотою і наївністю розповіді ховається велика тема толерантного, доброзичливого та екологічного ставлення до ближніх. Ось уся родина збирається в домі, щоб відсвяткувати день народження Марусі, й ось вони всі вже гуртом опікуються новим членом родини – собачкою: «– Бідна собачка! – забідкалися гості. – Собачки мають жити вдома, з людьми, а не під лавкою на вулиці!» – ці слова, якщо стежити за роботами ілюстраторки, можуть бути маніфестом її творчості. Адже Грася допомагає не лише словами, а й справами, захищаючи й підбираючи тварин із вулиці.

«А до чого ж тут три шкарпетки і сукня?» – спитаєте ви. Власне, ці таємниці відкриються лише наприкінці книжки. Тут дорослим, які супроводжують дитину в читанні, слід підготуватися до безлічі запитань про інклюзію та «особливі» потреби тварин (і людей). А ще, скажу відверто, про дуже популярну шкоду, здійснену в ім’я великої любові.

Абрикоси як символ мирного, українського Донбасу – в українській літературі ми не вперше натрапляємо на цей образ. По всьому світу розходяться в різних перекладах вірші Любові Якимчук «Абрикоси Донбасу», і хоч книжка вийшла у 2015 році, про неї з новим натхненням почали говорити вже після 24 лютого 2022 року. Тепер абрикоси як символ і метафора безтурботного літа, мирного дитинства, чогось дуже знайомого, очікуваного й жаданого оселилися в дитячій літературі – завдяки повісті Олі Русіної «Абрикоси зацвітають уночі».

«Абрикоси цієї весни ніяк не хотіли зацвітати. Вони струсили з себе сніг; потім, за якийсь час, випустили листя. І завмерли. Минулого року, коли війна тільки почалася, все ще було як звично. Але за рік усе змінилося»

Ця книжка вийшла вже в розпал «великої війни». І хоча йдеться в ній про перше літо російсько-української війни, яке тоді ще називали АТО, саме тепер досвід її героїв буде як ніколи близьким сучасним читачам.

Хлопчик Устим живе на лінії розмежування. Влітку 2014-го його життя різко змінюється: раптом світ, до якого він звик, стає небезпечним. Скільки розпачу в цих словах дитини: «Мене самого майже нікуди вже не пускають, мама каже, що небезпечно. Усе на світі небезпечно! Навіть піти на річку. І Жменька тепер мусить сидіти у дворі». Жменька – це песик, саме завдяки їй герой знайомиться з безпілотником на ім’я Ел. Ввівши казкового героя в реалістичний текст, авторка має змогу показати події ніби з неупередженого боку. Безпілотник загубився, в нього розрядилася батарея, він навіть не може пригадати, на чиєму боці служить. Він літає над Донеччиною і показує нам поруйновані місця своїми «дитячими» очима. Знайомиться з військовими й робить певні судження про Добро і Зло. Стерта пам’ять допомагає йому бачити все безпристрасно, не спираючись ні на яку ідеологію. І водночас – заново будувати стосунки з людьми, як-от із Устимом і Майстром.

Оля Русіна описує події з дитячого погляду, однак не приховує від дітей правди. На війні люди часто бачать смерть, й Олині персонажі теж із нею стикаються, відверто про неї розмовляють:

«Коли Устим був малий, він думав, що люди вмирають по черзі. Бабуся була дуже стара, і вона померла так рано, що Устим її майже не пам’ятав. Дядько Віктор із сусідньої вулиці був на шість років молодший за неї — і він помер уже після бабусі. Устим був у родині найменший, тому мав померти останнім. Батьки старші — з ними це станеться раніше, але все одно дуже нескоро, й Устим про це старався не думати. Їм до вмирального віку було ще далеко, адже вони геть не схожі на бабусю».

Аж тут – слова, які виражають усю ненормальність цієї війни: «Але потім почалася війна і весь порядок вмирання перемішався». Устим більше не може бути певним, що помре у глибокій старості, як казала мама. Він навіть не може бути впевненим, що помре пізніше за своїх батьків. Смерть на війні – спонтанна і непрогнозована.

Один із наймоторошніших епізодів у книжці – загибель Устимової сусідки Тоні. Жінка померла під час обстрілу, бо не встигла добігти до підвалу. Читачі очима Устима бачать, як люди підходять до померлої, бачать, як переживає смерть подруги дитинства Устимова мама. У цьому епізоді авторка тільки констатує побачене, без трагізму, проте сьогодні ми всі маємо дуже багато травматичного досвіду – тож на це слід зважати, вибираючи книжку для дитини.

Письменниця також торкається теми евакуації й приживання на новому місці – з усіма складнощами адаптації та вростання в нове середовище.

Однак найголовніше, що є в цій мудрій медитативній прозі – це надія. Цвіт абрикоси, його очікування стає символом віри і надії в Перемогу й життя. Хоч тепер нам усім складно, і все ніби завмерло, відклалося на потім, колись-таки абрикоси зацвітуть, і життя відновиться. У час, коли дорослі зневірені й поглинуті роботою на Перемогу, надію дітям дарує казковий персонаж – безпілотник Ел:

«— Просто зараз усе так… ховається.

— Куди ховається?

— Ну, робиться таким, щоб його важче помітити. Я чув, як так говорили люди. Мені ці слова сподобались, тому я відклав їх серед своїх гігабайтів і тепер можу повторити тобі. Гм… життя в усіх зараз трохи змінилось. Не лише в людей, а й у рослин, дерев… тварин теж. Ліхтарі загоряються пізніше. Птахи співають тихіше, але до мене, наприклад, підлітають ближче, щоби я їх чув. Дерева зацвітають уночі, поки ніхто не дивиться. Побачиш, ці теж зацвітуть».