All posts by Ольга Купріян

Страх і сором у маленькому містечку

«Я народилася ще в ті часи, коли міленіум був далеко попереду, і в ньому обов’язково мав бути кінець світу» – такими словами дев’ятикласниця Таня починає розповідь про визначальну подію (чи ряд подій) у своєму житті. Подій, що призвели до великого і тривожного «всі побачать» – падіння й величі, обнулення й заново написаного життя. Не певна, чи це спойлер, адже все це можна «прочитати» з назви повісті: в ній і бажання зійти на п’єдестал, і страх осоромитися на весь світ. Це все притаманно Тані, від імені якої ми й дізнаємося про життя школярок кінця 1990-х у провінційному містечку десь в Україні.

«Є два способи, щоб стало все рівно: або отримати все, або все втратити»

З перших сторінок ми занурюємося в тривогу очікування кінця світу у близькому майбутньому й іронічно описане бажання урвати бодай крихітний шматок теперішнього. Нас оточують дешеві яскраві речі, якими прагне володіти Таня і її однокласниці – кольорові колготи, чоботи з завуженими носаками на шпильках, «Тетріс» і жуйки «Love is», на яких ми вчилися розбиратися в коханні. Інших джерел для навчання любові в нас не було – батьки нерідко мали погані стосунки, шкільна програма демонструвала суцільне страждання, цікавість до тілесності була строго татуйована, а старші подруги намагалися намацувати стежки любові, як уміли. Тож часто-густо в коханні ми були, як сліпі кошенята, як Таня і її подруга Ольга: дивилися на об’єкт захоплення здалеку, зітхали й намагалися інтерпретувати його поведінку собі на користь. Страждали, а тоді знову намагалися виправдати своїх коханих. Ми не знали нічого про секс (бо в наших батьків при Союзі його «не було», та й у незалежній Україні він не відразу з’явився) і про здорові стосунки, ми вчилися на телесеріалах і вкотре страждали, наслідуючи персонажів книжок про романтичне кохання. Зрештою, ми набивали ґулі й ставали цинічними, або ж вчилися жити, як уміли.

Таня, яка розповідає цю історію з висоти свого дорослого досвіду, схоже, навчилася іронічно ставитися до своїх юнацьких переконань. По правді, ця самоіронія, що межує з сарказмом, на початку заважає співпереживати оповідачці. Складно розгледіти в ній драматичну героїню аж до кульмінаційного моменту, де все перевертається з ніг на голову, і Таня нарешті отримує те, чого хотіла від початку.

«Я хочу бути такою, як ви. Щоб так, як вам, було все рівно на всіх, на чужу думку» – каже вона своєму особистому янголові чи демону (про це їй доведеться поміркувати згодом), не питаючи про ціну. Продершись крізь усі нашарування Таниного самозахисту, які приховують її глибоке страждання, її страх перед чужою думкою та осудом, її невпевненість у собі, – починаєш їй співчувати. Тож коли вона зрештою втрачає все – бо саме такою є «ціна», яку доводиться сплатити за байдужість до громадської думки, – відчуваєш, що ти на її боці. Адже ця історія – не лише про Таню кінця 90-х, вона про кожну дівчинку, яку навчили озиратися на інших і не помічати себе: «“Я” – остання літера в алфавіті» – казали нам, «Думай, що люди скажуть!», «Дивись, щоб мені не було за тебе соромно!».

«Усі побачать» – дебютний твір письменниці Яни Блажівської, і, звісно, йому подеколи бракує технічної вправності. Затягнута композиція, картонні персонажі, неправдоподібність одного з ключових героїв, спокусника й «визволителя», невиразність конфлікту – це все простір для росту. Попри те, повість цікава не лише як свідчення реальності часів найсвіжішого зламу століть. Хоча й ця атмосфера тягучості, сірості, невиразності й полювання на «шмаття» зображена досить колоритно, а ілюстрації Андріани Чуніс стильно підкреслюють ту епоху. У всякому разі повість претендує на цікавий зразок янґ едалту – не лише для сучасних підлітків, але й для їхніх дорослих батьків, які виросли напередодні «кінця світу».

Біг, що робить нас щасливими

Історії для дітей бувають різними. Хтось любить фантастичні, хтось – реалістичні. Хтось більше читає про тварин, а хтось – про людей. Хтось любить пускати сльозу, а хтось – сміятися. Хтось обожнює ніжні мрійливі історії, а хтось шукає книжку про себе – непосидючку, який любить бігати. Чудова новина: є така книжка! Написала її бігунка-любителька Олеся Кешеля-Ісак, а проілюструвала Ольга Дегтярьова.

«Я не хочу, щоб ти був посидючим, сину. Я хочу, щоб ти був щасливим. І щоб світ навколо тебе був завжди кольоровим. Як і навколо мене. Бо, зізнаюся тобі теж: я, як і ти, коли біжу, бачу, як світ навколо мене сяє»

«Непосидючка» – це художня історія, в яку доречно вплетені науково-популярні вставки. З них юні читачі й читачки дізнаються, як вибрати кросівки (їх, виявляється, є десятки видів, а в мами головного героя їх «ціла полиця»!), як правильно харчуватися (і що куркума сама по собі не дуже смачна, а у правильно підібраній страві – мням!), якими бувають спортивні годинники, скільки потрібно пити під час бігу, що таке півмарафони і як узагалі відбуваються дитячі спортивні забіги. Наприклад, ви знали, що на всіх дорослих марафонах і пів марафонах є дитячі забіги? Ніби створені спеціально для того, щоб батьки не мусили шукати на цей день няню, а долучалися до дорослого захоплення. А головне – в цьому забігу медальки роздають УСІМ учасникам! Усе це пояснено в доступній для дошкільнят і молодших школярів формі, адже й головний герой «Непосидючки» – хлопчик Теодор – поступово розбирається у цих важливих речах разом із батьками.

Що особливо цінне в історії Тео – те, як захоплена бігом мама вміє передати свою пристрасть синові. Не лицемірячи, що це «корисно», а в той час вибираючи для себе щось геть інше. Мама Тео обожнює біг, для неї це – джерело натхнення й ресурсу. При цьому вона не займається спортом професійно, а бігає заради чистого задоволення. Хлопчик також пробує бігати й зрештою відчуває те саме: «Я… я знаю, що ти хотіла б, аби я був посидючим, слухнянішим і менше бігав. Але я хочу тобі зізнатися: коли я бігаю, мамо… Тільки коли я бігаю… – Тео зупинився. Він не знав, чи говорити далі, чи повірить йому мама А потім на одному подихові сказав: – Тільки коли я бігаю, лише тоді я бачу світ КОЛЬОРОВИМ!». Важливо, що в тата при цьому – інші захоплення, він не бігає разом із усіма, нам не показують ідеалізованої картинки, де вся родина – затяті бігуни.

Ілюстрації Ольги Дегтярьової створюють динаміку й підкреслюють ніжні та зворушливі моменти там, де це потрібно. А які різноманітні відтінки емоцій переповнюють дітей під час забігу! Одні будь-що намагаються перемогти, інші розслаблені, деякі діти напружені або ж зосереджені, а наш Тео аж світиться гордістю і щастям.

Гадаю, ніхто не заперечить, що спорт і фізкультура важливі й потрібні. Однак яка наша головна мета, коли ми займаємося спортом? Невже всі ті, хто ходить у спортзали чи на спортивні майданчики, прагнуть стати чемпіонами? Авжеж, ні. Проте дітей нерідко віддають у спортивні школи, де й досі основна мета – виховати чемпіонів, аж ніяк не насолода від улюбленого заняття. «Непосидючка» дає альтернативу: спорт нам потрібен для задоволення, для того, щоб бути щасливими й бачити світ «кольоровим» (хтозна, що мають на увазі мама й син, коли про це кажуть). Авжеж, Теодор також хоче прибігти першим і перемогти, вийти на п’єдестал чемпіонів, щоб усі ним захоплювалися. Але авторка ставить маленького героя перед непростим вибором: бути переможцем попри все чи підтримати друга? Це дуже цінна можливість обговорити ситуацію: як би вчинила ваша дитина на місці Тео? А як би вчинили ви самі?

Важлива прикінцева нотатка про оформлення. Це перше дитяче видання «Yakaboo Publishing». Книжка цілком упорається з роллю подарункової, оскільки вона великого формату, щедро проілюстрована й надрукована на якісному цупкому картоні. Є закладинка, тож маленькі читачі, які пробують подужати книжку самостійно, не загублять місце, де зупинилися. Окремо додається мапа для найменших непосидючок – на ній можна шукати різні елементи. А головне: на задній обкладинці маленьких читачів чекає сюрприз – золотиста медалька «Непосидючка №1», яку можна видавити просто з обкладинки й повісити на шию!

Шпигунки на київських дорогах

Якби ми оновлювали огляд підліткових книжок, готових до екранізації, я би першим ділом додала туди книжку «Шпигунки з притулку “Артеміда”» Наталії Довгопол. Динамічна, пригодницька, насичена деталями – як історичними, так і чуттєвими – шпигунська новинка від видавництва «Віват» так і проситься в екранізацію.

««– Вітаю в “Артеміді”, – сказав гер Фрідріх, усміхаючись собі під ніс. – Тобі ще навіть нема вісімнадцяти, а ти вже більше не учениця. Бачиш, я дотримав обіцянку. Відпочивай, доки підшукаю для тебе нову місію…
– А дівчата? – налякано запитала Аня.
– Що тобі до дівчат? Ви ж терпіти одна одну не можете…
– Але ми команда…»

Чотири харизматичні шпигунки – чотири вихованки таємного притулку «Артеміда» – одна однієї красивіша й талановитіша. Японка Амелі, гречанка Мірто, американка Глорія та українка з дивним іменем Поль. Ясна річ, це все псевдоніми, адже у шпигунській справі багато таємниць. Основна ж таємниця – походження героїнь і їхні «особисті демони». Чому Аня бере собі чоловіче ім’я Поль? Чому вона збентежена, зустрівши на київській вулиці жандарма з таким самим іменем? Чому вона так часто перевдягається у хлопця? Чому її, єдину з усіх артемід, узяли в притулок попри правила? Усі ці запитання постають перед нами вже на перших сторінках повісті.

Наталія Довгопол вплітає в популярний пригодницький сюжет про шпигунок (які, втім, іще тільки навчаються цій важливій справі!) соціальну проблематику – від сирітства і всиновлення до розбещення малолітніх у християнських притулках. Головна героїня – донька київської балерини, яка мала великий талант, однак завагітніла й залишила собі дитину, на відміну від багатьох її колежанок по сцені. Через це Аня і її мама живуть у бідності, що і штовхає маму на радикальний крок – віддати дівчинку у притулок для обдарованих дітей, сфальсифікувавши документи про її смерть. Дівчинка й справді обдарована – крім таланту до балету, який вона успадкувала від мами, вона ще й уміє перевтілюватися в непримітну сіру мишку, об’єднувати людей і робити дивовижні акробатичні трюки. Усе це, звісно, їй стане в пригоді під час навчання й виконання місій.

Події розгортаються в чотирьох точках Земної кулі, в багаті й благословенні роки перед Першою світовою війною. 1913 рік. Смірна в Греції, маленьке містечко біля Токіо, столиці Японії, консервативний американський Бостон, і нарешті – Київ напередодні Всеімперської спортивної олімпіади. Наталія Довгопол поєднала вигадані події з реальними, описуючи реальні київські ландшафти, а також міський побут у різних його проявах – фривольні кафешантани, підпільні борделі, старовинні вулиці, щойно заселений Труханів острів, початки емансипації.

Ніби готуючись до переходу у сценарій, повість одразу поділена на три частини – навчання у притулку; подорожі в різні країни, батьківщини трьох другорядних героїнь-артемід; а також головна пригода – викриття підпільного борделю в Києві. Маємо і любовну лінію, яка сподобається потенційним глядачам: головна героїня, киянка Аня, і її коханий жандарм Поль, щодо моральних принципів якого авторка змушує нас хвилюватися буквально кілька сторінок (усе ж він надто симпатичний, щоб бути поганцем!).

Попри насичений сюжет, книжка залишає відчуття, ніби дуже багато всього про героїнь авторка приберегла для наступних історій. Читачам явно бракуватиме глибшого занурення в духовний світ дівчат і їхнього друга Поля. Однак БараБука затамовує дух і чекає продовження пригод шпигунок.

Дитяча серія про цікавинки в Україні

Торік харківське видавництво «Крокус» дебютувало з оригінальною, візуально привабливою та сильною в текстовому плані серією «Цікава Україна». БараБука відзначила таке явище в дитячій літературі, вручивши авторкам серії спецвідзнаку в рамках «Топу БараБуки 2019». Тепер хочемо детальніше розповісти, в чому привабливість цих книжок.

«Цікава Україна» – серія науково-популярних видань для дошкільнят і молодших школярів. За жанром це книжки-картинки, а отже, в них тексти й візуальне оформлення органічно доповнюють і підсилюють одне одних. Про цікаву Україну написали відомі сучасні письменниці – Маша Сердюк, Саша Кочубей, Валентина Вздульська, Оксана Лущевська, Катерина Міхаліцина, проілюстрували видання не менш відомі художниці Мар’яна Микитюк, Юля Шалімова, Оля Музиченко, Маша Фоя, Світлана Балух.

Персонажі – унікальні представники української фауни (вогняна саламандра, сіра сова, жук-олень, рись) та навіть найвища гора в українських Карпатах, Говерла. Усі твори сюжетні (навіть Говерла – персоніфікована), а цікаві факти або ненав’язливо вплетені в сюжет, або подаються окремими блоками як додаткова інформація.

Кожна книжка – маленька сюжетна історія зі зрозумілим для дитини дошкільного та молодшого шкільного віку конфліктом. Авторки вибрали такі епізоди з життя тварин, щоб тексти з мінімальною художньою вигадкою сприймалися як емоційно насичені художні твори.

Ілюстрація Мар’яни Микитюк

Ось саламандра з книжки «Біжи, саламандро!». Розповідаючи про звички цієї земноводної, авторки на перший план виводять повільність. Однак щоби вижити, саламандрі слід швидко рухатися, тікати. Часто й людям різного віку доводиться змінюватися, щоб досягти чогось у житті. Гадаємо, ця ідея відгукнеться й маленьким книгодрузякам.

Ілюстрація Юлі Шалімової

А тут сіра сова з книжки «Сюрприз для сов». Основна проблема цих птахів – їм стає ніде жити, адже люди знищують старі дуплаві дерева. Прочитавши історію, діти дізнаються, як кожен із нас може допомогти совам вирішити їхні «житлові питання».

Ілюстрація Олі Музиченко

«Велике перевтілення» розповідає читачам про життєвий цикл жука-оленя, якого внесено до Червоної книги України. Хочеться відзначити ілюстрування Олі Музиченко, якій вдалося створити цілий неймовірний світ у відтінках зеленого й коричневого кольорів.

Ілюстрація Маші Фої

Особливо відгукнеться книгодрузякам книжка «Мама прийшла!». Тут ідеться про знайомий усім малюкам страх розлуки з близькими дорослими. Погляньте лишень! У природі все так само: малята рисі бояться залишатися в норі поки мама полює, однак мама-рись завжди дбає насамперед про їхню безпеку і – наприкінці повертається додому.

Ілюстрація Світлани Балух

«Говерла» – найбільш спокійна в сюжетному плані з-поміж усієї п’ятірки серії. З тексту ми дізнаємося про рослинний і тваринний світ гори (і про славнозвісну пісню Володимира Івасюка «Червона рута» теж!), гірську річку Прут. Ми бачимо, як споконвіку живуть горяни; дізнаємося, як туристи шкодять природі, засмічуючи гірські схили. Є тут і дуже важливий сюжет про те, як люди вслухаються у природу, і як гора віддячує тим, хто «вміє слухати».

Звісно, молодші книгодрузяки можуть читати насамперед основний сюжет, поступово додаючи пізнавальну складову. Якщо йдеться про читання вголос, спочатку можна оминати фактаж, а в міру зацікавлення дитини темою прочитувати цікаві факти. Утім, книжки цілком надаються для самостійного читання – розмір кеглю й кількість тексту відповідає віковим особливостям молодших школярів. Також книжки можна використовувати на уроках, будуючи навколо кожного з видань уроки з природознавчого циклу (ідеї для уроків «Я досліджую світ»).

Єдине зауваження до серії, яке, втім, легко виправити в подальших виданнях, – передавання лінків на джерела як адресних рядків. Було б значно зручніше додати QR-коди, за якими діти легко переходили б на потрібний ресурс.

Від БараБуки. Як можна використати книжки серії «Цікава Україна» на уроках:

  1. Прочитати історію, обговорити.
  2. Показати фото і відео, якщо це тварина – поставити звук голосу, спробувати усім класом відтворити звук.
  3. Дізнатися, як шукати фото, відео і звук. Далі почитати цікаві факти з книжки.
  4. Творче завдання – намалювати.
  5. Запитання до класу: «Яка у цієї тварини суперсила?»

Різні люди, або Яка така толерантна дитяча література?

Дитячих книжок, які б знайомили книгодрузяк із різноманіттям людей у світі, в нас іще досить мало. Раз у кілька років БараБука визбирує по кілька видань для огляду, й лише тепер водночас вийшло аж чотири дитячі книжки, які пояснюють дитячою мовою, як це – бути інакшими, як взаємодіяти з людьми, які відрізняються, а що – коли ти інакший/а?

В огляді БараБуки – книжки про інклюзивний простір, взаємодію з дітьми, які мають особливості розвитку, а також видання, що змусять читачів і читачок поглянути на звичні речі під незвичним кутом.

Створити інклюзивний простір для дитини

Оксана Драчковська. Зайчик-нестрибайчик та його смілива мама / Ілюстрації: Оксана Драчковська-молодша. – Чернівці: Чорні вівці, 2019. – 32 с.

Зайчик-нестрибайчик із історії Оксани Драчковської від народження не може стрибати. У тваринному світі це був би вирок, проте в казці – лише одна з перешкод. Тато Заєць знаходить вихід і конструює інвалідний візок. Проте середовище все одно не пристосоване для зайчиків-нестрибайчиків: дорога до школи не придатна для візка, а через струмок немає моста. У тексті нічого не сказано про лісові бордюри, але кожна людина, яка стикалася з візком, уявляє, які це перешкоди.

Тоді Зайчикова смілива мама йде до лісової управи просити про інклюзивний простір. На диво, їй одразу все вдається: мостять нову дорогу, будують міст. Зайчик-нестрибайчик легко адаптується в новому середовищі. І якби не візок і лапки, що не стрибають, все в Зайчика було б чудово. Ось тут читачі вгадують у літературній казці утопію: досягнувши успіху в одному, мама легко йде далі й домагається ліфта для білочки з хворими лапками, і встановлення звукового світлофора, а вчителі вивчають мову жестів. Далі маму Зайчика вибирають головою лісової управи, тож «більше ніхто у лісі не почувався самотнім і забутим». Розповідь завершується щасливо, проте в дорослих читачів після прочитання залишається легкий смуток. Адже в реальному житті, на жаль, не все так: смілива мама-зайчиха скоріш за все довго-довго ходила б до мера Ведмедя перш ніж їй вдалося пробити хоча б пандус. «Зайчик-нестрибайчик та його смілива мама» Оксани Драчковської – це радше казка, утопія для спільного читання. Читаючи її, усвідомлюєш, як далеко ще нам до інклюзивного суспільства.

Знаходити спільну мову попри особливості

Надія Степула. Петрик і фонтани / Ілюстрації: Ольга Селищева. – Київ: Основи, 2019. – 32 с.

Герой книжки «Петрик і фонтани» має аутизм. Ця особливість накладає певний відбиток на його поведінку. Наприклад, Петрик дуже емоційно реагує на подразники, гучно радіє бризкам фонтану, радісно жестикулює, плескає в долоні, або ж навпаки заглиблюється в себе, спостерігаючи за чимось цікавим. Читачі знайомляться з хлопчиком через реакцію норматипової дівчинки, Матильди. «Чому цей хлопчик так верещить?», «А коли Петрик стане нормальним? Ми зможемо з ним дружити?» – ці запитання цілком типові для дітей, які вперше стикаються з незвичною поведінкою або зовнішнім виглядом людей. Матильда цікавиться, а мама спокійно їй пояснює, що таке аутизм, показуючи таким чином здоровий спосіб взаємодії зі своєю дитиною та соціумом. Важливе повідомлення тут усім дорослим і малим читачам: «Він нормальний, – відповіла мама, – тільки трохи інший. Ось у тебе довгі коси, а в нього коротке волосся. (…) Усі різні: і діти, й дорослі. Але всі ми люди. Тому в чомусь однакові».

Цінне в цій книжці те, що вона не всуціль «гладенька». Часом, щоб бути терпимими одне з одним, слід потрудитися. І не завжди, якщо підійдеш до іншого з усмішкою та добрими намірами, одразу все складається. Отак, Матильда пробує гратися з Петриком, проте не все виходить. Дівчинка гнівається, виникають конфлікти, як у звичайному спілкуванні, проте діти зрештою вирішують ці проблеми разом із дорослими і вчаться взаємодіяти, враховуючи особливості одне одного.

Дивитися на світ під іншим кутом

Який Такий / Ілюстрації: Надія Кушнір, текст: Юлія Аронова. – ГО «МЕЙКЕРСПЕЙС ЛЬВІВ»

Чи справді наші особливості – це слабкості? Про це змушує замислитися інтерактивне видання «Який Такий» із ілюстраціями Надії Кушнір. Чи справді динозавр – страшний, а якщо вирізати чудового динозавра з куща, тоді як? А якщо уявити, що інвалідний візок – це оглядове колесо з різнобарвними кабінками? Чому людина у візку дивує, а люди на велосипедах сприймаються як норма? І там, і там, – по два колеса, і там, і там людина пересувається за допомогою механічного пристрою.

Авторки книжки «Який Такий» (Надія Кушнір, ілюстрації, Юлія Аронова, текст) надихають читачів і читачок подивитися на світ під іншим кутом. Поки діти не навчилися мислити стереотипами й бачити обмеження там, де є простір для уяви, слід пробувати міняти світ. Ця книжка – про інклюзію в найширшому сенсі: коли ми не впускаємо у свою компанію «не-таких», а приймаємо особливості інших людей із розумінням – людей без особливостей не існує у природі. Всі особливі й усі унікальні.

Книжку можна завантажити безкоштовно в інтернеті у пдф-форматі або ж скористатися версією з озвучкою та інтерактивними додатками – тестами й пазлом.

Люди різні, але рідні

Таня Стус, Марта Кошулінська. Рі(з)дні люди. – Львів: ВСЛ, 26 с.

Книжка-картинка «Рі(з)дні люди» Тані Стус і Марти Кошулінської – про толерантність у найширшому розумінні. Сама назва промовляє до читачів: усі люди різні, проте це не заважає нам бути рідними. Ми можемо переживати різні емоції, бути того чи іншого статку, різної зовнішності, віку, статі й темпераменту, вибирати собі життєві ролі, проте це не заважає нам у чомусь бути рідними, мати спільні прагнення й любити одне одного.

Скажу по секрету страшну таємницю:

такі рі(з)дні люди – це я, мама, тато,

сестричка і наша біленька киця.

На ілюстраціях Марти Кошулінської додатково промальовано контури різних людей – тож ми можемо уявити себе та своїх рідних людей на цих місцях. Світ різноманітний, і ніколи не знаєш із першого погляду, що нас різнить чи що об’єднує.

Толерантність, або ж терпимість до інших, розвивається в постійному спілкуванні, зіткненні різних ідей і роботі з прийняття іншої думки. Книжки – найближчий і найбільш доступний інструмент, що дозволяє нам разом із дітьми ознайомитися з різноманіттям життя. Книжкові герої по-різному розмовляють і поводяться, рухаються, реагують на подразники, сприймають світ і людей навколо – а разом із тим змушують книгодрузяк замислитися: і ти також нормальний/а, унікальний/а, хоч і не такий/а, як усі.

Цей огляд не вичерпний. Радимо також звернути увагу на повість 11+ Євгенії Пірог «Сім дорослих днів», головний герой якої – хлопчик в інвалідному візку.