«Ще не знаю, як буду до них їхати. Скажуть, що неправда це все, що не було у них таких Сергія та Яринки…», – так Андрій Бачинський розказує про плани презентувати свою книжку в інтернаті для глухонімих дітей. А ще каже, що діти ці прямі й чесні, а сприймати щось занадто алегоричне їм складно, тому і з літературою в них виникають складності.
Утім, «140 децибелів тиші» насправді написано не для тих, про кого йдеться в повісті. Це радше такий собі «відкривач очей» на сувору дійсність життя не-таких дітей. Не-таких, яких бачиш щодня.
Початок історії може здатися занадто «дитячим»… але де там! Читаєш далі і змислюєшся: який же віковий ценз поставити? Сюжет розкручується, з’являється дедалі більше неочікуваної «жесті», яка доти не надто виходила за межі рубрик «кримінальної хроніки». Щодо реалістичності не підкопаєшся. Словом, історія про хлопчика Сергійка з абсолютним слухом раптом виявляється історією про хлопця Сергія з абсолютною глухотою. І тут все: інтернат, втеча, жебракування, байдужість, зустріч з такими ж, але чужими інвалідами.
«Раптом Яринка, яка доти сиділа спиною до фортепіано і ні на що не звертала уваги, напружилася. По-вернулася, поволі підійшла до інструмента і притулилася вухом до задньої деки. Потім розпростерла руки й притиснулася до фортепіано усім тілом»
Байдужість тут мало не як іще один персонаж. Складно уявити, але навіть чи не єдиний прояв уваги до глухонімого «біженця» з інтерната з боку міліціянтів – теж прояв дрімучої байдужості. Бачинський не буде приховувати, що навіть на державному рівні ці хлопчики та дівчатка «з відхиленнями» не дуже комусь потрібні. А якщо й потрібні – то як бізнес-проект таких самих, скалічених.
До речі, за словами автора, деякі події з повісті він бачив на власні очі у Львові, а сам сюжет засновано на цілком реальних подіях.
Розв’язка, хоч і «щаслива», але не заглушає думки: ну, врятували якихось двох нещасних дітей, а що далі? Що буде з іншими?! Бо радість від гепі-енду мине, а глухота суспільства – навряд (хоча натяк на такий розвиток подій у книжці є). Звинуватити в песимістичності Бачинського не можна. Історія радше турбореалістична і аж занадто правдива.
Як розвиватися, не вилазячи з-під ковдри. Сидячі у будці. З книжкою.
«Ой, а що ви тут робите?» – так питали всі, хто зміг достатньо нахилитися та залізти в барабудку. А й справді – що? Бо там і читали, і клеїли, і малювали, а головне – все це водночас. Називалося це дійство «Домашні читання під ковдрою».
Так ось, у гості до БараБуки на «Книжковому Арсеналі» цілих чотири дні поспіль приходили письменники, поети та художники! Барабудка навіює креатив, а тому вони не просто читали книжки, а ще й влаштовували щось типу майстер-класів. Разом із Євгенією Миронюк – робили котячі мордочки, з Валентиною Вздульською – ориґамі, а з Сашком Дерманським малювали героїв віршиків.
Ось у такій будці ми й сиділи. Ковдра де? Так ось же, зелена така!
Під час читання з Оксаною Кротюк також можна було малювати. «Діти не відволікаються, коли малюють, навпаки – це ж так природно!» – запевнює пані Оксана
А від Лесі Ворониної за активність можна було отримати слоника
Ілюстратори Катерина та Володимир Штанки просто на місці показали, як вони малюють своїх книжкових героїв
Але ж удитячій програмі були не тільки читання з БараБукою!
Наприклад, упродовж усього фестивалю ми спостерігали за майстер-класами від художниць із театрального журналу «Коза». А наостанок ще й самі спробували створити книжку-анімацію. І знаєте, щодня на майстер-класах перед дитячою сценою був справжній аншлаг!
«Як правило, я працюю з десятьма дітьми водночас, не більше. Але на Арсеналі – скільки прийде, зі всіма й працюю. Діти ж теж усе розуміють, коли хтось нервує без уваги – можна просто попросити почекати» – розповідає Олена Зарецька, одна з художниць «Кози».
Олена Зарецька: «Іноді цікаві ідеї приходять в голову незадовго до самого майстер-класу!»
До речі про «Козу». На Арсеналі редакція презентувала ще й дитячий театральний журнал «Шалені козюльки». Журнал повністю рукописний, а замість фото там зазвичай малюнки редакційних художниць. «Чому «козюльки»? Бо діти ними, козюльками, часто бувають, особливо в театрі» – сміються авторки журналу.
На фото – «Коза» в якості художниці Олени Поліщук презентує «Козюльок»
Із 400 подій на Арсеналі близько чверті – для дітей. Про це й інші складності нам розповіла Юлія Козловець, яка координує дитячу програму вже четвертий рік. Пані Юлія не тільки віршувала сотні питань із організації, але й представляла відому багатьом книгарню «Чулан&Чуланчик». «Але мене навіть за робочу одиницю там, на стенді книгарні, не рахують, знають, що я можу кудись побігти в будь-який момент», – сміється Юлія.
«За цей час “Книжковий Арсенал” дуже змінився: в перший рік ми самі вигадували нові формати та шукали партнерів. А тепер видавці самі пропонують щось нове від себе – театральні постановки, нові технології. Ці пропозиції нас дуже тішать. А ще цього року тішать незалежні маленькі видавництва зі своїми книжками. Хай вони здаються на початку не дуже комерційно вдалими, але гарна книжка завжди знаходить свого читача», – розповідає координаторка дитячої програми.
Юлія Козловець дивним чином встигає і вирішувати організаційні питання, і працювати на стенді «Чуланчика»
Найцікавіше те, що на «Книжковому Арсеналі» можна було запросто зустріти письменника чи поета, коли той просто собі прогулюється повз або декламує вірші, або … БараБука, наприклад, помітила, як Юрій Винничук обводить свою руку. А потім – отримує одну зі своїх нових книжок із рук директора видавництва «Фоліо» Олександра Красовицького. А ще – послухала твори Всеволода Нестайка у читаннях Івана Малковича та Ірени Карпи.
Одне слово, було цікаво. А місцями аж занадто. А якщо ви не бачили всього на власні очі – БараБука підготувала кліп.
