Очікуючи на Різдво, хочеться потішити себе чимось смачненьким і корисним, чимось святковим серед тривожної буденності, чимось традиційним і незвичним водночас (а ви лондонську кутю з ананасами куштували?), чимось затишним і домашнім. Можна посмакувати книжкою, особливо якщо це збірка різдвяних оповідань сучасних українських письменниць та письменників. Гайда на дегустацію!

…скуштувати справжнє

Збірка відразу занурить вас у вир звичних передсвяткових приготувань: метушня на кухні, запах імбирного печива й мандаринок, закупи в магазині, загортання-розгортання подарунків, кольорові вогники на ялинці. Однак до всього цього вимушено додається пронизливе ревіння сирен, швидке спускання в укриття або втомливе пересиджування в коридорі під час повітряної тривоги, передріздвяна мобілізація, святкування на відстані, еміграційна ностальгія, колядування в окупації. Автор(к)и не підсолоджують свою «кутю» штучним медом філ-гуд-сторі з гепі-ендами, позаяк зберігають «смак» воєнного дитинства своїх героїв та героїнь, тому їхня «кутя» — розбавлена сльозами, приправлена болем втрат, у ній можна знайти й горішок гіркого прощання, і ніжну родзинку радісної зустрічі.

…вдосталь порадіти й поплакати

Про те, що означає народитися 25 грудня, в один день із Ісусом, розгублено міркує Стася («Острівці» Катерини Перконос), якій спочатку здається, що це аж ніяк не прикольно, а потім… На свята хочеться радості й усмішок, натомість воєнні реалії змушують дітей більше плакати, ніж радіти. Деколи це несподіваний плач примирення і зближення: «Люся пірнула в обійми мачухи так, ніби нічого природнішого, ніж ревіти в обіймах цієї жінки глибокої ночі напередодні Різдва, в житті не було» («Попелюська» Ольги Купріян). Іноді сльози — дуже очікуваний терапевтичний акт, як у випадку Стаськи: «Ми довго сидимо, обійнявшись, а потім я встаю, іду до своєї кімнати, лягаю на ліжко, надіваю навушники, вмикаю улюблений плейлист і починаю плакати. І ніхто мене не спинить. Я виплакую цілий океан сліз, і в ньому немає жодного острівця надії на те, що все знову буде як колись» («Острівці»).

…шанувати традиції, колядуючи разом

Українське Різдво — це завжди гучна коляда, тож Коза, Чорт, Ангел і Пастушок вирушають в дорогу і цього року, незважаючи на тривоги, обстріли, окупацію. Один із персонажів пригадує: «Бабуся казала, що в її дитинстві колядували навіть мертвим хатам, щоб у них відродилося життя. А чи хата в окупації — жива? І якщо сьогодні я — Ангел, може, Бог мене почує і поверне хаті її справжніх господарів» («Таємна коляда» Катерини Єгорушкіної).

…повірити в дива

Кожна оповідка лишає посмак довгоочікуваного дива, яке стається раптово — як сніг, білий і справжній, у який можна падати, і лежати в нім, ніби в пуховій ковдрі, і робити янгола, і ставати цим янголом для когось. Дивом є зібрана банка на авто для тата-військового завдяки нестримній силі дитячого бажання, музичним здібностям Полі й викрутасам кота Пушка («Диво в рожевому флісі» Юлії Олефір). Дивом є Софіїна квітка, що проросла з цибулинки на підвіконні попри щоденні тривоги й обстріли («Лицарська зірка на вікні» Зоряни Живки). Дивом є «непомітна робота ангелів», що супроводжують маленьких колядників серед небезпек окупованого кримського міста («Таємна коляда» Катерини Єгорушкіної). Врешті-решт персональним дивом для Юрка стає казкова поява (не)знайомого Миколая на вулицях рідного села — його лікарняного друга дядька Валери — з протезами, на червоному кросовері невідомої марки («Червоний кросовер із бубонцями» Сергія Товстенка). Адже в будь-якому віці й за будь-яких обставин важливо чекати на різдвяне диво, навіть коли ви заблукали далеко від дому і здається, що нема дороги назад («Дзвіночки надії» Оксани Куценко).

…подолати сум за домом

Герої та героїні цих творів часто почуваються одинокими, бо через повномасштабну війну розгублені світом, змушені зустрічати Різдво в Польщі, Норвегії, Британії, Австрії, Ірландії і навіть на спекотній Мальті: «Усе-таки світ влаштовано несправедливо: для когось Різдво — зустрічі з рідними та смачний обід, а для когось — сірий туман, стиснуті в кишенях кулаки й похилені постаті тих, кого любиш. Так дивно почуватися в цьому святковому містечку привидами, де наших переживань і думок ніхто не бачить» («Дзвіночки Надії» Оксани Куценко). Олеся дбайливо береже свій віртуальний простір — «чатик на п’ятьох», у якому вони з друзями «чуються» і «бачаться» щодня («Кутя-челендж» Галини Листвак й Ольги Ренн). З часом таке життя у стилі «онлайн-школа, онлайн-тато, онлайн-друзі, онлайн-хлопець» втомлює Стасю, і дівчинка мріє нарешті зустрітися зі всіма офлайн, хоча б на свята обняти усіх, за ким сумує («Острівці» Катерини Перконос). Бо можна поставити пальмову гілку замість ялинки, увімкнути джинґл-белз замість колядок, але замінити кутю не вийде нічим, вона точно має бути на різдвяному столі. Приготування куті стає справжнім викликом, майже детективним полюванням за інгредієнтами, чудесним способом об’єднатися, — якщо не фізично, то хоча б символічно («Кутя-челендж»).

…побути з тими, кого (вже) нема

Різдвяний час нагадує нам про тих, кого ми ніколи не мали поруч, або не маємо тепер. У листі до Миколая Назар просить собі дідуся в подарунок, такого, як у сусіда Дімки («Дідусь» Андрія Бачинського). Святик натомість із теплом згадує померлу ба’, яка завжди чекала його в селі на зимові канікули («Світло темних днів» Тетяни Стрижевської). Та найбільше з усіх сумує Аня, життя якої після втрати тата нагадує «поставлений на паузу фільм», де в кадрі замість тата — орден Золотої Зірки, а заміть щастя — безмежна скорбота. Дівчинка пробує віднайти для себе хоча б якусь крихту втіхи у приготуваннях до Різдва, зробити щось не «замість», а «для» любого тата. Бо пам’ятати тих, кого нема, — це робити їх присутніми, відчувати «теплі й майже невагомі обійми когось незримого» («Кіно для тата» Віталіни Макарик).

…влаштувати свято ще комусь

Автор(к)и збірки не оминули у своїх творах і питання передсвяткової турботи. Мирка з Олівією беруть участь у шкільному благодійному ярмарку, щоб зібрані кошти передати в геріатричний пансіонат («Баночка» Марти Сахно), бо ж «усім треба трохи магії в житті». Оксана ж надумала своїм сусідам подарувати дванадцять ялинок для святкового настрою («Ялинки для сусідів» Наталії Ясіновської). Зробити сюрприз капризній Люсьці хоче «люта мачуха», шиючи серед ночі карнавальний костюм для дівчинки («Попелюська» Ольги Купріян). Турбота — це щедро ділитися своєю ласкою і теплом з рідними й чужими, близькими й далекими людьми. Та й не тільки з людьми.

…одомашнити чотирилапих та хвостатих

«Тимчасовий» Лис стає для мрійниці Солі найдорожчим подарунком на Різдво і, хоч він «більше схожий на лисицю, ніж на собаку», дівчинка готова навчитися по-справжньому піклуватися про улюбленця («Присягаю Лисовим хвостом» Галини Кирпи). Обіцяє берегти як зіницю ока Орестового хом’яка на ім’я Вечір забігана любителька шопінгу Іринка («Різдвяний хом’як Магазини» Уляни Чуби). Чотирилапі не лише стають для героїнь найкращими друзями, а й допомагають, як кіт Пушок, у спільній справі — зборі коштів для ЗСУ («Диво в рожевому флісі» Юлії Олефір). Хвостаті дарують надію, рятують дітей із пастки самотності, як, наприклад, фантастичний острівний кит, якого благально просить Майя: «Забери мене, ките, з собою […] кудись, де нема війни, докучливих молодших сестер і прищів» («Різдвяна пісня Каліпсо» Інни Данилюк).

…закохатися вперше/знову

Оповідання зі збірки «Кутя-челендж» переповнені хвилюючими, зворушливими й навіть іронічними лавсторі. Любов на відстані країн, міст, вулиць, будинків, а деколи — й кількох парт у класі. Олеся в Британії невтомно моніторить в інсті фотки Макса в Україні і сама тішиться лайкам, отим віртуальним «емоційним погладжуванням», які неабияк потрібні кожному з нас («Кутя-челендж» Галини Листвак й Ольги Ренн). Софія так радіє подарунку Макса, що навіть створює блог про те, як росте квітка-зірка її кохання («Лицарська зірка на вікні» Зоряни Живки). Майя соромиться себе і своїх прищів, та, познайомившись зі Сашком, показує йому таємничу печеру на острові і розповідає секрет про кита («Різдвяна пісня Каліпсо» Інни Данилюк). На Святвечір Іринка-Магазинка закохується в Ореста: він їй дарує хом’яка, вона йому — свій номер телефону («Різдвяний хом’як Магазини» Уляни Чуби). Святик по-дорослому задивляється на сусідську дівчинку Яну, яку колись вважав «малою козою» («Світло темних днів» Тетяни Стрижевської). Стася нарешті бачиться зі своїм онлайн-хлопцем Артемом — і в цьому справжнє диво Різдва («Острівці» Катерини Перконос). А ще — у святковій листівці, яка заряджає любов’ю аж шість (великих і малих!) сердець у школі («Різдвяний Валентин» Олександри Орлової).

…побачити магію простих речей

І мається на увазі не лише святкову листівку, гучну таємну коляду, іспит під назвою «кутя», дитячий флісовий комбінезон, дивовижний сніг, кіно для тата, Святвечір на Краківському вокзалі з пампушками і кутею в термокухлику. Це також про таємниці запиленої валізки з підвалу і про мрії в порожніх баночках — про минуле, яке промовляє до нас голосами з кіноплівок, і майбутнє, яке ми можемо уявити найсвітлішим, кращим за всі голлівудські стрічки.

…шукати свої острівці, здолати війну і жити далі

Чи можливе свято під час війни? «Так!» — відповідають в унісон вісімнадцять творців і творчинь цієї оптимістичної різдвяної збірки на 17 історій. Мама Олесі з «Куті-челенджу» не втомлюється повторювати, що треба бути вдячними за те, що маємо, а мама Стасі переконує: «щоб не потонути […], треба шукати острівці. Щось, що дає відчуття ґрунту під ногами («Острівці»). Тато Ані радіє з небес, спостерігаючи за своєю донечкою на Різдво («Кіно для тата»), а тато Оксани продовжує берегти їхнє свято, адже «там, де він, немає свят чи вихідних, прилітає щодня і щоночі. Він разом із побратимами стоїть, щоб Оксана та її однокласники могли ходити до школи, їсти піцу, пити какао із зефірками й жити своє життя, наскільки можуть — поміж тривогами» («Ялинки для сусідів»). Бо доки ми готуємо кутю і співаємо українські колядки, ходимо вертепами від хати до хати в селах і містах, святкуємо Різдво, чекаємо небесних див і робимо їх своїми руками на цій землі, доти ми незламні, доти непереможні.

Це оповідання про залишених без нагляду іграшок (чи/і) дітей, які часто відчувають свою покинутість, напружено й трепетно шукаючи шлях додому. Ціною сліз, прохань, бажань, добродіянь небайдужого оточення добираються до свого рятівного пагорба. І вітер, і дощ схиляють їх на край… І вони падають, падають… І добре, коли в руки найрідніших.

Це оповідання про коліщата. Про когось на коліщатах. Може, про тих, що від народження вимушені жити отак, на коліщатах замість ніг, тих, що вважають себе неповноцінними, бо увесь час потребують чиїхось турботливих рук біля себе?.. Чи, може, це історія про «внутрішні коліщата», які є в кожного з нас, які в години розпачу припиняють крутитися, коліщата слабкості й безпомічності, що в моменти перешкод чи втрат ламаються від необережного руху?..

«Єдиноріг не міг зрушити з місця. Не міг наздогнати хлопчика. Адже був зроблений з багатолітнього дерева і схожий на коника-гойдалку. Та найгірше те, що замість ніг він мав чотири колеса, щоб Макс міг возити іграшку за мотузку»

Бути забутим – страшно. Лишитися на самоті, сумно визираючи з густої трави в сіре дощове небо, і розуміти: за тобою ніхто не прийде. Ні той, великий, що колись тебе створив. Ні той, маленький, що обіцяв дружити. Бути улюбленою іграшкою – солодко. То чому ж улюблених забувають?! Забувають отак, мимохідь, тікаючи додому від дощових крапель. Забувають отак, мимохіть, поволі відпускаючи тоненьку ниточку своєї опіки…

«Єдиноріг не міг зрушити з місця. Не міг наздогнати хлопчика…» Він хотів помчати за ним, шкодував про коліщатка, що аж ніяк не слухалися його серденька. Він боявся не тільки, що промокне, втратить небесну синь очей чи лаковий блиск спинки. Він боявся, що ніхто більше не прийде сюди, не шукатиме його, не забере додому. Чи згадає Макс про нього? Чи згадає серед цієї зливи про свого єдиного забутого Єдинорога?

Іноді все, що нам треба – чиясь тепла рука. Легка й ласкава. Впевнена і вправна. Рука, що веде нас стежками наших щодень. У миті, коли нам неспокійно, ця рука обійме. У миті, коли нам відчайдушно, ця рука стримає від хиб чи падінь. Бо і Єдинорогові «треба, щоб його хтось неодмінно тягнув за мотузку, бо сам він навіть із місця не зрушить». Але… Тепер він сам, посеред мокрого дитячого майданчика, мокрого міста, мокрого світу. Сухо й тепло – вдома, тільки вдома: «Як же йому хотілося, щоб хтось його знайшов і повернув додому!».

Випадкові перехожі зовсім не подібні на його любого Макса. Дівчинка Кася тягне його кудись убік. Хлопчик Назарко везе Єдинорога до лавки. Ліля штовхає до пагорба, хоче забрати собі таку милу іграшку. Радує хоч те, що він уже на кілька кроків, на кілька хвилин ближчий до рідної оселі. Але все одно ще так далеко до маленьких ніжних Максових рученят.

Коли в нас вже зовсім тануть сили, як кульки морозива – у літню спеку, коли всі надії швидко покидають, як листочки – осінні дерева, залишається тільки довіритися бурі, довіритися долі й небу, відчуваючи, як кінець може стати початком.

Зламані коліщата не болять! Саме ця ідея переповнює сторінки дитячої книжечки Оксани Лущевської. Нам болючіше від забутості й самоти, у полоні внутрішніх страхів, що не дозволяють рухатися далі, змушують спинитися у чеканні… Ми потребуємо чиєїсь руки в себе над головою. Так, ніби тільки ця рука може привести нас до щастя. Кожному треба трохи опори, щоби не спіткнутися.

Кожному треба отого рятівного пагорба, де межа кінця-початку перетворюється на легкість падіння в невідоме. І навіть коли ти падаєш у порожнечу, губляться коліщата, стирається срібляста фарба з твоїх очей, ти загадуєш своє найсокровенніше бажання. Єдиноріг це і зробив.

Книга «Єдиноріг» – тепла, як рідний дім, у якому тебе справді чекають. І затишна, як щирі дитячі обійми. Ілюстрації Настасьї Шигаєвої дозволяють нам побачити зблизька й барвисто добродушного Єдинорога, у якого один-однісінький ріг, одне-однісіньке бажання…

Якщо ти колись побачиш невеличкого павука, не ображай його. Дозволь йому швидесенько почимчикувати своїми кількома ніжками в невідомому напрямі. Хіба ж не бачиш (?!): він поспішає.

Можливо, хтось уже зачекався його кількаручкової допомоги. Може, це наше знайоме павученятко, якому сумно. То поговоріть із ним, вислухайте, бо ж «старші Павучки кепкували з його цікавості, а мама й тато були завжди такі заклопотані, що не мали часу відповісти на запитання найдопитливішого і наймолодшого сина». А в нього стільки питань! І вони зовсім не стосуються традиційних дорослих павучачих турбот «про нитки, сітки, мух, джмелів та метеликів», про які цей малюк у свої роки вже знає абсолютно все.

«…Батьки Павуки не знали так багато підходящих імен, то називали своїх дітей дуже просто: Перший Павучок, Другий Павучок, Третій Павучок… І так до дванадцяти»

Маленький експериментатор, допитливий неслухнянець, впертий пізнайко, балакучий бешкетник, кумедний витівник. Отака собі дивна непосидюча дитина, яку не можна називати непоетичними слівцями-діагнозами «важка», «капосна», «проблемна», «нестерпна»… Дитина, якій бракує уваги й ласки в багатодітній родині, де більше десятка павученят. Бо цей найменшенький «народився лише цьогорічної весни і завдав батькам найбільше клопоту. То намагався вилізти на вулицю крізь надщерблене вікно старої хати; то навмисне сплутував усі нитки, з котрих родина Павуків ткала сіті на мух, метеликів і комарів; а іноді навіть… відмовлявся від свого імені!».

Насправді в нього не було імені. Він розумів, що зовнішнім виглядом мало відрізнявся від своїх братиків-сестричок, але приймати ім’я у формі порядкового числівника – боляче й принизливо! А де ж його індивідуальність? Де особливість його характеру? Де душевні прагнення? У великій комашиній родині пам’ятали хіба що час появи дитини на світ, нівелювали дитячу індивідуальність, бо ж «батьки Павуки не знали так багато підходящих імен, то називали своїх дітей дуже просто: Перший Павучок, Другий Павучок, Третій Павучок… І так до дванадцяти». Бути дванадцятим – це бути майже непоміченим, останнім. От коли б він мав інше красиве ім’я! – часто мріяв Павучок-малюк, сумуючи на підвіконні.

Тоді він і познайомився з Метеликом. Легкокрилим і кольоровим. Що бачив багато світла й чимало світу. «Ой! – жахнувся Павучок, бо враз уявив, що цей красень Метелик може загинути в підступних тенетах, сплетених його, Павучковою, родиною!». Тому наш павучок вирішив попередити метелика про небезпеку. Він просто не може дозволити загинути Красі! Він мусить врятувати друга… За це Метелик запрошує павучка до спільної справи, у якій його, павучкові, вміння будуть неабияк важливими…

Бо щастя – це бути потрібним: саме тут, саме тепер. Щастя – це знати, що хтось десь там, близько чи далеко, тебе потребує. Що навіть твоя тонесенька й невміла павутинка когось зігріє холодної ночі… Павучок не шкодував своїх ниточок, які серцем сплітав, а не лапками. Тоді й назвали його – «Щирий»…

Нова книжечка Оксани Радушинської – справжній дарунок для малят. Вона для тих дітей, які вже на порозі самостійності в пізнанні літер можуть сміливо заявити батькам: «Читаю сам»! І для тих, хто ще потребує спільного читання з рідними, спільного співпереживання за долю кмітливого Павучка.

Чудові ілюстрації художниці Олени Рибакової створюють атмосферу справжньої казки, в яку поринає маленький читач. А самі павучки зображені напрочуд кумедними й добродушними, з ними хочеться відразу подружитися. Захопливий текст та яскраві ілюстрації допоможуть дошкільнятку швидше оволодіти технікою читання, сформувати звичку самостійного читання.

Це книжка про те, як непросто живеться в багатодітній родині. Як складно іноді бути самим собою, якщо ти пустотливий маленький Колумб, у якого – своя земля. І своє небо. І свої метелики. І своє ім’я, особливе й не схоже на інші імена у світі.

Це «павучкова історія» про дитяче щастя, потребу дружби й про те, як важливо батькам і вчителям пам’ятати, що кожна дитина – унікальна. І в кожної – своє ім’я. Тому частіше промовляйте імена своїх дітей. І «переказуйте Щирому вітання, коли зустрінете його десь у куточку».

Коли ти вже знаєш, що таке «безтатні ночі», чекаючи його з Майдану. Коли ти пізнаєш смак того високого між-топольного неба, на якому раптово – в одну із дуже темних похмурих ночей – оселилася його душа, перетворившись у зірку. А ти продовжуєш вслухатися у відлуння його кроків, що віддаляється, віддаляється, але не гасне…

«Та будить мене не мама, а Майдан. Коли люди кричать «Герої не вмирають», я пошепки проказую ці слова за ними. Якщо проказувати їх багато разів, то починаєш вірити, що так воно і є. Герої відпливають в небо у жовто-синіх човнах. Туди, де мерехтять зірки. Навіть якщо ті зірки затуляться від нас хмарами і в повітрі захурделить так, що не видно буде ні неба, ні землі»

Коли татова тобі-потрібність вдома применшується потребою, ні, необхідністю його там – «Виявляється, на Майдані повно роботи. Усякої. І саме тієї, що без тата не зробиться. Він там потрібен. Це мама так каже. […] Вдома він мені теж потрібен». І ти вимушено віддаєш тата: спочатку багатотисячному Майданові, а потім – мільйоннозірковим небесам. «– Коли це все закінчиться, ми з тобою малюватимемо небо й тополі, – казав тато. – І тополі у нас з тобою діставатимуть до самого неба. Я хочу, щоб усі побачили, яке високе в нас небо і які високі тополі».

Коли тата вже нема. А ти його подумки не відпускаєш. Тоді ж – відпустила. І говориш тепер про нього пошепки, так, як він завжди говорив, коли розповідав тобі про щастя: «– Доцю, сонечко, ми переможемо, – шепоче тато мені на вухо. І я розумію: шепоче він не тому, що звіряє якусь таємницю, а просто від щастя. Колись мама казала, що щасливі люди часто говорять пошепки». А тепер говориш ти, бо ти – насправді щаслива, що у тебе такий тато…був…

І твоя пам’ять про тата ось-ось сягне отих високих тополь. Вони ж насправді не плачуть листям, то вітер «бере гребінець і вичісує ним тополям листя. Поки не вичеше останнього листочка». Тато стояв там з останніми. І до останнього. І падали листочки на мокрий пізньоосінній асфальт. Один, другий, третій…І вкривалися памороззю та снігом. І тобі здається, що ти спиш. Ось прокинешся – і в теплі обійми мами й тата: «Та будить мене не мама, а Майдан. Коли люди кричать «Герої не вмирають», я пошепки проказую ці слова за ними. Якщо проказувати їх багато разів, то починаєш вірити, що так воно і є. Герої відпливають в небо у жовто-синіх човнах. Туди, де мерехтять зірки. Навіть якщо ті зірки затуляться від нас хмарами і в повітрі захурделить так, що не видно буде ні неба, ні землі».

Ця дитяча книжка виростає у дитині: десь зліва, вплітається у міжребер’я, знаходячи там оселю для пам’яті. Ця книжечка дозволяє читачам зростати у своїх україновідчуттях, пізнаючи щось над-словесне, що ще довго болітиме нас, дітей цієї нації, батьки якої ставали й досі стають зірками вгорі над Майданом-Донецьком-Луганськом-Ілловайськом-Дебальцево-Маріуполем-…

Історія дівчинки, що гортає, наче фотоальбом, свої спогади про тата, у читацькій свідомості трансформується в життєпис країни, осиротілої, внутрішньо пораненої, однак ще здатної з усіх сил реанімувати тілесність своїх територій. Дитина, що зрілим чуттям сприймає сльози і тугу матері, розуміє, чому друга подушка на маминому ліжку завжди буде для тата, чому він «будь-коли може подзвонити на мамин мобільний. Мама казала, що ніколи не зітре звідти татового номера». Вірність пам’яті – це ще одна з прикмет дорослішання цієї дівчинки: обоє – і матір, і вона – житимуть так, ніби тато поряд. Бо ті, що пізнали смерть когось дуже дорогого, мають інший погляд, глибокий і бездонний, наче на дні очей – все небо зі всіма зірками. Дівчатко помічає, що матір встигла посивіти і «стала схожа на кульбабку, що відцвіла». І все ж світла легкість спогаду, як тоненьких кульбабових парасольок, буде супроводжувати політ дівчинки у доросле життя. Бо мама віддає їй цей спогад, кладе у її душу, наче у скриньку для збереження сувенірів, щоби часом не згубила того, що «наш тато став зіркою і завжди нам світитиме». І народження сестрички Йорданки – одна маленька ще-безмовна вісточка від тата. Тата, який поруч, якого можна завжди обійняти пам’яттю. Міцно-міцно…

І все-все раптом посерйознішало: навіть ігри з двоюрідним братом Павлусем перетворилися на хвилюючі бесіди про тата, зорі, війну, яку не можна просто стерти, як слово з піску. Про мирних голубів, які не знають цього страшного слова, на відміну від людей. Про сусідську Юлю – біженку зі Щастя…

Галина Кирпа природно вибудовує антимілітарний дитячий наратив. Так, ніби тільки дитячі прохання можуть стати щитами перед гранатами і градами дорослих. Так, ніби тільки діти зможуть своїм мовчанням переконати всіх. Тільки діти… Бо лише вони здатні так пам’ятати – попри все миттєве й нетривке, всупереч всьому минаючому.

Про такі книжки писати важко і важливо. Особливо напередодні відзначення вже 25-ї річниці Незалежності. І хай дехто вважає, що ми маємо оберігати дітей від не-дитячих тем смерті й втрат, бо це може їх поранити. Але ж доля і так щоденно ранить їх. Нами ж, які поки що не в силах спинити силу-силенну щоденних смертей і втрат цієї війни. І всі ми насправді залежні – і від війни, і від любові до своєї землі. І тому чиїсь тати вже віками й сьогодні теж (!) – високими тополями у таке високе небо. І зірками…