Це оповідання про залишених без нагляду іграшок (чи/і) дітей, які часто відчувають свою покинутість, напружено й трепетно шукаючи шлях додому. Ціною сліз, прохань, бажань, добродіянь небайдужого оточення добираються до свого рятівного пагорба. І вітер, і дощ схиляють їх на край… І вони падають, падають… І добре, коли в руки найрідніших.
Це оповідання про коліщата. Про когось на коліщатах. Може, про тих, що від народження вимушені жити отак, на коліщатах замість ніг, тих, що вважають себе неповноцінними, бо увесь час потребують чиїхось турботливих рук біля себе?.. Чи, може, це історія про «внутрішні коліщата», які є в кожного з нас, які в години розпачу припиняють крутитися, коліщата слабкості й безпомічності, що в моменти перешкод чи втрат ламаються від необережного руху?..
«Єдиноріг не міг зрушити з місця. Не міг наздогнати хлопчика. Адже був зроблений з багатолітнього дерева і схожий на коника-гойдалку. Та найгірше те, що замість ніг він мав чотири колеса, щоб Макс міг возити іграшку за мотузку»
Бути забутим – страшно. Лишитися на самоті, сумно визираючи з густої трави в сіре дощове небо, і розуміти: за тобою ніхто не прийде. Ні той, великий, що колись тебе створив. Ні той, маленький, що обіцяв дружити. Бути улюбленою іграшкою – солодко. То чому ж улюблених забувають?! Забувають отак, мимохідь, тікаючи додому від дощових крапель. Забувають отак, мимохіть, поволі відпускаючи тоненьку ниточку своєї опіки…
«Єдиноріг не міг зрушити з місця. Не міг наздогнати хлопчика…» Він хотів помчати за ним, шкодував про коліщатка, що аж ніяк не слухалися його серденька. Він боявся не тільки, що промокне, втратить небесну синь очей чи лаковий блиск спинки. Він боявся, що ніхто більше не прийде сюди, не шукатиме його, не забере додому. Чи згадає Макс про нього? Чи згадає серед цієї зливи про свого єдиного забутого Єдинорога?
Іноді все, що нам треба – чиясь тепла рука. Легка й ласкава. Впевнена і вправна. Рука, що веде нас стежками наших щодень. У миті, коли нам неспокійно, ця рука обійме. У миті, коли нам відчайдушно, ця рука стримає від хиб чи падінь. Бо і Єдинорогові «треба, щоб його хтось неодмінно тягнув за мотузку, бо сам він навіть із місця не зрушить». Але… Тепер він сам, посеред мокрого дитячого майданчика, мокрого міста, мокрого світу. Сухо й тепло – вдома, тільки вдома: «Як же йому хотілося, щоб хтось його знайшов і повернув додому!».
Випадкові перехожі зовсім не подібні на його любого Макса. Дівчинка Кася тягне його кудись убік. Хлопчик Назарко везе Єдинорога до лавки. Ліля штовхає до пагорба, хоче забрати собі таку милу іграшку. Радує хоч те, що він уже на кілька кроків, на кілька хвилин ближчий до рідної оселі. Але все одно ще так далеко до маленьких ніжних Максових рученят.
Коли в нас вже зовсім тануть сили, як кульки морозива – у літню спеку, коли всі надії швидко покидають, як листочки – осінні дерева, залишається тільки довіритися бурі, довіритися долі й небу, відчуваючи, як кінець може стати початком.
Зламані коліщата не болять! Саме ця ідея переповнює сторінки дитячої книжечки Оксани Лущевської. Нам болючіше від забутості й самоти, у полоні внутрішніх страхів, що не дозволяють рухатися далі, змушують спинитися у чеканні… Ми потребуємо чиєїсь руки в себе над головою. Так, ніби тільки ця рука може привести нас до щастя. Кожному треба трохи опори, щоби не спіткнутися.
Кожному треба отого рятівного пагорба, де межа кінця-початку перетворюється на легкість падіння в невідоме. І навіть коли ти падаєш у порожнечу, губляться коліщата, стирається срібляста фарба з твоїх очей, ти загадуєш своє найсокровенніше бажання. Єдиноріг це і зробив.
Книга «Єдиноріг» – тепла, як рідний дім, у якому тебе справді чекають. І затишна, як щирі дитячі обійми. Ілюстрації Настасьї Шигаєвої дозволяють нам побачити зблизька й барвисто добродушного Єдинорога, у якого один-однісінький ріг, одне-однісіньке бажання…
Якщо ти колись побачиш невеличкого павука, не ображай його. Дозволь йому швидесенько почимчикувати своїми кількома ніжками в невідомому напрямі. Хіба ж не бачиш (?!): він поспішає.
Можливо, хтось уже зачекався його кількаручкової допомоги. Може, це наше знайоме павученятко, якому сумно. То поговоріть із ним, вислухайте, бо ж «старші Павучки кепкували з його цікавості, а мама й тато були завжди такі заклопотані, що не мали часу відповісти на запитання найдопитливішого і наймолодшого сина». А в нього стільки питань! І вони зовсім не стосуються традиційних дорослих павучачих турбот «про нитки, сітки, мух, джмелів та метеликів», про які цей малюк у свої роки вже знає абсолютно все.
«…Батьки Павуки не знали так багато підходящих імен, то називали своїх дітей дуже просто: Перший Павучок, Другий Павучок, Третій Павучок… І так до дванадцяти»
Маленький експериментатор, допитливий неслухнянець, впертий пізнайко, балакучий бешкетник, кумедний витівник. Отака собі дивна непосидюча дитина, яку не можна називати непоетичними слівцями-діагнозами «важка», «капосна», «проблемна», «нестерпна»… Дитина, якій бракує уваги й ласки в багатодітній родині, де більше десятка павученят. Бо цей найменшенький «народився лише цьогорічної весни і завдав батькам найбільше клопоту. То намагався вилізти на вулицю крізь надщерблене вікно старої хати; то навмисне сплутував усі нитки, з котрих родина Павуків ткала сіті на мух, метеликів і комарів; а іноді навіть… відмовлявся від свого імені!».
Насправді в нього не було імені. Він розумів, що зовнішнім виглядом мало відрізнявся від своїх братиків-сестричок, але приймати ім’я у формі порядкового числівника – боляче й принизливо! А де ж його індивідуальність? Де особливість його характеру? Де душевні прагнення? У великій комашиній родині пам’ятали хіба що час появи дитини на світ, нівелювали дитячу індивідуальність, бо ж «батьки Павуки не знали так багато підходящих імен, то називали своїх дітей дуже просто: Перший Павучок, Другий Павучок, Третій Павучок… І так до дванадцяти». Бути дванадцятим – це бути майже непоміченим, останнім. От коли б він мав інше красиве ім’я! – часто мріяв Павучок-малюк, сумуючи на підвіконні.
Тоді він і познайомився з Метеликом. Легкокрилим і кольоровим. Що бачив багато світла й чимало світу. «Ой! – жахнувся Павучок, бо враз уявив, що цей красень Метелик може загинути в підступних тенетах, сплетених його, Павучковою, родиною!». Тому наш павучок вирішив попередити метелика про небезпеку. Він просто не може дозволити загинути Красі! Він мусить врятувати друга… За це Метелик запрошує павучка до спільної справи, у якій його, павучкові, вміння будуть неабияк важливими…
Бо щастя – це бути потрібним: саме тут, саме тепер. Щастя – це знати, що хтось десь там, близько чи далеко, тебе потребує. Що навіть твоя тонесенька й невміла павутинка когось зігріє холодної ночі… Павучок не шкодував своїх ниточок, які серцем сплітав, а не лапками. Тоді й назвали його – «Щирий»…
Нова книжечка Оксани Радушинської – справжній дарунок для малят. Вона для тих дітей, які вже на порозі самостійності в пізнанні літер можуть сміливо заявити батькам: «Читаю сам»! І для тих, хто ще потребує спільного читання з рідними, спільного співпереживання за долю кмітливого Павучка.
Чудові ілюстрації художниці Олени Рибакової створюють атмосферу справжньої казки, в яку поринає маленький читач. А самі павучки зображені напрочуд кумедними й добродушними, з ними хочеться відразу подружитися. Захопливий текст та яскраві ілюстрації допоможуть дошкільнятку швидше оволодіти технікою читання, сформувати звичку самостійного читання.
Це книжка про те, як непросто живеться в багатодітній родині. Як складно іноді бути самим собою, якщо ти пустотливий маленький Колумб, у якого – своя земля. І своє небо. І свої метелики. І своє ім’я, особливе й не схоже на інші імена у світі.
Це «павучкова історія» про дитяче щастя, потребу дружби й про те, як важливо батькам і вчителям пам’ятати, що кожна дитина – унікальна. І в кожної – своє ім’я. Тому частіше промовляйте імена своїх дітей. І «переказуйте Щирому вітання, коли зустрінете його десь у куточку».
Коли ти вже знаєш, що таке «безтатні ночі», чекаючи його з Майдану. Коли ти пізнаєш смак того високого між-топольного неба, на якому раптово – в одну із дуже темних похмурих ночей – оселилася його душа, перетворившись у зірку. А ти продовжуєш вслухатися у відлуння його кроків, що віддаляється, віддаляється, але не гасне…
«Та будить мене не мама, а Майдан. Коли люди кричать «Герої не вмирають», я пошепки проказую ці слова за ними. Якщо проказувати їх багато разів, то починаєш вірити, що так воно і є. Герої відпливають в небо у жовто-синіх човнах. Туди, де мерехтять зірки. Навіть якщо ті зірки затуляться від нас хмарами і в повітрі захурделить так, що не видно буде ні неба, ні землі»
Коли татова тобі-потрібність вдома применшується потребою, ні, необхідністю його там – «Виявляється, на Майдані повно роботи. Усякої. І саме тієї, що без тата не зробиться. Він там потрібен. Це мама так каже. […] Вдома він мені теж потрібен». І ти вимушено віддаєш тата: спочатку багатотисячному Майданові, а потім – мільйоннозірковим небесам. «– Коли це все закінчиться, ми з тобою малюватимемо небо й тополі, – казав тато. – І тополі у нас з тобою діставатимуть до самого неба. Я хочу, щоб усі побачили, яке високе в нас небо і які високі тополі».
Коли тата вже нема. А ти його подумки не відпускаєш. Тоді ж – відпустила. І говориш тепер про нього пошепки, так, як він завжди говорив, коли розповідав тобі про щастя: «– Доцю, сонечко, ми переможемо, – шепоче тато мені на вухо. І я розумію: шепоче він не тому, що звіряє якусь таємницю, а просто від щастя. Колись мама казала, що щасливі люди часто говорять пошепки». А тепер говориш ти, бо ти – насправді щаслива, що у тебе такий тато…був…
І твоя пам’ять про тата ось-ось сягне отих високих тополь. Вони ж насправді не плачуть листям, то вітер «бере гребінець і вичісує ним тополям листя. Поки не вичеше останнього листочка». Тато стояв там з останніми. І до останнього. І падали листочки на мокрий пізньоосінній асфальт. Один, другий, третій…І вкривалися памороззю та снігом. І тобі здається, що ти спиш. Ось прокинешся – і в теплі обійми мами й тата: «Та будить мене не мама, а Майдан. Коли люди кричать «Герої не вмирають», я пошепки проказую ці слова за ними. Якщо проказувати їх багато разів, то починаєш вірити, що так воно і є. Герої відпливають в небо у жовто-синіх човнах. Туди, де мерехтять зірки. Навіть якщо ті зірки затуляться від нас хмарами і в повітрі захурделить так, що не видно буде ні неба, ні землі».
Ця дитяча книжка виростає у дитині: десь зліва, вплітається у міжребер’я, знаходячи там оселю для пам’яті. Ця книжечка дозволяє читачам зростати у своїх україновідчуттях, пізнаючи щось над-словесне, що ще довго болітиме нас, дітей цієї нації, батьки якої ставали й досі стають зірками вгорі над Майданом-Донецьком-Луганськом-Ілловайськом-Дебальцево-Маріуполем-…
Історія дівчинки, що гортає, наче фотоальбом, свої спогади про тата, у читацькій свідомості трансформується в життєпис країни, осиротілої, внутрішньо пораненої, однак ще здатної з усіх сил реанімувати тілесність своїх територій. Дитина, що зрілим чуттям сприймає сльози і тугу матері, розуміє, чому друга подушка на маминому ліжку завжди буде для тата, чому він «будь-коли може подзвонити на мамин мобільний. Мама казала, що ніколи не зітре звідти татового номера». Вірність пам’яті – це ще одна з прикмет дорослішання цієї дівчинки: обоє – і матір, і вона – житимуть так, ніби тато поряд. Бо ті, що пізнали смерть когось дуже дорогого, мають інший погляд, глибокий і бездонний, наче на дні очей – все небо зі всіма зірками. Дівчатко помічає, що матір встигла посивіти і «стала схожа на кульбабку, що відцвіла». І все ж світла легкість спогаду, як тоненьких кульбабових парасольок, буде супроводжувати політ дівчинки у доросле життя. Бо мама віддає їй цей спогад, кладе у її душу, наче у скриньку для збереження сувенірів, щоби часом не згубила того, що «наш тато став зіркою і завжди нам світитиме». І народження сестрички Йорданки – одна маленька ще-безмовна вісточка від тата. Тата, який поруч, якого можна завжди обійняти пам’яттю. Міцно-міцно…
І все-все раптом посерйознішало: навіть ігри з двоюрідним братом Павлусем перетворилися на хвилюючі бесіди про тата, зорі, війну, яку не можна просто стерти, як слово з піску. Про мирних голубів, які не знають цього страшного слова, на відміну від людей. Про сусідську Юлю – біженку зі Щастя…
Галина Кирпа природно вибудовує антимілітарний дитячий наратив. Так, ніби тільки дитячі прохання можуть стати щитами перед гранатами і градами дорослих. Так, ніби тільки діти зможуть своїм мовчанням переконати всіх. Тільки діти… Бо лише вони здатні так пам’ятати – попри все миттєве й нетривке, всупереч всьому минаючому.
Про такі книжки писати важко і важливо. Особливо напередодні відзначення вже 25-ї річниці Незалежності. І хай дехто вважає, що ми маємо оберігати дітей від не-дитячих тем смерті й втрат, бо це може їх поранити. Але ж доля і так щоденно ранить їх. Нами ж, які поки що не в силах спинити силу-силенну щоденних смертей і втрат цієї війни. І всі ми насправді залежні – і від війни, і від любові до своєї землі. І тому чиїсь тати вже віками й сьогодні теж (!) – високими тополями у таке високе небо. І зірками…
