У дитячій книжці важлива будь-яка деталь. Текст має плавно переходити в казкове дійство завдяки супроводу ілюстрацій, адже це видання для малечі. А дитячу фантазію потрібно «запускати» візуальними стимулами для кращого сприйняття й усвідомлення змісту.
Серія «Добре чаклунство» видавництва «Фонтан казок» має суперечливі результати в цьому плані. Почнемо з книжки «Коротунчик» Олега Чаклуна. Це кілька історій. Одна розповідає про те, що дитина легко змінює прив’язаність до старої іграшки на прихильність до нової. Інша розказує про ліхтар, який так мріяв зрушити з місця, що врешті-решт із допомогою небайдужих і щирих друзів йому це вдається. Третя – про дитячі рольові ігри, вміння перевтілюватись у нявчиків і гавчиків, вільно пливучи з потоком власної фантазії.
Історії життєві, близькі до реальності кожної сучасної дитини й водночас повчальні. Наприклад, у казці про ліхтар розкривається необхідність взаємодопомоги й емпатії.
Коли я чекала на книжки нового видавництва, слідкувала за анонсами. Перед випуском «Коротунчика» «Фонтан казок» поширив обкладинку – приємне враження, кольори свіжі, яскраві й водночас ніжні. Тоді ж виникла суперечка й обговорення дефекту малюнка (помітили, що лінія даху будинку має виступати з-за вушка зайця, а не обриватися). Але, тримаючи в руках уже видану книжку, я виявила, що огріх на місці.
«Для хлопчика вже не існувало ні чобіт, ні води, ні бруду. Йому просто було добре»
Від ілюстрацій Ольги Пилаєвої з’являється відчуття, що герої не живуть внутрішнім життям казки, а тільки те й роблять, що застигають із неприродною усмішкою, позуючи перед об’єктивом. Зображення «синтетичні», схожі на картинки, що їх пропонує світ комп’ютерних ігор, тож дисонують із текстом.
Діти завмерли, просто позують
Вирази обличчя малюків із різних історій, із різними видами діяльності мало чим відрізняються. Емоції штучні й ідентичні незалежно від змісту. Текст губиться.
Мама схожа на ляльку Барбі. Знову ж таки, застигла радість на лиці
Загалом виникає враження, що видання «Коротунчика» робилося нашвидкуруч. Мені ж хочеться живої книжки, де текст не помирає під тягарем «мертвих» ілюстрацій, а навпаки, розкривається й вливається в спільний потік із фантазією юного читача.
Книжка «Банка варення» – ще одна збірка історій від Олега Чаклуна. В одній ідеться про дитячу жадібність, та згодом винуватиця усвідомлює, що варто ділитися. Інший сюжет – про маленький кущик, який потребував сонячного проміння для росту, а великі дерева його не помічали й не розсували гілля, щоб світило дало малечі сил. Та знаходиться вірний друг, який помагає достукатися до старих дерев, і нарешті сонце може дарувати тепло спраглому.
Щодо казок, то вони, звісно, виховні. Оповідка про іграшки, думаю, вразить дитину, і та замислиться про потрібність такого нецікавого заняття, як складання іграшок на місце. Історія про татів живіт – хороший приклад стосунків між донькою і татом, що мотивує долучати фантазійні елементи для пояснення буденних речей.
Цю книжку ілюструвала Настасія Шигаєва. І знову-таки, малюнки бентежать. Вони містять сліди першого етапу ескізів – не елементів стилю зображення, а саме етапу чернетки. Де-не-де це впадає в око.
На галявині попід кущиком видно начерки простим олівцем
Ще лякає одна ілюстрація – її цільове призначення мені не відоме. Вона розміщена в казці про татів живіт, а не, приміром, про банку варення, де її наявність ще можна було б якось пояснити. Але відчуття тривожні.
Від стилістики малюнків уся книжка просякнута хаосом, наче розкидані іграшки потрапили й на сторінки
Третя книжка відкрила нову серію «Добрі казки» – того ж таки Олега Чаклуна. «Калюжа» – розповідь про маленького хлопчика, який досліджує калюжу й перевернутий світ, відображений у ній. Він тішиться небом, деревами.
Але найбільше – толерантним ставленням татка, що дозволяє синові не тільки стрибати в калюжі, а й намочити ніжки, щоб той набув власного досвіду. Такий вияв батьківської любові нечасто можна побачити. Бо рідко які дорослі не кажуть: не можна, змокнеш, забрудниш одяг тощо. І саме в цій історії висловлена позиція адекватного батьківства, на мою думку. Адже коли можна ще так радіти від крапель дощу й стрибання калюжами, як не в дитинстві? Ця книжка стала моєю улюбленою із серії «Добре чаклунство» – не тільки через хорошу історію, а й через її візуалізацію авторства Юлії Пилипчатіної. Картинки приємні, персонажі живі, видно їх взаємодію і динаміку.
Мама хлопчика дістає нові чобітки перед прогулянкою. Промовисте обличчя сяє. Можливо, мама згадує себе в дитинстві, радість пізнання, зокрема калюж. Кіт грається шнурівкою. Художниця особливо «підсвічує» яскравість і важливість моменту. На перший погляд, що такого особливого в нових чобітках, калюжах? Але дітям важливо дозволити бути самими собою, набувати досвіду. Із таких приємних і простих миттєвостей і народжується щастя дитинства та втіха від можливості дорослішати.
Картинка – метафора ночі й сну, що обіймає, наче великий ведмідь, і захищає від грози й страху перед нею. Тепла, затишна ілюстрація.
Герої не зупиняються ні на мить перед фіксувальним пристроєм, вони живуть своїми відчуттями й творять життя, що заохочує і нас жити повноцінно, радіючи мокрим або навіть «брудним»:))) явищам природи.
Загалом чекатиму новинок видавництва. А книжку «Калюжа» вважаю вдалим початком. Хочеться не менш вдалого продовження.
Усі фото Світлани Шинкаренко
Пригадую, як у дитинстві рахувала вагони потягів, пелюстки квітів, щойно вилуплених каченят і курчат, як рятували з бабусею маляток від дощу й рахували їх, щоб дізнатися, чи всіх уберегли.
Тепер із сином ми теж рахуємо пальчики, вушка, олівці, шишки, листочки, шматочки їжі, пташок на галявині. Чому така важлива кількість, уміння нею оперувати, знати про завершеність речей, явищ, можна пояснювати дітям, спостерігаючи за тим, що довкола.
Книжка «Скільки?/How many?» пропонує кілька способів зацікавити дитину. Перший – ознайомити власне з категорією кількості, допомогти зрозуміти її. Другий – намагатися дати малюкові поняття про ще не відомі знаки, символи, що сплітаються в іншу мову комунікації. А отже, й існування інших країн, континентів.
«А скільки разів ти скажеш мені “не знаю”?»
Зміст книжки вповні розкривається вкупі з ілюстраціями. Перший малюнок – сонце та квітка соняшника – містить ще й поняття метафори, вчить дитину шукати аналогії за ознаками кольору, форми.
Зображення чіткі, із виразно окресленими формами, щоб рахувати було простіше. Читач бачить звичні українські пейзажі, Дніпро, тварин. Наприклад, малюнок зі смереками та маленьким зайчиком, який високо задирає голову, щоб побачити верхівки дерев, дає поняття розмірових співвідношень і зорової ілюзії. Геометрія простору кожної ілюстрації комфортна для споглядання, виважена. Кольори відтінкові, наближені до реальних.
Малюнок із солов’ями має один «підступний» момент, що покаже відмінність між силуетами й справжнім зображенням і навчить уміння визначати кількість саме певного виду птахів, а не їх силуетних ілюстрацій.
Фото Світлани Шинкаренко
Важливим є також використання фантазійних елементів – приміром, це хмари-кораблі, що пливуть і несуть дощі. Втім, текст, поданий із цією ілюстрацією, на мій погляд, занадто заплутано написаний. Основна його думка полягає в тому, що є запитання, не знати відповіді на які – нормально.
Книжку цю можна інтерпретувати по-різному, її наповненість і функціональна користь прямо від цього залежать. Наприклад, подивившись малюнок із їжаками, ми з сином зробили свого їжака з картоплі та зубочисток і рахували його голочки. А принесені з лісу шишки, листя, жолуді поклали їжакові на спину, ще й яблук додали.
Загалом книжка є лише мотиватором, вона, звісно, не навчить дитину лічби, англійської мови чи бодай абетки. Вона окреслить напрями, в яких можна рухатися, щоб вивчення явищ стало захопливим. Це не перша дитяча білінгвальна книжка в Україні, тож хотілося б удосконалення й продовження такої лінії книговидавництва.
Читайте також:
Я люблю киць, і я літала. Двічі. Перший раз – то звичні дитячі нічні польоти в снах, а вдруге – в дорослому віці, на концерті просто неба. Я відчула, що лечу, і через кілька секунд увімкнула режим Орла з історій Тетяни Щербаченко. Він сказав, що «киці не літають», тож і я пригалявинилась («ну, не приземлилася ж 🙂 ).
Дитяча мрія – це святе й недоторканне. Фантазія – то частина реальності малюка, яка багато що розповість про його внутрішній світ. Ця книжка подобається моєму синові, бо він страшенно любить котів. А я вподобала її за кольоровість – у сенсі виходу за межі стереотипних уявлень, до яких ми привчилися вдома або вже в ширшому соціальному середовищі. Мислити кольорово, рухатися кольорово, та й навіть одягатися кольорово (навіть якщо це буде викликом суспільству або ознакою інакшості) – важливий етап усталення власних поглядів на тлі суспільно звичних.
«Біла, Синя та інші» – то п’ять історій маленьких Киць. Перша Киця особлива тим, що літає. Її мама теж мріяла про це від народження, та не змогла – і намагалася передати досвід про неможливість польоту своїй малечі. На щастя, донька успадкувала мамину мрію, а не досвід, і здійснила її. Та ще й спричинила початок змін у непорушній величі Орла.
«Це – я. Це – сніг. Чи навпаки?» Хто допоможе Киці не губити себе взимку?
А Біла Киця настільки повно та захоплено вивчає нове явище природи, що кожній дорослій киці слід повчитися досліджувати світ і шукати себе. Ще є одна Киця, яка вдруге приголомшила Орла кольором шубки (зелений – від довгого лежання на соковитих зелених галявинах), що змусило Царя птахів таки переглянути життєві погляди й працювати над собою.
Мене захопила історія про Смугастика. Тут яскраво проілюстровано пошук ідентичності, належності дитини до тих чи інших груп. Як на мене, вже й найменшому малюкові треба пояснювати деякі складні речі. Бо, наприклад, Смугастик був розгублений од власного незнання…
Трохи сумна історія Чорної Киці про неприйняття її суспільством, частково спричинене забобонами, а частково – її характером. Киця від цього страждала, проте знайшла спосіб спілкуватися з іншими – спочатку через таємні подарунки. Згодом вона-таки набралася сміливості зруйнувати стереотипи щодо себе.
Потішили в тексті авторські слова – «прихмарився», «придеревився» (про «приземлення» Орла), «мнявкенький». Вони грайливі, жартівливі, теплі. Мабуть, кожна родина має свій таємний словничок, і він зближує та єднає, як цю дружну спільноту Киць.
Загалом враження від книжки надзвичайно приємні. Вона сімейна, домашня, близька й пухнаста. Як-от наша киця Рися :).
Біла, Синя та Рися
Подобається й робота ілюстраторки Жені Миронюк. Оті клубочки й ниточки, що котяться, тягнуться від сторінки до сторінки й урешті-решт сплітаються в теплий, пухкий і неодмінно кольоровий шалик, – як привіт усім нам від невідомого друга, який надсилає своєрідні запрошення до знайомства. А у відповідь ми позбудемося своїх страхів та забобонів. Обов’язково.
