All posts by Тетяна Качак

Русалки-суперниці: історія третя

«Русалонька із 7-В проти Русалоньки із Білокрилівського лісу» – саме так називається третя книга Марини Павленко із романтично-детективної серії про Русалоньку. Розповідь захоплює реально-ірреальними подіями, які відбуваються із семикласниками Софійкою, Сашком, Вадимом. Сюжетною зав’язкою історії стає Софіїна зустріч із Русалонькою із Білокрилівського лісу. Софія мимохідь оживила зображення русалки на камені, очистивши його від снігу і моху. Відтоді у дівчинки з’являється справжня суперниця. У цій книжці значно виразніше, ніж у попередніх, авторка використовує психологізм зображення і героїв, і того, що відбувається. Експресивність тексту посилюється і завдяки тому, що читач сприймає події через призму Софійчиних переживань, роздумів, емоцій. Малюнки Олени Ваніфатової увиразнюють вербальні образи та події.

Розпашіла від Русалчиного ляпасу щока Софійки боліла, а розбите скло на її портреті, що його намалював Павлик, нагадувало про недавню зустріч з міфічною русалкою. Але вже наступного дня Софійка отримала відповідь на свої запитання: у їхньому класі з’являється не просто нова учениця, а надзвичайна красуня, модниця, стильна, розумна і добра Росава Підлісняк. Усю увагу тепер прикуто до неї. Зрозуміло, що найкращою на новорічному балу теж є Роська. Софію це страшенно дратує. Всі плани на новорічний бал руйнуються через збіг нібито випадковостей: Сашко не зумів дістати обіцяні водяні лілеї на вінок, а одна туфелька із подарованого Сніжаною взяття загубилася (у творі не раз зринають асоціації з казкою про Попелюшку). Її ідея з костюмом русалки зазнала краху, а єдина прикраса, каміння у волоссі, розсипалась і пекла вогнем. Письменниця часто вдається до використання казкових прийомів передання магічної сили через предмети. Тут це каміння, гребінь із зображенням ритуального танцю, коралі, шафа.

До справжнього обурення Софію доводить отримане замість новорічного вітання анонімне повідомлення: «Ніч темна, ніч тишна, сидиш ти на коні буланому, на сідлі соколиному! Замикаєш ти комори, двірці і хлівці! Замкни моїм ворогам губи-губища, щоки-пращоки, очі-праочі, щоб вони на мене, роджену, зубів і очей не витріщали, спротиву в серці не мали, щоб мене поважали й слова упоперек не казали!» (с. 43). Заклинання додає тексту містичності.

Софійка боляче переживає суперництво, розуміючи, що тепер на Росавиному боці не лише однокласники, нею захоплюються батьки й тітка Сніжана, Пустельник, баба Ліна і навіть відданий їй Сашко. Росава починає «жити її життям». Авторка точно відтворює емоційний стан дівчини: прагнення знищити Росавку, використавши знайдений стародавній магічний гребінь; викрити її перед бабою Валею і перед однокласниками; дати зрозуміти Сашкові, що він має справу з нечистою силою. Софійка починає ревнувати, обурюватися і відчуває, що залишається сам на сам зі своєю бідою. Вона думає, що Росава мстить їй за те, що колись закохалася в її предка, а його дружина Оришка знищила суперницю.

Читач якоїсь миті вловлює роздвоєність Софії. Це вже не той однозначний образ, який вималювався після прочитання першої та другої книг. Але навіть у цьому випадку письменниця не помиляється, адже її героїню підтримує більшість сучасних читачок. Досвід суперництва близький і знайомий кожному. Книга допомагає зрозуміти, як позбутися суперництва і залишитися самим собою, не піддатися люті й ненависті, не збитися на манівці. Софія хоче відновити на камені зображення білокрилівської русалки, щоб повернути її в минуле. Але вже тоді усвідомлює, що ця ненависть, злість, образи гнітять її саму. Вона тамує в собі негативні почуття і намагається проаналізувати власну поведінку. Тільки біля каменя задумується над словами, що їх Росава сказала на виховній годині: люди забули свої традиції, занедбали знання, якими володіли з давніх-давен, знищили природу, замість того, щоб черпати з неї силу і життя.

«Вибита на камені русалка від Софійчиного доторку ожила? Невідь-чого ляснула її хвостом по обличчі, а тоді зникла з каменя, щоб опинитись… опинитися у її класі? Але як? За що? Навіщо?»

Кульмінаційним моментом є поява білокрилівської русалки перед Софією під час малювання її образу. Софія вагається, але Росава наполягає, щоб та домалювала. Тут з’ясовується, що Росава зовсім не хотіла помсти, її зачепило, що якась «самозванка науявляла себе русалонькою, навіть на балу її зображати надумалась. То й захотілося показати, які ми справжні. Для порівняння» (с. 248). Росава не розуміє вчинків людей і засвідчує, що справжню любов не можна подолати ніякою магією, а справжнє добро – вічна моральна цінність, яку люди занедбали. Тож Софія переконується, що Сашко по-справжньому любить її, а білокрилівська русалка не мстити прийшла, а навчити: Сніжану – лікувати людей, Пустельника – нової техніки малювання, а всіх – «насамперед – нового ставлення до людей», «навчила придивлятися до свого міста й околиць, до Кам’янки, до всього навкруг», «навчила прислухатися до мови», а Софійку – «навчила – нарешті! – цінувати Сашка. І не тільки за гарні очі (бо ж і сам він нічого, так виріс!). Бо як не цінувати хлопця, котрий давно позасвоював справжні істини?!» (с. 272). Марина Павленко у кожному тексті прописує морально-етичні постулати, проте ніколи не нав’язує їх читачеві силоміць, не повчає «з висоти життєвого досвіду».

Пізнавальним і морально-етичним смислом наділено епізод, в якому йдеться про легенди, пов’язані із виникненням назви Вишнополя, річки Кам’янки, Білокрилівського лісу. Окрім відомих версій про прізвища засновника поселення козака Вишні, Росава розповідає про прадавні часи, про характерництво Ростислава. У творі йдеться і про різні види магії, якими володіли наші предки. Авторка не спрощує художнього світу, як це часто спостерігаємо в літературі, адресованій дітям.

Письменниця в усіх творах наголошує тісний узаємозв’язок теперішнього з минулим, але якщо у першій книзі – це події початку ХХ-го, а в другій – ХІХ століття, то тут ідеться про українську традицію ще дохристиянських, язичницьких часів. Багато художніх деталей вказують на білокрилівську культуру, як її називає пан Віктор. Це і обряди закликання дощу, і зображення узорів на речах побуту тогочасних жителів Вишнопіля та околиць. Традиційно торкається авторка й історії Софійчиного роду.

Із ґендерної перспективи повість можна розглядати як твір про дівчат і дівчачі переживання. Таке означення пояснюється центруванням образу головної героїні – дівчинки, зображенням типових дівчачих емоцій, міркувань із різних приводів; так званим «баченням світу очима дівчинки». Навіть образи героїв хлопців зображено з жіночої перспективи, що й не дивно і, як правило, властиво «жіночому письму».

Третя книжка, як і попередні книги серії про Русалоньку із 7-В, цікава й читабельна, сюжетні перипетії так само інтригують читача таємничістю, пригодницьким характером, детективними елементами, актуалізацією магічного, яке корениться в народних віруваннях, традиціях, культурі, фольклорі (що, своєю чергою, надає творові рис такого модного нині фентезі). Легка, дотепна, образна мова веде у світ улюблених героїв.

Читайте також:

З життя однієї Русалоньки: історія перша

Русалонька-детектив: історія друга

Русалонька-детектив: історія друга

«Русалонька із 7-В та загублений у часі» – друга книжка із серії, яка продовжує історію дівчинки Софійки й розповідає про її пригоди під час перебування в літньому таборі. Окрім знайомих із першої книги Вадима і Сашка, читач зустрічає тут іще й Яна-Казимира Дашковича – хлопчика-привида з минулого, який живе у Леськовичівському замку і мріє «знайтися у своєму часі», Павлика та Вікусю. Марина Павленко не зраджує традиції поєднання реальних і вигаданих чи міфічних, фольклорних персонажів.

Сюжетною інтригою, з якої розпочинається розвиток подій, стає звуковий образ – «Місячна соната» Бетховена, яка щоночі лине над Леськовичами. Софійка за допомогою Віки дістається до замку і знайомиться з Яном-Казимиром. Її здібності розплутувати таємниці, бути спостережливою та вміти логічно мислити і тут стають у пригоді.

Історія жителів Леськовичівського замку вибудовується мозаїчно. Із розповідей Яна-Казимира Дашковича – сина польського пана Тадеуша, власника замку, та Марії, простої української селянки, читачі дізнаються, що мати не любила батька, не займалася вихованням сина. Після одруження вона дуже змінилася: приховувала своє походження, стала гоноровою і знайшла собі улюблене заняття – проїжджати каретою містом і кидати цукерки бідним дітям. Як з’ясовує Софія, ніхто у замку не любив Марію: ані прислуга, ані незаміжня Тадеушева сестра Гонората. Вона щоранку підсипала їй у каву отруту для щурів, але не знала, що напій випиває племінник Ян-Казимир. Одного ранку він просто зник, перетворився в невидимого привида.

У цій книжці Софійка не мандрує у часі фізично, але поринає у минуле думками, аналізуючи життя Дашкевичів. Центральним місцем дії є Лисовичівський замок із його історією і теперішнім. Після дослідження рецептів сімейного лікаря, аналізу розповідей Яна-Казимира, місцевих переказів і легенд про замок та його мешканців, вивчення записів зі знайденого на горищі в поштарки зошита «Відомості про злочинство, яке може статись у родині Дашківських» та отримання офіційної відповіді від французького юриста, юному детективу – Софійці – вдалося з’ясувати хід минулих подій і розгадати таємницю. Виявилося, що Марія, попри роман із конюхом Ніколя, любила свого сина й залишила у спадок Янові-Казимиру все своє майно. Юрист пообіцяв посприяти відновленню замку і створенню в його стінах дитячого табору відпочинку та музею.

«Річ у тім, що я… помилився народитися! Загубився у часі! Я прожив не своє, точніше – зовсім нічиє, не заплановане Богом життя. Еге ж, Яна-Казимира не мало бути взагалі! Натомість моє життя десь блукає без мене у світах, десь марно і слізно виглядає мене! Сам же я нічого не годен вдіяти, бо ув’язнений у цьому замковищі. Якщо хтось інший не вирахує моїх справжніх координат і не доставить мене на нове, моє власне місце, – я повік сидітиму в привидах!»

Доля Яна-Казимира, який загубився в часі, теж вирішилася. І не так за допомогою шафи, яка була копією тієї, що у Софійки, і стояла в замку, як завдяки Софійчиним здібностям розгадувати таємниці. Дівчинка, як справжній детектив, шукає підказок. Користуючись випадковими фразами зі старих газет із шафи, намагається зрозуміти, у кого має переселитися душа Яна-Казимира: у Дмитрика Іваненка, Сашка чи Ростика. Але все вирішує випадковість. Дух Завтрашнього переселено в майбутнього сина Сніжани і Пустельника. Тут письменниця використала традиційні казкові мотиви про перетворення людини у різні стани та переселення душі.

Окрім відтвореної вище фабули, друга книга знайомить читачів-підлітків із героями-ровесниками. Образний рівень твору найвиразніший. Центральним персонажем, як і в першій книзі, є Софійка. Її стосунки з Вадимом тут досить фрагментарні, однак спілкування із Сашком, Павликом, Вікусею та Яном-Казимиром – це основні художні засоби характеротворення. Авторка, як правило, вибудовує образи головних і другорядних героїв через зображення їхньої поведінки та вчинків, за якими читач відчитує їх суть. Частково письменниця подає зовнішні портрети дійових осіб, розкриває їх характер через міркування, діалоги й дії, однак не завжди заглиблюється у їхній внутрішній світ, психологію. Вона використовує традиційні зіставлення позитивних (Софія, Сашко, Дмитрик Іваненко, Павлик), зображених у негативному світлі (Іра Завадчук, частково баба Валя) та суперечливих (Вадим) персонажів.

Інакшим є образ Яна-Казимира, на прикладі якого Марина Павленко показує психологію самотньої дитини, якою не цікавляться батьки. Хлопець любив матір, але вона жила своїм життям, і йому здавалося, що він нікому не потрібен. Ян-Казимир відчував прихильність лише тітки Гонорати. Йому складно було усвідомити, що Марія мала таємний зв’язок із конюхом Ніколя. Слід зауважити, що Софія сприймає ці стосунки інакше. Знайшовши медальйон із написом «Марії від Ніколя», вона думає про силу почуттів жінки, якій належить медальйон.

Яна-Казимира показано розумним, мислячим, творчим хлопчиком. Він грає на фортепіано, щоб через музику забутися, бо «музика – це як найчистіша вода. Розтаєш у ній, наче цукор у каві, й ніби перестаєш існувати. А отже, перестає існувати і туга!» (с. 34). Проблему самотності, покинутості й непотрібності Яна-Казимира в книзі розв’язано по-казковому: через перенесення у часі, перевтілення.

Авторка звертає особливу увагу на імена героїв. Яна-Казимира вона називає Завтрашнім, тобто тим, хто іще не народився, хто буде завтра. Привид розповідає Софійці, що «помилився народитися», «прожив не своє, точніше – зовсім нічиє, не заплановане Богом життя» і хтось повинен допомогти йому стати самим собою. Саме цей епізод є зав’язкою у сюжетному плині подій книги. Композиційно розповідь будується з окремих частин, серед яких чітко виокремлено зав’язку, розвиток дії, кульмінацію та розв’язку.

Авторка заторкує багато питань життя сучасних дітей-підлітків, хоч більшість із них розкрито лише частково та фрагментарно. Детальніше виписано дружбу і суперництво дітей, перше захоплення підлітків, дорослішання та соціалізацію. На високому рівні презентовано морально-етичну проблематику: без моралізаторства тонко і глибоко прописано морально-етичні цінності й істини, які лежать в основі життєвих принципів героїв книги і є вартими того, щоб читачі їх наслідували.

На сюжетно-композиційному рівні, як і в першій книзі про Русалоньку із 7-В, домінують традиційні казкові мотиви розв’язання таємниці за допомогою реальних і чарівних предметів, справжніх та вигаданих подій, перевтілень і перенесень у часі тощо. Це пояснює і жанрово-стильовий характер твору. Обравши жанр сучасної повісті, Марина Павленко використовує казкові, пригодницькі й детективні елементи. Дуже влучно дає жанрове означення книгам серії Зоя Жук, використовуючи при цьому поняття «краєзнавчий детектив». У творі є фольклорні (легенди та розповіді про замок, родину Дашковичів, казки Лисовичів) та літературні (поезії Тараса Шевченка, Павла Тичини, Ігоря Калинця) вставки, які забезпечують реалізацію пізнавальної та естетичної функції книги.

Читабельною книжкою «Русалоньку із 7-В та Загубленого в часі» робить передусім сюжетно-композиційна канва розповіді, побудована на детективному розплутуванні таємниці, і реально-казковий характер твору. Читачів приваблюють образи героїв-ровесників, можливість разом із ними переживати, співчувати, перейматися долею інших.

Читайте також: З життя однієї Русалоньки: історія перша

З життя однієї Русалоньки: історія перша

Хто з дівчаток не мріє чи не уявляє себе принцесою? Хто не захоплювався історією Попелюшки чи не побивався над долею Русалочки Ганса-Христіана Андерсена, яка заради кохання готова була перетворитися на морську піну? Так, ці мотиви глибоко зачіпають, бо по-справжньому близькі, а можливо, не раз уявно пережиті з різними фіналами, зі змінами імен та героїв.

Марина Павленко добре знає дівчаток-підлітків, їхні переживання, думки, мрії, закоханості, уявлення. Вона розгадує «дівочий світ», а ще вміє цікаво й образно розповісти про пригоди, таємниці, детективні пошуки істини, мистецтво і магію, культуру і язичницькі ритуали, художньо передати народні легенди та повір’я, виписати історію родоводів і створити колоритне тло історико-суспільних подій різних часів. Саме тому її тетралогія «Русалонька із 7-В» уже не один рік поспіль користується популярністю серед читачів-підлітків, а особливо дівчаток. Книги Марини Павленко отримали й визнання фахівців, адже не раз очолювали рейтинги найкращих видань року, а письменниця стала лауреатом найпрестижніших літературних конкурсів і премій у галузі літератури для дітей. Зайнявши нішу романтично-детективної прози, твори зацікавлюють дослідників насамперед поетикою, авторською майстерністю будувати розповідь із орієнтацією на читацький досвід, горизонт сподівань і, звісно, особливості сприйняття адресата – дитини.

Перша книга серії «Русалонька із 7-В, або Прокляття роду Кулаківських» від початку налаштовує читача на цікаву, захопливу історію, яку хочеться не просто спостерігати, а переживати.

Не тільки назви книг серії, але й тексти Марини Павленко позначені літературними асоціаціями з Андерсеновою казкою «Русалонька». Софія, головна героїня твору, захоплюється цією казкою, образом Русалоньки, розмірковує над її вчинками, знаходить схожість із собою. І якщо у першій книзі серії образ-символ Русалки зринає тільки в уяві головної героїні й накладається на її зображення, то в наступних трьох авторка увиразнює і матеріалізує його у малюнку Павлика, обрисах на камені у Білокрилівському лісі, на полотні художника Юрія Мокрецького і навіть в образі сучасної дівчини.

Сюжет повісті будується на логіці розв’язання таємниці прокляття роду Кулаківського. Софійка живе разом із батьками і молодшим братиком Ростиком, вчиться у школі, таємно кохає однокласника Вадима, має доброго друга Сашка. Все змінюється тоді, коли Вадим довіряє їй свою таємницю і розповідає про прокляття роду. Софія хоче йому допомогти. Їй до рук потрапляє фотографія Гордія Кулаківського, з якої все й починається.

Не обходиться тут без чарів та магічних властивостей стародавніх предметів, подорожей у часі, надприродних умінь (наприклад, бути невидимою). Софіїна сім’я переїхала до нового будинку, куди разом з іншими речами перевезла стару бабусину шафу. Згодом Софійка з’ясовує, що це справжня машина часу: якщо сісти в неї, взяти якусь фотографію, то можна потрапити у той час і обставини, за яких зроблено світлину. Так дівчина особисто дізнається про всі події, які відбувалися в минулому, зокрема й про те, що Гордій Кулаківський обманом заволодів чужими землями, обдуривши представника дворян Данила Міщенка. Його прокляли одурені люди.

Мандруючи зі світлинами в минуле, Софія знайомиться із членами родини та нащадками Гордія. Щоб збагнути всі родові зв’язки між цими людьми, слід добре вчитатися в текст і відтворити в уяві родовідне дерево Кулаківських.

«От нащо казки з нещасливим закінченням?!Софійка й досі не заспокоїться. Так гірко! Так шкода Русалоньки! Хочеться в самісіньке вухо закричати нетямущому принцові: “Це ж вона, Русалонька, тебе врятувала!!!”»

Софія не мала жалю до Кулаківських, їй було шкода тільки Катерини, і коли вона дізналась, що її з чоловіком Семеном убив грім, а їхні душі й досі блукають на місці, де згоріла хата (а це саме там, де тепер стоїть їхній будинок), вирішила змінити минуле. Їй допоміг друг Сашко. Так Софія зняла прокляття, а Вадимові дід та батьки нарешті повернулися додому.

У творі є ще одна художня деталь, яка має особливе смислове навантаження: магічний предмет – бабусині коралі, котрі не тільки передають дівчатам із роду і вдягають на весілля, бо вони приносять щастя, але й допомагають Софійці стати невидимою в минулому. Їх мала одягнути й Сніжана, коли готувалася до весілля з Валентином, але коралі зникли. Валентин же виявився непорядним чоловіком, бо вже покинув двох жінок із дітьми і не піклувався про них. Але й тут спадковість далася взнаки.

Мандрівка у часі, зміна теперішнього через минуле, дія чарівних предметів, щасливе закінчення історії – ці казкові мотиви (які хоч і не є новими, але письменниця майстерно актуалізовує їх) захоплюють дітей-читачів незвичністю, таємничістю, пригодницьким характером, поєднанням переживань за долю персонажів і захоплення їхніми сміливістю і героїзмом.

Композиційно розповідь Марини Павленко вражає органічністю поєднання реального й вигаданого. Тут і розповідь про сучасних дітей, і родинна історія декількох поколінь, і етимологічні вкраплення про походження прізвищ та географічних назв, і народні традиції та вірування українців, їхній побут у довоєнний та повоєнний час. У цьому вдало реалізовано пізнавальний аспект твору.

Адресуючи твір дітям (7–12 років), Марина Павленко не моралізує, а на прикладах поведінки своїх героїв показує, як варто, а як не варто чинити. У повісті не розкрито проблему стосунків батьків і дітей, хоча вловлюється акцент на демократичних відносинах у родині Софії. Не прописано цю проблему ані у випадку з вихованням Вадима, якого батьки покинули на бабусю, ані у випадку із Сашком. Моментами, показуючи цих хлопців, письменниця використовує художній прийом порівняння і контрастного зіставлення персонажів.

Як і Софія, Сашко – позитивний персонаж, наділений високими моральними якостями хлопчик, який допомагає матері утримувати сім’ю. Вадим називає його «бомжиком», але Сашкові щирість і відданість схиляють читача на його бік. Авторка фрагментарно передає емоції та настрій героїв, але з детального опису вчинків, поведінки, мови можна повністю відтворити їхній психологічний портрет. Письменниця не нав’язує своєї оцінки персонажів, залишаючи вибір за читачем.

Надаючи перевагу розповіді від третьої особи, авторка активно використовує діалоги як художній засіб сюжето- й образотворення. Марина Павленко закликає читачів до співтворчості у написанні закінчення сучасної казки, але фактично відслоняє завісу майбутнього Софії, коли в розділі «Ще одна таємниця шафи» веде героїню не в минуле, а в майбутнє. Події розгортаються в ресторані «Русалонька», власником якого є дорослий Сашко. Саме він, а не Вадим викликає хвилювання у дівчини і пропонує вийти за нього заміж. Задля Софії він і відкрив цей заклад, оформлений у морському стилі: «Вразили гігантські вітрини-акваріуми, колони ліан-водоростей і мармурові морські жителі поміж ними» (с. 211). Цей розділ є натяком на щасливе завершення історії Русалоньки, всупереч казковому фіналу твору Андерсена. І це дуже вдалий авторський хід, адже він інтригує і водночас заспокоює читача.

Читайте також рецензію Ірини Гищук: Коктейль «Русалонька»