Нещодавно прочитала психологічну повість Івана Андрусяка «Пінгвінік» – про дорослішання дітей, про першу у житті малюка задачку під назвою «перший раз у дитсадок».

Дошкільниця Катруся чи не вперше глибоко занурюється у світ дорослих, намагається зрозуміти їхні ролі в родині. Те, що сім’я – найважливіше для неї, бачимо на прикладах Олі, що стає неврівноваженою, бо її батьки розлучаються, тоді як допитлива героїня має довірливі стосунки з батьками.

Тут і про обов’язки, які з’являються після відвідин садка, зародження дитячої дружби, конфлікти, маленькі підлості. Становлення особистості у схемі «дім-майданчик-садок», пошук уподобань (спершу Катруся хоче бути зайчиком, потім пінгвініком)…

Для малюка перший похід до садка є стресом, таким великим, що його можна порівняти зі стресом космонавта, що збирається в політ. Тому підготувати дитину потрібно заздалегідь. Мама Катрусі, як і багато мам, спершу водить дитину гратися до садка. Коли дівчинка потрапляє у сформоване середовище однолітків, вона несподівано розуміє, що її інтереси можуть навіть суперечити потребам інших. Сварок не уникнути, адже діти лише вчаться опановувати власні емоції. Втім, конфлікти – це суперечності, які допомагають пізнати світ.

«Повість “Пінгівінік” Івана Андрусяка – перша психологічна повість для дошкільнят, у якій ідеться про перші проблеми, обов’язки, прикрощі й радощі малюків та про адаптацію дитини до життя у колективі».

Багато моїх знайомих мам не віддають дітей до садка, вважаючи, що вдома діти психічно врівноваженіші та здоровіші. Проте матусі забувають, що, спілкуючись із однолітками, дитина вчиться жити у колективі без батьків, у неї формуються навички «мирного» спілкування з іншими дітьми. При делікатному втручанні батьків та вихователів формується потреба дотримання такого собі «принципу раціонального егоїзму»: мені вигідно бути добрим, чуйним, веселим, тобто я чинитиму з іншими так, як хотілося б, щоб чинили зі мною. Автор уважає, що у спілкуванні з малюком відповідальність за контакт несуть саме дорослі. Їм потрібно вчитися добрати правильні слова й формулювання, аби задовольнити всі дитячі запити й відповісти на запитання, зуміти зрозуміти й прийняти стан дитини.

Дошкільня вчитися усвідомлювати, що ніхто не належить іншому повністю (у мами є свої справи, обов’язки, інтереси), і чим швидше воно це зрозуміє, тим урівноваженішим стане. Але дитині необхідне спілкування з батьками. Батьківські нарікання на відсутність часу є тоді, коли дорослі вважають виховання дитини за менш важливу справу, бо роботу можна знайти нову, а втрачений час у вихованні дитини не повернеш.

Добрий гумор надає авторському стилю невимушеності, а симпатичні ілюстрації Олени Шикури надихають читача «бачити» героїв. Вдалим є застосування чорно-білих малюнків, які допомагають уявити емоції героїв.

Повість варто прочитати, бо 1) дитина почує історію про себе (мій син Богдан вподобав повістину, бо у ній розповідається про такого, як він, хлопчика; ідентифікація дитини з героєм допомагає персонажеві «прожити» життя); 2) можна заздалегідь посміятися із дитячих проблем, знищивши страх перед ними; 3) читання разом із дитиною об’єднує, а згодом дасть змогу запобігти проблемам, які виникають під час адаптаційного періоду дітлахів у дитсадку.

Плануючи виховання дитини, варто орієнтуватися не на свої амбіції та власні уявлення про дитину, а зважати на можливості самої дитини: її темперамент і здібності. Ось що з цього приводу думають українські письменники.

Мар’яна Савка,

письменниця, головний редактор «Видавництва Старого Лева»:

– Не знаю, добре це чи погано. Напевно, добре, бо привчає до відповідальності за власні вчинки. Я багато років була старостою класу, часто перемагала на різного рівня олімпіадах і конкурсах – змагального духу мені було не позичати. Напевно, відтоді привчила себе до думки, що всього в житті потрібно досягати самостійно. І якщо не ти, то хто?

Сергій Пантюк,

письменник, секретар НСПУ:

– Бути лідером – це завжди добре. Просто в дитинстві не зовсім це усвідомлюєш. Коли довкола тебе в’ються твої товариші, не особливо звертаєш на це увагу. Інколи ті ж самі, що вчора вилися, прагнуть гуртом тебе перемогти. І це теж сприймається як гра. Моє дитинство минало в умовах жорсткої конкуренції. Тепер розумію – беззаперечним лідером у дитинстві я не був, але почесне прізвисько «контужений» заслужив чесно. Примусив себе поважати. Своїх синів Яромира і Богодара також ненав’язливо вчу бути лідерами. У житті знадобиться.

Ірена Карпа,

письменниця, музикант:

– Це дуже непросто – щоразу прийняття рішення лежить саме на тобі. І вся відповідальність, бо всі вмили руки. Із другого боку, завжди можеш сказати, що робив, що хотів, а не плив за чужою інерцією.

Оксана Розумна,

письменниця:

– Думаю, варто спробувати, і ви відразу відчуєте по собі, добре вам чи погано. І по своїй, нехай маленькій, але дружній компанії. Бути лідером – це дуже відповідально. А значить, складно і не кожному під силу. Це таке ж мистецтво, як бути диригентом або вчителем, і як мистецтво бути собою. Не бути лідером не менш почесно, якщо ви робите справу, що вам до душі, і приносите друзям нові вражаючі відкриття та ідеї.

Ігор Січовик,

письменник:

– Дивлячись кого називати лідером. У дитинстві я не був лідером, бо не вирізнявся ні силою, ні відвертою наполегливістю, ба навіть переважала сором’язливість, тож ніколи не намагався бути попереду. У наших компаніях ця роль належала тому, хто всі питання розв’язував силою голосу чи вагою кулака. Та коли справа доходила до якоїсь вигадки, гри чи ідеї, я просто викладав свою пропозицію, і якщо вона цікавила більшість, ми здійснювали її всі разом. Я веду до того, що не треба намагатися будь-що стати лідером, усім вистачить місця не тільки в іграх, розвагах, а й у дорослому житті.

Олена Захарченко,

письменниця:

– Одразу здається, що бути лідером у дитинстві – великий плюс і позитив, але якщо просто глянути, що сталося далі в житті з тими, хто були лідерами в класі, то починаєш сумніватися. Дуже рідко ця людина залишається така сама. Найчастіше вона нічим особливо не вирізняється, а буває, що й ламається, гине. Лідерство в дитинстві часто несправжнє – через батьків, наприклад, або через якісь образи, які так маскують, і це не може тривати довго. Справжні лідери починають з’являтися в підлітковому віці й пізніше. Так мені здається, але я не психолог.

Я вважаю, що, плануючи виховання дитини, варто орієнтуватися все ж таки не на свої амбіції та уявлення, а зважати на саму дитину: придивитися до темпераменту своєї дитини, до її можливостей і уподобань.