Люблю їжаків. Пам’ятаю, як була маленька, родина їжаків жила в нас під дачним будиночком. Спостерігати за колючими сусідами було однією з найкращих літніх розваг. Окрім неймовірного на той час відкриття, що їжаки набагато більше полюбляють макарони, ніж яблука, найдужче вражала мене їхня родинність. Якщо один знаходив їжу, він лише куштував трошки, наче перевіряючи на їстівність, а потім квапливо тупотів кудись манюсінькими ніжками й приводив із собою всю родину. А як літературні герої їжаки взагалі дивовижні: вони можуть бути й мудрими дідусями, і незграбно-колючими розбишаками, і тендітними лісовими мрійниками… Але майже завжди вони добрі й щирі.

Такий і їжачок із нової книжки Андрія Куркова. Це невеличка казка для малят, дещо повчальна, дещо кумедна, дещо розважальна. Але перше, що помічаєш, коли береш видання в руки, – чудові ілюстрації Тетяни Горюшиної, майстерно виконані олівцями, повні деталей та ніжності. Саме за це я довірила книжечку найулюбленішим рученятам. Доня оцінила казку: носила скрізь і демонструвала всім, де їжачок, де конячка та як треба гладити кошеня. Головний герой напрочуд милий, дещо нагадав відомого «їжачка в тумані». Найголовніша ж його ознака – меланхолійність: аж хочеться пригорнути й таки погладити по маківці.

«Ну й добре», – сказав Їжачок і запросив Мишку до себе в гості.

Книжка розповідає про їжачка, який, побачивши, як ніжно гладять кицю, пса й коника, раптом засумував, бо його за життя ніхто не гладив та навряд чи збирався. До заплаканої тваринки прийшло мишеня й пояснило, що вони з їжаком – тварини дикі, самі по собі, тому їх не гладять. Виходить, що колючки – зовсім не причина. (Якраз і привід пояснити малюкові, що є тварини дикі та свійські). Казочка дуже зворушливо наголошує на цінності дружби, на тому, що коли знаходиш у світі схожу на себе істоту, всі життєві перепони сприймаються легше. Головне, що кінцівка – тепла, затишна, домашня й обіцяє щасливе майбутнє, повне любові.

Автор історії – той самий Андрій Курков, автор «Пікніка на льоду» й чи не найвідоміший сучасний український письменник. Дуже приємно, що останнім часом метри української літератури дедалі охочіше беруться за перо, щоб написати щось тендітно-дитяче.

Якщо говорити про віковий діапазон, то «Чому їжачка ніхто не гладить?» – книжечка для діток від рочку й десь до 4–5. Це класична казка для найменших, де багато картинок та мало тексту. Для дошкільнят її можна використовувати як читанку. Кегль дещо малуватий, проте читабельний.

За оформленням книжка нагадує полароїдні знімки з мандрів їжачка. На кожній сторінці – велика картинка й кілька речень тексту. Зшиток зібраний на пружинку. Таке нестандартне виконання спершу насторожило, проте виявилося доволі практичним: сторінки легко гортати маляті, розгортки теж зручно роздивлятися, врешті, конструкцію майже неможливо зламати.

З часу історії про їжачка у «Видавництві Старого Лева» побачила світ ще одна дитяча книжка Андрія Куркова – «Маленьке левеня і львівська мишка», написана українською мовою (до цього всі його твори писалися російською; «Чому їжачка ніхто не гладить» переклала Ірина Дем’янова). В очікуванні наступних книжок – сумуємо та радіємо разом із їжаком, пам’ятаючи, як важливо почуватися потрібним і підтримувати тих, хто поруч.

Поезія – це те, що має оточувати дитину від народження. Поетичне сприйняття світу не лише розвиває малюка, його уяву, творчі здібності, а й формує найліпші риси характеру та своєрідний погляд на речі, далекий від буденності, що здатен прокласти надзвичайний життєвий шлях. Окрім того, вірші найзрозуміліші дітворі змалечку. Вони ритмічні, мов стукіт серця, мелодійні, як мамин голос, ліричні, мовби процес пізнання світу.

Особливо – якщо йдеться про якісну поезію, на кшталт нової збірки «Листи з осіннього саду» Анатолія Качана, відомого поета, заслуженого працівника культури України, лауреата безлічі премій та відмінника освіти України, доробок якого вже став частиною життя багатьох українських дітей і ввійшов у підручники й антології української дитячої літератури. Торік Анатолій Качан отримав премію «Джури» «за створення високохудожнього образу українського Причорномор’я в книжці лірики й ігрової поезії “Листи з осіннього саду”».

Щодня у листопада
Через кленовий міст
Шле яблунька із саду
Мені за листом лист.
А вітер-листоноша,
Сороки на хвості,
Задарма, не за гроші
Розносять ті листи.

Книжка підійде й дітлахам 6-7 років, що лише почали самостійно читати, і найменшим книгодрузякам для читання з батьками вголос. Та й малим школярам вона стане в пригоді. Поезії Качана формуватимуть літературні смаки та художнє чуття, надихатимуть, тренуватимуть пам’ять і просто приємно розважатимуть діток різного віку, бо належать, за визначенням автора, до «ігрової поезії».

Сюжети віршів – сторінки з життя на тлі природи Причорномор’я й українського села в усі пори року, сповнені гумору, тепла, грайливості й навіть містики. Основні образи книжки зовсім не нові, радше зрозумілі й добре знайомі: строкаті стежки, широкі степи, барвисті поля, доброзичливі селянські подвір’я, квітучі сади, шумні річки. Цей колорит нагадав мені під час читання береги рідної Херсонщини, запах бабусиних пиріжків та вітер, що гуляє широким степом.

Віршам Качана притаманна хороша ритміка, вони легкі для запам’ятовування завдяки образності й мелодійності. Особливість збірки – значна кількість «нескінченників», які можна повторювати безліч разів знову і знову, наче наспівуючи улюблений мотив. Є серед листів з осіннього саду й загадки, і вірш-розіграш, і пісеньки, і спогади…

Ілюстрована книжка одним із найколоритніших українських дитячих графіків – Костем Лавром, відомим, зокрема, оформленням книжок видавництва «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА». Зображення дуже близькі до народних мотивів і чимсь – до дитячих малюнків. Впадає в око цікаве поєднання тексту й ілюстрацій. Зображення розташовані всередині кожної розгортки, ніби стовбур дерева й міцне гілля, що тягнеться до сонця, а тексти поезій – наче листя з осіннього саду, що, як різнобарвний дощ, осяює все довкола та шовковим килимом вистилає землю.

«Листи з осіннього саду» займуть гідне місце на полиці домашньої бібліотеки. Це книжка великого формату, із твердою палітуркою, надрукована на якісному глянцевому папері з гарними соковитими ілюстраціями. Відповідне виконання для листів, які захочеться перечитувати знову й знову.

Татко й вірші –це вже чарівне поєднання. У мене, наприклад, чудові стосунки з батьком– це людина, якій я телефоную принаймні тричі щодня, хоча живе він в іншому місті. А от уявити, щоб тато читав мені віршики, не можу. Хоча хтозна. Може, цей серйозний дядько з бородою щось приховує, і в дитинстві навіть пісеньки нам із братом наспівував…

Тому власне видання з назвою «Татусева книга» та гарнющим татком у ковбойському капелюсі на обкладинці викликало в мене шалене захоплення. Батько і матуся для дитини – найближчі у світі люди. І так чудово, коли з раннього дитинства встановлюється настільки ніжний зв’язок, коли татко стає одночасно й суперменом, і порадником, і найкращим другом.

Замість коника – мій тато
Мусить вранці поспішати.
– Що ж ти тата осідлав?
– Пішки йшли б, так він проспав…

Книжку написав Володимир Вакуленко-К. для двох синочків, Віталіка та Влада, про що свідчить присвята твору й звернення в деяких текстах. Це низка дотепних віршиків із оригінальними/нестандартними сюжетами. Вони про речі, добре відомі дитинці, але подані в цікавій формі: про яскраву клумбу з квітів, які вирощує слоник Славко, про переповнену зупинку, де кумедний щурик намагається сісти на автобус, тощо. Є і зовсім дивовижні сюжети. Діткам точно буде цікаво прочитати смішні історії про новосілля крота, день народження кульбабки або равлика-школярика, що, вийшовши з дому 1-го вересня, до листопада нарешті доповз до школи.

Гумор пронизує всю книжку. Тут є навіть спеціальні павуки, що сміх продавали. Надзвичайні ілюстрації Наталки Гайди додають татковій дотепності барв і викликають добру усмішку з першої до останньої сторінки. Це справді не банальні історії, а яскраві оповіді, що, підозрюю, складені не без допомоги синівської фантазії. Щодо ілюстрацій – вони настільки приємні, що, наприклад,у таксу я просто закохалася. Загалом, як і в усю творчість Наталки Гайди, яку, користуючись нагодою, кілька годин переглядала на теренах інтернету.

Вимальовується виразний і цікавий образ тата, адже вірші не абстрактні, а дуже особисті. Можна почути батьковий голос, що читає їх синочкам під час гри. Цей татко – і сильний ковбой, що, безперечно, є прикладом для наслідування та об’єктом дитячого захоплення, і ніжний батько, що співає синам власну надзвичайно «смачну» колискову, в якій є «шоколадні ночі», «карамельний ему» та «яблучні ліхтарики», і бешкетник, який вдає коника, везучи малюка в дитячий садок, і добрий оповідач цікавих історій про тварин і не тільки.

Варто також зазначити, що якість видання і друку відмінна, чим «Видавництво Старого Лева» завжди може похвалитися. Обов’язкова, як на мене, книжка для читання малюкам десь від 2–3 рочків до дошкільного віку, та й просто для естетичного задоволення.

Є такі книжки, які дуже люблять маленькі дітлахи. Частіше за все це невеличкі, досить прості казочки, де багато картинок та вдало пройдених пригод, що трапляються зазвичай із лісовими звірятами. Вони починаються зі слів «жили собі», а закінчуються спільним щастям. Такі казки мають оточувати дитину. Вони вчать доброти, сили дружби та взаємодопомоги, вміння долати перешкоди й насолоди від життя. А головне, що такий виховний ефект казок дуже ненав’язливий, швидше інтуїтивний та природний.

До того ж вони створюють якийсь неймовірно затишний світ, начебто фантастичний, але насправді дуже рідний. Уявіть собі ліс, привітний, густий, повний життя. Там – могутнє старе дерево, настільки величезне, що його важко обійняти руками, принаймні дитинці. Його стовбур шорсткий на дотик, теплий… а листя – густе, співоче, дещо стомлене й обвисле. Під коренями мудрого дерева – затишна нірка, а в ній живуть два друга-музиканта – жучок Жужка та мишенятко Пік… Вони милі та дружні, а також сильні, кмітливі й добрі. За них хвилюєшся і бажаєш їм щастя. А хвилюватися є за що, адже Пік та Жужка пережили страшну пригоду! Їхню затишну оселю залило дощем! Вони ледь-ледь урятувалися.

«… здавалося, що цілий ліс перетворився на справжній живий оркестр»

Історія справді чудова, вона вчить шукати рішення проблем, що з’являються, допомогати одне одному в скрутній ситуації, бути сміливим та розсудливим. Урешті-решт, це й хороший словничок для малят, адже Пік та Жужка напрочуд талановиті й грають, мабуть, на всіх найвідоміших музикальних інструментах, а ілюстрації допоможуть розібратися, що де.

Щодо сюжету: композиційно зав’язка здається дещо слабкою та незавершеною логічно. Книжка зветься «Лісові музиканти», а про музику аж до фінальної сцени не сказано ані слова, лиш мелодійно дзеленчить дощик по інструментах. Було б гарно, якби на початку казки йшлося про те, як вправно Пік та Жужка вправляються з різними інструментами та як люблять їхні концерти лісові жителі. Тоді буде зрозуміло, чому в будиночку є саксофон, гітара і тромбон, чому звірятка так зраділи, що їхні улюблені музики успішно пережили пригоду й знову заграли концерт. Щоразу, читаючи книжку, хочеться вигадати додаткову передісторію грози, в яку потрапили герої.

Утім, найменші читачі знайдуть у цій казочці й цікавий та зрозумілий сюжет, і захопливі пригоди, і милих героїв із кумедними іменами, і приємні ілюстрації. До того ж у книжці картонні сторінки, що точно забезпечить їй доволі тривале життя.

Казка ще цікава тим, що це твір для малят американської ілюстраторки українського походження зі світовим ім’ям Валерії Соколової. Авторка з 1992 року живе у США, співпрацює з Walt Disney, викладає ілюстрацію та дизайн у New York City College, є ілюстраторкою низки бестселерів американської дитячої літератури та членом Гільдії художників-графіків Нью-Йорка, Pen and Brush Society тощо.

Врешті, я завжди хотіла потрапити на лісовий концерт. Іноді, коли донька просить казку перед сном, ми читаємо історію Піка та Жужки, а потім уявляємо собі, як ліс співає нам колискову. З талановитими диригентами, із безліччю інструментів. Граючи не лише нотами, а й кольорами, уявою, словами…

Десь там, далеко, завжди уявляються неймовірні світи. Кожен із дитинства малює їх в уяві та відвідує на сторінках книжок чи екранах. Деякі щасливі люди зберігають уміння бачити й зображувати інші світи і в дорослому житті. Тоді десь там з’являється планета смугастих равликів, які щорічно влаштовують веселий фестиваль, а там живе Забудькуватий дракон, а десь поряд, на Пурпуровій планеті, ростуть неймовірні величезні фрукти, в які можна встромляти соломинку та насолоджуватися соком…

Космічні мандри завжди вабили авантюристів будь-якого віку. Це, мабуть, та недосяжна сфера, де легко малювати собі пригоди. Головна героїня книжки – школярка Оля, звичайна собі дівчинка, – раптом стає учасницею космічних пригод, відвідує кілька планет, переміщується в просторі, рятує Пурпурову планету від хижих кокосів та перемагає Великого Володаря Темряви Краша. Оля смілива, добра, кмітлива, знаходить вихід із найзаплутаніших ситуацій. А відданий кіт Гарбузик, вихований сенбернаром, закохує в себе з перших сторінок.

«На всяк випадок я вирішила не казати батькам, що збираюся у космічну подорож. Ніколи не відомо, як до цього поставляться дорослі»

Повість має три частини: Оля зі своїм новим другом, золотоволосим хлопчиком Люмом, тричі відвідує космос. В останню мандрівку потрапив і батько дівчинки, відомий учений, що відкрив таємницю сонячної енергії та навчився керувати нею.

Повість дотепна, весела, динамічна, малює яскраві, дивовижні місця й героїв. Водночас деякі речі доволі характерні для космічної фантастики й узагалі пригодницької дитячої літератури. Приміром, те, що у космічних подорожах час плине інакше й кількагодинна пригода на іншій планеті триває лише кілька хвилин на Землі. Те, що татко Олі колись був на Пурпуровій планеті й теж мандрував космосом, але забув це, коли став дорослим. Навіть золотоволосий світлий хлопчик з іншої планети, що відразу нагадує Маленького принца, та злі космопацюки, схожі на зграю, переможену маленькою дівчинкою в «Лускунчику».

Авторка «Планети смугастих равликів» Леся Воронина відома багатьма бестселерами, є лауреаткою декількох премій, включно з «Книжкою року ВВС», конкурсом «Коронація слова», всеукраїнською «Книжкою року» тощо. Письменниця зізнається, що все життя захоплюється подорожами та пригодами: «Мені здається, люди, які подорожують, стають молодшими: ніби вириваєшся від рутинних щоденних справ і починаєш розуміти, що все те, що здавалося вдома неймовірно важливим, – просто дрібниці буття, на які ми витрачаємо час». А для дитячого розвитку книжкові подорожі в надзвичайні світи просто необхідні. Особливо коли уяву доповнюють яскраві ілюстрації знаної в дитячій літературі художниці Катерини Білетіної, що їх можна переглядати знову й знову, усміхаючись Равлю Золотосмугому, роздивляючись гарнющих космічних звірів та переносячись у цікавий, хоч і дещо небезпечний, світ космічних мандрів.