На просторах українського фейсбуку Антоніну Малей знають як блогерку Горгону Бобровицьку, яка багато й цікаво пише, зокрема, про дитячі книжки, життя в Лондоні і навчання у британських школах. А сотні, якщо не тисячі, українських дітей знають її як авторку каналу “Тося читає казки”. Цей канал став рятівною паличкою як для батьків, адже під начитані Тосею оповідки для наймолодших малюки солодко засинають, так і для школярів — завдяки прекрасному озвученню класичних текстів української та світової літератури їм легше знайомитися зі шкільною програмою та успішно складати тематичні атестації.

І хоч прослуховування аудіокнижок в рамках навчального процесу поки не стало звичною альтернативою гортанню сторінок, проте в коментарях під відео на каналі “Тося читає казки” багато дітей не лише дякують за начитані тексти, а й зізнаються, що канал їм порадили їхні вчителі. Тож із творчинею чудового україномовного куточка в ютубі Антоніною Малєй ми говоримо і про її власний читацький шлях, про те, яким чином на її канал приходять як книжки, так і їхні слухачі та слухачки, та про найбільші хіти каналу. 

— Хто Тобі читав у дитинстві? Як взагалі відбувався Твій дитячий читацький шлях?

— Книжки мені в моєму дитинстві читали буквально всі. Мама читала «Чарівника смарагдового міста» по колу: закінчували і починали знов. У нас була її стара книжка 50-х років без кількох перших сторінок і я ніколи не знала, як саме героїня опинилася в тій казковій халепі, але це не мало значення.

Батько читав різне, але часто щось складніше, наприклад, «Війну світів» Герберта Веллса, «Марсіанські хроніки» Бредбері чи Джерома К. Джерома. Як зараз памʼятаю, зачаровано слухаю, дивлюсь у вікно на наш город з рідним малинником і полуничними грядками і уявляю, як туди падають жахливі триноги. Тітка читала мені Андерсена, а сестра все інше, віддаючи перевагу моторошному. Казки Гауфа я саме від неї почула і вперше помандрувала у густі німецькі ліси з їхніми лісовиками. 

Книжок у нас у домі завжди було багато, мама старалася часто заходити в книгарні і знаходити для нас щось цікаве. У сестри була своя полиця, там шуміло далеке море під пальмами: вона захоплювалась Джеральдом Даррелом, Джой Адамсон, Туром Хеєрдалом. В неї завжди можна було знайти як не Галапагоси, так екзотичних мешканців коралових островів.

У мене теж була особиста етажерка з книжками, де лежали гори тоненьких книжечок на розглядання. Багато збереглися, це були мої перші колекції книжок з ілюстраціями Валентини Мельниченко, Світлани Кім, Катерини Штанко, Ніни Котел та Ігора Вишинського.

Першою книгою, яку я читала сама, була «Лісова школа» Нестайка у першому класі. Як я реготала з моменту, де Вовчик кусає Косю за вухо і виправдовує свої дії, виголошуючи дурниці: «Колосальне вухо! Спеціально для того, щоб кусати». Зараз я б напевно обурилася. В дитинстві інакше сприймаєш тексти, ніж у дорослому віці. Я обожнювала всі книги Астрід Ліндгрен, хоча зараз Карлсон мене безкінечно дратує (звісно, я розумію, що це символічна внутрішня дитина, але він все одно підбішує).

Нестайко, Костецький, Рутківський і Письменна – чотири колони мого щасливого дитинства з шаленими пригодами посеред начебто звичайного українського будення. Я постаралася передати доньці захоплення Синьою ластівкою, Невовком, Бухтиком і Мінімаксом. А на десять років мені подарували збірку всіх книжок «Хронік Нарнії» в двох томах! Я памʼятаю ту безсонну ніч, коли мені, як сказала б Астрід Ліндгрен, відслонився новий казковий світ. Як зачарована я ковтала сторінки, де лев Аслан творить світ своїм співом! І як я безутішно ридала, коли його вбили. До речі, коли він воскрес через кілька сторінок, я відразу зрозуміла, хто це – релігійний символізм казки Льюїса добре прочитується вже в тому віці.

Взагалі на дні народження мені багато дарували книжок, зараз перебираючи їх, я постійно знаходжу дарчі написи. Причому це стали мої найулюбленіші книжки. Серед них химерна і особлива «Панна квітів» Шевчука від моєї сестри Лесі та чарівні філософські пригоди «Шепіт на вітрі» австралійця Алана Маршалла від мами.

— Розкажи, скільки книжок у Твоїй бібліотеці?

— Я ніколи не рахувала, скільки в мене книжок. Багато. В кожній кімнаті стоять шафи і книжки захоплюють все більше приміщення, просочуючись на столи, підвіконня, у шафи з білизною, під ліжко. Мій чоловік часом лякає, що ще трохи і він розчехлить вогнемет, як в «451 по Фаренгейту» Бредбері. Але мій вішліст зростає так само, тому треба якось буде придумувати нові сховища. Адже я полюю і на нові книги, і на старі видання.

— Як народилася ідея блогу «Тося читає»?

— З перших днів життя моєї доньки я читала і розказувала їй віршики з моїх дитячих збірок. Потім почала читати все довші і довші книжки, ми з нею перечитали цілі гори разом! Якось кілька моїх друзів почули, як я читаю своїй доньці «Тореадорів з Васюківки» в ролях і попросили записувати, щоб вони могли своїм дітям включати, коли нема часу читати. Так і назва зʼявилася: «Тося читає», щоб люди довго не шукали.

— Наскільки українські видавці як власники майнових прав відкриті до дозволів начитувати тексти сучасної української дитячої літератури?

— Спочатку це був канал «для своїх» і я взагалі не думала про авторські права у книжок. З часом, коли аудиторія каналу почала зростати, зʼявилась певне усвідомлення відповідальності. В українських авторів я завжди стараюсь питати дозволу і дуже тішуся, коли отримую у відповідь відгуки, як їм сподобалася моя начитка. Я б ні за що не хотіла переходити дорогу українським видавництвам і завжди відкрита до діалогу та співпраці. Також у мене багато начитано старих книжок з видавництва «Веселка». Мені здається, що дуже важливо ці книги зберігати в усіх можливих форматах, це ж наш безцінний спадок. 

Що стосується іноземних авторів, то я сподіваюся, що мій любительський переклад нікому не робить шкоди. Бувало, деякі автори чи ілюстратори знаходили свої книжки і лишали в мене коментарі типу «О, клас, моя книжка!». Жоден поки не обурився і не попросив прибрати. Навіть трапляється, що українські видавництва звертають увагу і просять допомогти знайти, кому належать авторські права, щоб видати цю книгу українською.

— Яка історія з начитаних — безумовний хіт?

— Серед хітів, безперечно, «Снігова королева» Андерсена, улюблена казка моєї мами, в начитку якої я вклала душу і переписувала кілька разів. Я по-різному оцінюю свою роботу загалом, я ж аматор, а не професійна акторка, але саме «Снігова королева» у мене, на мій смак, начитана найкраще на українському ютюбі.

Далі — твори зі шкільної програми, як от «Панна квітів» Валерія Шевчука (колись один хлопчик переплутав цю казку з «Містом без квітів» того ж автора і похопившись вже в самому кінці у відчаї написав: «Просрав цілу годину!», я дуже сміялась з того по-дитячому відвертого розпачу).

Безперечними хітами є всі книжки в розділі «Читання для реготання», це як правило тоненькі книжечки, де я балуюсь і дуркую. Також улюбленою у слухачів є серія пригод данського тата-шибайголови «Тато Олі». Насправді він — тато Саллі, але я перекладала з польського видання, а поляки дуже люблять локалізацію в назвах та іменах. Мене дуже тішить, що нарешті зʼявився український переклад, буду збирати цю серію тепер українською. А якщо моя озвучка у видавництва викличе питання, я звісно відкрита до розмови.

— Чи звертаються з проханням начитати якусь конкретну книгу? Якщо так, то що це за видання?

— Часто просять начитувати якісь книги, наприклад, багато людей пише прохання озвучити «Як приборкати дракона», але це якраз треба спитати у видавництва.

— Розкажи, що знаєш про своїх слухачів і слухачок. Чи є фанати?

— Фанати є, і мене це дуже тішить. Деяких дітей я знаю особисто і люблю з ними розмовляти фірмовим «вредним» голосом, від якого вони зазвичай регочуть. Інколи мені батьки присилають відео, де їхні дітки уважно слухають казку чи щось малюють під мої оповідки. З одним парубком, Давідом, я познайомилась кілька років тому. Це таке дивне відчуття – ось переді мною школяр говорить моїм голосом, причому цитує напамʼять цілі абзаци з якихось казок, які він прослухав явно не один раз. Такі звʼязки дарують неймовірне відчуття піднесення і усвідомлення важливості цієї роботи. А ще мій батько підсадив на канал двох своїх приятелів і вони всі кумедно коментують навіть казочки для найменших. Під книгою «Двічі по два дорівнює кульбабці», повоєнній київській повісті Ірини Жиленко, був зворушливий коментар пані, яка вперше дізналась про цю книгу, а виявилось, що там описано практично її дитинство. 

Коли я начитувала одну з найулюбленіших книжок — «Вітер у вербах» Кеннета Грема, мені написали дорослі люди, що під бомбардуваннями рятують свою нервову систему цією казкою. Те саме написав якось слухач під першими розділами «Моя сімʼя та інші звірі» Даррела. Хоча саме ту книжку далі я не начитувала, бо побачила, що її вже начитали на іншому каналі. 

Для мене особисто книги — це хованки в тяжкі часи. Такі калюжки між світами, як в казці «Небіж чаклуна» Льюїса чи засніжена хатинка, як в казці «Новорічна історія про двері, яких нема» Жиленко. Стрибаєш туди за дорогоцінною життєвою силою і потім повертаєшся оновленою і сильною. Коли я ділюся цими хованками з іншими людьми, а вони їх радо приймають і починають власною уявою розбудовувати під себе, я відчуваю, що недаремно колись зробила канал. В мене в планах, до речі, ще три канали, сподіваюся, знайду час їх зробити.

Розпитувала Віталіна Макарик

Книжки у жанрі фентезі, події яких відбуваються в столиці України, цілком могли б сформуватися в окремий «київський» піджанр. І щоразу тішить, коли автори додають у нього щось нове — локалізацію, міфологічну основу, принципи світобудови, не використовувані досі. Це стосується і дебютного підліткового роману Катерини Корнієнко «Дивокровці», події якого відбуваються у спальних районах Києва (до того ж, переважно на Лівому березі), де поряд зі звичайними людьми живуть літавиці, мавки, скельники, двоєдушники — і ви здивуєтеся, як їх тут багато!

Головну героїню «Дивокровців» звати Коханнячко, і це дивне ім’я їй цілком ок — вона сама собі його обрала. Чого не скажеш про інші аспекти її життя. Спершу в їхню маленьку, на-двох-із-татом сім’ю приходить мачуха, потім вона взагалі загадково зникає, і Коханнячко мусить взяти цю справу у свої руки, бо бачити, як через все це страждає батько, нестерпно. Крім того, вона дивно почувається у власному тілі, і це можна було би списати на підліткові трансформації, але є дещо, що можна пояснити хіба божевіллям або магією. А потім їй як сніг на голову звалюється знання про те, що поряд із простими людьми живуть непрості — дивокровці різних видів. І що мачуха її не зовсім та, ким здається, і подруга не та, за його себе видає, та й сама вона, зрештою, має прийняти власну сутність, якої досі не знала…

Чимало як на одну восьмикласницю? Але це ще не все! Адже потрібно відшукати тих, хто краде в дивокровців їхні артефакти (через що вони почуваються дуже зле), розслідувати причетність до цієї історії таємної організації НГІДНО (яка ніби розвалилася з розвалом Союзу, але це не точно), зрозуміти роль у всій цій веремії певної книжки та зробити ще багато іншого. 

На щастя, Коханнячко в цьому вже не сама. Бо «Дивокровці» — це (не лише, але, можливо, насамперед) історія про пошук свого місця у світі й віднайдення «своїх». Головна героїня проходить цей процес через страх, цікавість і фізичні зміни, поглиблює розуміння незвичної реальності, паралельно обростаючи новими знаннями й новими людьми, які швидко стають цінними й важливими та допомагають у її магічному розслідуванні.

Тішить те, що герої цього підліткового роману — правдоподібні (за винятком надприродних здібностей, ясна річ), живі й сучасні підлітки. Вони влаштовують одне одному пранки (іноді доволі жорстокі), по-дурному закохуються, записують подкасти, говорять уривчастими фразами (так, наче економлять літери), підспівують «Жадану і Собакам», із задоволенням прогулюють уроки (але, попри все, таки вчаться!).

Так, школа, яку подекуди автори підліткових книжок намагаються ігнорувати як надто нудний і нецікавий аспект підліткового життя, тут таки присутня. Ба більше — героям подобається вчитися. Звісно, не всі предмети й не у всіх викликають захоплення, але, скажімо, найкраща подруга головної героїні Мара пише наукову роботу в МАН і ходить по олімпіадах, завдяки чому майже легально сачкує уроки і робить трендовий манікюр половині старшокласниць школи. Зображення дітей, які люблять вчитися і глибше цікавитися певними предметами, не як соціально неадаптованих «ботанів», а як яскравих, цікавих, стильних особистостей, до яких тягнуться інші — це те, що може стати важливим трендом в українському дитліті.

«— «Лісова пісня», так-так, — пускає очі під лоба Денис.
— Ти ще не прочитала, Коханнячко?
— Її у…
— Так-так, вивчають у десятому. Але прочитай. Це унікальна п’єса, там є майже всі ми. Наріжний камінь нашого єства та культури тут, у цьому світі»

Але Катерина Корнієнко йде на крок далі й актуалізує конкретний програмний текст української літератури — «Лісову пісню» Лесі Українки. Для дивокровців це не просто казкова драма-феєрія, це в певному сенсі їхнє священне писання, історія про них. Тому вони мають традицію: щороку вся громада київських дивокровців — літавиці, нічниці, скельники, перелесники, вирлооки та інші істоти — збираються на виставу, де грають ті дивокровці, в яких цього року прокинулися сили. Це надзвичайно важлива подія, до якої ретельно готуються і яка міцно гуртує усіх їх. Така роль у сюжеті «Лісової пісні» спонукатиме читачів «Дивокровців» свіжим оком глянути на класичний твір (і —ширше — замислитися про те, яке об’єднавче значення для спільнот та громад можуть мати певні твори). А заодно, можливо, й зацікавитися іншими книжками з програми укрліту, які згадуються в тексті.

У «Дивокровцях» є ще чимало гачечків, які ловлять увагу й симпатію читачів. Це й дотепні діалоги, й описи знайомих локацій, від блошиного ринку Почайни до бібліотеки Вернадського, і «великодки» (деякі з яких, утім, мало що скажуть підліткам, але викличуть ностальгійну усмішку в їхніх батьків, які 20 років тому тусили на Подолі), й інтрига в сюжеті, яка тримає до самісінького кінця.

Тож якщо хочете прогулятися магічним Києвом і дізнатися, як із Теремків потрапити в Дивокрай —пірнайте в це фентезі.

Із-поміж сучасних авторів Дара Корній, певно, найбільша знавчиня давніх українських (дохристиянських) вірувань і звичаїв. Її тритомна антологія про чарівних істот українського міфу стала бестселером. Тож природно, що зібрані й систематизовані знання мали би втілитися і в інших книжках авторки. Таким утіленням стала дилогія для молодших підлітків про Петруся Лелеченка – хлопчика, який має магічний дар перевтілення, а також здатність бачити духів та різних істот, домашніх та лісових, добрих і лихих.

Події відбуваються десь у часи Козаччини – це випливає з того, що батько Петруся ходить у військові походи боронити рідну землю. До слова, це важливий штрих, який відгукнеться читачам, чиї батьки воюють на фронті (Від редакції: і це також дозволяє розглядати цю дилогію серед книжок списку #ЯкГоворитиЗДітьмиПроВійну). У першій книзі Петрусів тато Василь вважається зниклим безвісти, але рідні не втрачають надії побачити його знову – і, зрештою, їхні сподівання справджуються. Водночас для обох книжок Дара Корній обирає дуже символічний таймінг – дні літнього та зимового сонцестояння, свята Купала та Коляди. Довкола пов’язаних із ними міфів та легенд і закручуються сюжети.

«Чому розквітає папороть» знайомить читачів із героями і вводить у контекст. На сторінках цієї книжки центральний персонаж дилогії Петрусь Лелеченко дізнається про себе дві важливі речі: він може бачити духів і розмовляти з ними; він є вродженим химородником, тобто людиною, здатною перекинутися на іншу істоту. Щоправда, друге усвідомлення прийде дещо пізніше і не без допомоги, власне, духів.

Зі світом тих, кого не бачать звичайні люди, у головного героя спершу виникають приязні стосунки. Адже домові духи піклуються про господу, у якій живуть, і її людей. Та згодом хлопець – не без втручання лихих сил – потрапляє до Прадавнього лісу, куди його застерігав заходити домовик Дрім, тим паче в такий небезпечний для людей період, коли от-от зацвіте папороть. Чому її варто остерігатися?

«Один раз на сто літ, у день літнього сонцевороту прекрасного бога Купайла, зацвітає папороть ніжно-вогнистою маленькою квіточкою. Лише мить цвіте вона, щоразу в іншому місці, бо збирає-визбирує по крихті силу богині, і бережуть той квіт слуги Мари та слуги Чорнобога. І ніхто з духів не може навіть торкнутися того квіту, не те що зірвати, хоч і є спокуса велика отримати міць богині, бо пече цвіт вогнем пекельним, можна й згоріти»

Багатьох спокушає та квітка, адже, зірвавши її, можна отримати силу богині Мари й виконати найзаповітніше своє бажання, хоч би яким воно було. Ось тільки складнощі в тім, що не кожен може це зробити, лише найчистішій душі до снаги зірвати квіт папороті. Петрусь Лелеченко – саме така душа, та спокусами, які обіцяє квітка, не переймається. Саме тому він стає ідеальним інструментом для Мари, котра з його допомогою хоче повернути собі злу силу. Тож йому, заручившись допомогою добрих лісових істот, від лісовика Пугача до богині Живи, доводиться протистояти лихій богині.

Мара в обох книжка виступає головною антагоністкою. Але вона не є таким собі чистим втіленням зла. Дара Корній добре прописує історію цієї персонажки, а вона досить суперечлива. Злою вона стала з любові. Онука Білобога Мара закохалася в його одвічного ворога, володаря темряви Чорнобога, і піддалася на його вмовляння замислити лихе діло – викрасти Сонце. Адже тоді на землі настала б вічна ніч, а отже, закохані завжди могли б бути разом. Замисел не вдався, богиню було покарано. Вона згубила свою силу, але не втратила бажання запанувати над світом разом зі своїм коханим. Це прагнення, власне, і рухає сюжети обох історій.

Адже навіть після того, як її підступний план на Купала провалився, Мара вибудовує наступний. У книжці «Як Петрусь Коляду рятував», події якої відбуваються на Різдво, вона задумує викрасти Матінку Коляду, яка на Святвечір сходить на землю в образі Кози, аби народити Божича – нове сонце. Убивши немовля, Мара не дозволить сонцю народитися, а отже, світ порине в темряву і вона зможе панувати вічно. Петрусь, заручившись допомогою добрих духів і навіть Триголового змія, який донедавна служив Марі, рятує світло і світ.

Але – і це важлива обставина, присутня в обох книжках – головному герою не вдалося б досягнути успіху самотужки, якби не сила спільного ритуалу. Дотримання традицій – запалювання Купальського вогнища та свічок, співи купальних пісень та колядок – підсилюють світло і проганяють темряву. Тож поки Петрусь бореться з Марою його мама Ярина і їхні односельчани запалюють вогонь чи збираються за святковим столом, співають і виконують прадавні ритуали, бережуть традицію предків. І загалом обидві книжки пронизує оце дуже міцне відчуття зв’язку зі своїм родом, зі звичаями пращурів, рідною землею та її видимим і невидимим світом.

Також Дара Корній в обох історіях дуже класно й ретельно, на рівні лексики і стилю мовлення, прописує своїх героїв. Особливості поведінки і зовнішності, слова-паразити, буркотливість чи навпаки надмірна манірність навіть у персонажів другого плану дуже індивідуальні і яскраві. Мені особливо припав до душі образ Триголового змія, у якого кожна голова – це окрема особистість.

Героїзм і любов до рідної землі, зв’язок зі своїм корінням, шанування традицій – усім цим по вінця наповнені ці книжки. Усе це доповнюють пригоди з несподіваними сюжетними поворотами, багато доречних і дотепних жартів і щедрі вкраплення фольклору – народних пісень, легенд, приповідок. Тож читаються ці тексти легко й захопливо. Єдине, чого мені хотілося іще, – щоб, окрім головного героя Петруся, тут була рівноцінна йому яскрава персонажка, з якою себе змогли б проасоціювати юні читачки.

Скільки існує людство, стільки існує і те, що ми зазвичай називаємо туалетом чи вбиральнею – спеціальне місце, де можна дати раду з однією з найбільш базових людських потреб. Тож історія туалетної справи невіддільна від історії як такої. Але чому ми знаємо про неї менше, ніж, скажімо, про історію мистецтва чи воєн? Відповідь проста: про туалети говорити не заведено. А дарма! Адже систематизація знань про туалети і все, що з ними пов’язане, допомагає дізнатися багато цікавого про історію містобудування та архітектурної справи, антропології та навіть екології. І це вже не кажучи про те, що скам’янілі фекалії печерних людей – це безцінне джерело інформації про те, як вони жили і чим харчувалися!

«У туалетах є особлива глибина, даруйте за каламбур. Це такі собі портали в минуле — делікатні, але незамінні. По-перше, ідеться про забезпечення наших природних потреб. Віват, фізіологіє! По-друге, туалети — унікальна побутова спадщина, яка відображає світогляд, звички, традиції людей свого часу. Іноді туалет може розказати про життя предків навіть більше, ніж посуд чи одяг»

Тож письменниця Марія Артеменко береться зняти з туалетної теми покривало сором’язливості й табуйованості – делікатно, але рішуче. А разом із тим навчити дітей говорити на цю тему, підбираючи доречні слова і вирази: погодьтеся, коли замість «какашки» кажеш «екскременти», то це одразу якось відбиває бажання хіхікати й налаштовує на серйозний лад. Тим паче, що й тема для розмов – невичерпна!

Туалетна справа в різні часи і в різних країнах розвивалася неоднаково, тож авторка розповідає про найрізноманітніші варіації у розрізі різних епох і культур. Тут і про вуличні канави-клоаки Давнього Риму, і про туалетні бочки Давнього Китаю, і про королівські вбиральні середньовічних замків. Читаючи книжку, раз по раз натрапляєш на дивовижні факти: наприклад, про хатні туалети у шотландському поселенні Скара-Брей, яком аж 5000 років, або про пристрій, який рятував молодих батьків у Середній Азії, – вбудований у колиску прабатечко сучасних памперсів бешик.

Але не туалетами єдиними: з «Туалетної справи» можна дізнатися і про професії, пов’язані із нею, які в різний час існували в різних країнах світу, варіації туалетного паперу, різноманітні аксесуари та найпоширеніші способи справляння природної потреби. З цією книжкою – тільки тссс! – можна зазирнути в королівські палати і в космічний шатл і зробити дещо непристойне: підглянути, як ходять у туалет королі й космонавти! Ну гаразд, якщо серйозно – підглядати ніхто не буде, а ось дізнатися про технічні рішення, які застосовувалися для різних типів вбиралень, можна. Деякі з цих ідей не прижилися, а деякими користуємося і ми з вами щодня.

Та й це ще не все! Корисні поради, як швидко, зручно й екологічно облаштувати собі виходок у поході, добірка значків і символів, якими позначають вбиральні у різних країнах світу – уся ця інформація не просто осяде в пам’яті читачів, а й буде, за потреби, використана на практиці.

Зрештою, і факти, якими ділиться авторка, мають усі шанси запам’ятатися надовго. А все завдяки викладу – легкому, хоч і серйозному, але з доброю усмішкою і класними дотепними ілюстраціями Максима Паленка. «Туалетна справа» – книжка пізнавальна і базується на доведених фактах. Утім, деякі з них, очевидячки, лишаються дискусійними: у цих моментах авторка додає елегантний дисклеймер «…але це не точно», яким не збиває тон оповіді і заохочує читачів, якщо їм закортить упевнитися у достовірності того чи іншого факту, провести власний фактчекінг.

«Туалетна справа» – це книжка для відкритих та допитливих хлопчиків і дівчаток, а також сором’язливих дядь і тьоть, які давно хотіли про деякі речі знати, але соромилися спитати. Вона весела, цікава, насичена фактажем і зовсім не «пахне» – ну, крім певних моментів, які делікатним натурам можуть здатися трохи огидними. Але їх у книжці ну зовсім небагато!

Іноді минуле нагадує про себе у дуже незвичний спосіб – видіннями, маревами чи привидами. Так стається і в підлітковій повісті Наталії Довгопол. Потрапивши в табір у Карпатах, такий собі гостел, що був колись і елітним готелем для угорських офіцерів, і совєтською базою відпочинку, головний герой цієї історії Вадим бачить речі, які його бентежать і лякають. І він мусить розібратися з ними, аби не з’їхати з глузду.

Повість починається із, на перший погляд, стандартного кліше: підлітку нав’язали поїздку в табір, куди він зовсім не рветься, з групою однолітків, яких він практично не знає. Можна було б очікувати звичного сценарію про спільно пережиті випробування, які згуртовують товариство, допомагають головному герою проявити свої найкращі риси і подружитися з усіма. Але Наталія Довгопол іде іншим шляхом: Вадим у гурті однолітків лишається самітником, натомість товаришує з жителями Ясіня, з допомогою яких і розплутує таємниці «Едельвейса».

Відтак те, що заповідалося як пригодницька підліткова повість, все більше скидається на містичний детектив, до якого авторка щедро додає місцевого колориту і реального історичного контексту. Углиб минулого ведуть три сюжетні ниточки, пов’язані з привидами, які раз по раз являються головному герою. Це братики-близнюки, які гостювали в готелі на початку 1990-х, вродлива дівчина східної зовнішності, що була на радянській базі відпочинку десь у 1980-ті, і закоханий у місцеву дівчину мадярський офіцер, який мешкав у готелі наприкінці 1930-х, коли Ясіня входили до складу Королівства Угорщини. Спойлер: із усіма ними трапилося щось дуже погане.

Якщо привиди показуються живим – значить, просять завершити їхні справи чи хочуть розказати свою історію. Вадим із допомогою юної мольфарки Солі, а також доглядача готелю пана Миколи й місцевих жителів береться за розслідування. Тим паче, що одна з історій тісно пов’язана з його родиною. Тож Вадим мусить відчути своє коріння і навчитися дивитися в обличчя власним страхам. У цей момент все його звично-столичне підліткове життя стає якимось дуже далеким:

«Вадим заворожено дивився на яскраве небо, що створювало такий надзвичайний фон похмурим надгробкам. Із цього б вийшла гарна сторіз, подумав він, і здригнувся від цієї думки. Сторіз? Фоточки, непрочитані повідомлення, дурнуваті ігри – це все ніби відійшло на другий план, ніби було з ним в іншому житті, хоча насправді лише вчора він зійшов із потяга…»

Історії привидів готелю «Едельвейс» пов’язані не лише локацією, а й темою насильства. Яке, втім, має різні витоки і набуває різних форм. Це насильство, вчинене з невміння любити і піклуватися, спокутуване і прощене. Насильство, вчинене з переконання у власній вищості й невразливості, що лише завдяки втручанню головного героя повісті і його спільників нарешті буде покаране. І насильство, вчинене із заздрощів та ревнощів, яке тривалий час лежало чорною плямою на сімейній історії. Лише розплутавши останній вузлик таємниці, Вадим відчув полегкість і в душі, і в житті, і в стосунках із близькими.

Тож центральний персонаж повісті Наталії Довгопол проходить повноцінний шлях героя, з випробуваннями й ініціаціями. Він робить рішучі спонтанні вчинки, долає свої страхи, обирає йти до кінця й отримує винагороду. І це не лише товариство Солі, яка причарувала його серце, й гостинність її мами, яку ця історія також змінила, а також порозуміння з рідною мамою та вітчимом, а головне – зникнення того відчуття самотності і відчуженості, що гнітило його із самого початку твору.

«Привиди готелю “Едельвейс”» – це історія про те, що провина може бути спокутувана, правда неодмінно колись-таки вийде на світло, а зло зрештою буде покаране. А для підлітків – своєї основної цільової аудиторії – ця повість має дуже класний меседж: якщо ти почуваєшся чужим у товаристві, це зовсім не значить, що з тобою щось не так. Можливо, просто це товариство – не твоє.