Книжки у жанрі фентезі, події яких відбуваються в столиці України, цілком могли б сформуватися в окремий «київський» піджанр. І щоразу тішить, коли автори додають у нього щось нове — локалізацію, міфологічну основу, принципи світобудови, не використовувані досі. Це стосується і дебютного підліткового роману Катерини Корнієнко «Дивокровці», події якого відбуваються у спальних районах Києва (до того ж, переважно на Лівому березі), де поряд зі звичайними людьми живуть літавиці, мавки, скельники, двоєдушники — і ви здивуєтеся, як їх тут багато!

Головну героїню «Дивокровців» звати Коханнячко, і це дивне ім’я їй цілком ок — вона сама собі його обрала. Чого не скажеш про інші аспекти її життя. Спершу в їхню маленьку, на-двох-із-татом сім’ю приходить мачуха, потім вона взагалі загадково зникає, і Коханнячко мусить взяти цю справу у свої руки, бо бачити, як через все це страждає батько, нестерпно. Крім того, вона дивно почувається у власному тілі, і це можна було би списати на підліткові трансформації, але є дещо, що можна пояснити хіба божевіллям або магією. А потім їй як сніг на голову звалюється знання про те, що поряд із простими людьми живуть непрості — дивокровці різних видів. І що мачуха її не зовсім та, ким здається, і подруга не та, за його себе видає, та й сама вона, зрештою, має прийняти власну сутність, якої досі не знала…

Чимало як на одну восьмикласницю? Але це ще не все! Адже потрібно відшукати тих, хто краде в дивокровців їхні артефакти (через що вони почуваються дуже зле), розслідувати причетність до цієї історії таємної організації НГІДНО (яка ніби розвалилася з розвалом Союзу, але це не точно), зрозуміти роль у всій цій веремії певної книжки та зробити ще багато іншого. 

На щастя, Коханнячко в цьому вже не сама. Бо «Дивокровці» — це (не лише, але, можливо, насамперед) історія про пошук свого місця у світі й віднайдення «своїх». Головна героїня проходить цей процес через страх, цікавість і фізичні зміни, поглиблює розуміння незвичної реальності, паралельно обростаючи новими знаннями й новими людьми, які швидко стають цінними й важливими та допомагають у її магічному розслідуванні.

Тішить те, що герої цього підліткового роману — правдоподібні (за винятком надприродних здібностей, ясна річ), живі й сучасні підлітки. Вони влаштовують одне одному пранки (іноді доволі жорстокі), по-дурному закохуються, записують подкасти, говорять уривчастими фразами (так, наче економлять літери), підспівують «Жадану і Собакам», із задоволенням прогулюють уроки (але, попри все, таки вчаться!).

Так, школа, яку подекуди автори підліткових книжок намагаються ігнорувати як надто нудний і нецікавий аспект підліткового життя, тут таки присутня. Ба більше — героям подобається вчитися. Звісно, не всі предмети й не у всіх викликають захоплення, але, скажімо, найкраща подруга головної героїні Мара пише наукову роботу в МАН і ходить по олімпіадах, завдяки чому майже легально сачкує уроки і робить трендовий манікюр половині старшокласниць школи. Зображення дітей, які люблять вчитися і глибше цікавитися певними предметами, не як соціально неадаптованих «ботанів», а як яскравих, цікавих, стильних особистостей, до яких тягнуться інші — це те, що може стати важливим трендом в українському дитліті.

«— «Лісова пісня», так-так, — пускає очі під лоба Денис.
— Ти ще не прочитала, Коханнячко?
— Її у…
— Так-так, вивчають у десятому. Але прочитай. Це унікальна п’єса, там є майже всі ми. Наріжний камінь нашого єства та культури тут, у цьому світі»

Але Катерина Корнієнко йде на крок далі й актуалізує конкретний програмний текст української літератури — «Лісову пісню» Лесі Українки. Для дивокровців це не просто казкова драма-феєрія, це в певному сенсі їхнє священне писання, історія про них. Тому вони мають традицію: щороку вся громада київських дивокровців — літавиці, нічниці, скельники, перелесники, вирлооки та інші істоти — збираються на виставу, де грають ті дивокровці, в яких цього року прокинулися сили. Це надзвичайно важлива подія, до якої ретельно готуються і яка міцно гуртує усіх їх. Така роль у сюжеті «Лісової пісні» спонукатиме читачів «Дивокровців» свіжим оком глянути на класичний твір (і —ширше — замислитися про те, яке об’єднавче значення для спільнот та громад можуть мати певні твори). А заодно, можливо, й зацікавитися іншими книжками з програми укрліту, які згадуються в тексті.

У «Дивокровцях» є ще чимало гачечків, які ловлять увагу й симпатію читачів. Це й дотепні діалоги, й описи знайомих локацій, від блошиного ринку Почайни до бібліотеки Вернадського, і «великодки» (деякі з яких, утім, мало що скажуть підліткам, але викличуть ностальгійну усмішку в їхніх батьків, які 20 років тому тусили на Подолі), й інтрига в сюжеті, яка тримає до самісінького кінця.

Тож якщо хочете прогулятися магічним Києвом і дізнатися, як із Теремків потрапити в Дивокрай —пірнайте в це фентезі.

Із-поміж сучасних авторів Дара Корній, певно, найбільша знавчиня давніх українських (дохристиянських) вірувань і звичаїв. Її тритомна антологія про чарівних істот українського міфу стала бестселером. Тож природно, що зібрані й систематизовані знання мали би втілитися і в інших книжках авторки. Таким утіленням стала дилогія для молодших підлітків про Петруся Лелеченка – хлопчика, який має магічний дар перевтілення, а також здатність бачити духів та різних істот, домашніх та лісових, добрих і лихих.

Події відбуваються десь у часи Козаччини – це випливає з того, що батько Петруся ходить у військові походи боронити рідну землю. До слова, це важливий штрих, який відгукнеться читачам, чиї батьки воюють на фронті (Від редакції: і це також дозволяє розглядати цю дилогію серед книжок списку #ЯкГоворитиЗДітьмиПроВійну). У першій книзі Петрусів тато Василь вважається зниклим безвісти, але рідні не втрачають надії побачити його знову – і, зрештою, їхні сподівання справджуються. Водночас для обох книжок Дара Корній обирає дуже символічний таймінг – дні літнього та зимового сонцестояння, свята Купала та Коляди. Довкола пов’язаних із ними міфів та легенд і закручуються сюжети.

«Чому розквітає папороть» знайомить читачів із героями і вводить у контекст. На сторінках цієї книжки центральний персонаж дилогії Петрусь Лелеченко дізнається про себе дві важливі речі: він може бачити духів і розмовляти з ними; він є вродженим химородником, тобто людиною, здатною перекинутися на іншу істоту. Щоправда, друге усвідомлення прийде дещо пізніше і не без допомоги, власне, духів.

Зі світом тих, кого не бачать звичайні люди, у головного героя спершу виникають приязні стосунки. Адже домові духи піклуються про господу, у якій живуть, і її людей. Та згодом хлопець – не без втручання лихих сил – потрапляє до Прадавнього лісу, куди його застерігав заходити домовик Дрім, тим паче в такий небезпечний для людей період, коли от-от зацвіте папороть. Чому її варто остерігатися?

«Один раз на сто літ, у день літнього сонцевороту прекрасного бога Купайла, зацвітає папороть ніжно-вогнистою маленькою квіточкою. Лише мить цвіте вона, щоразу в іншому місці, бо збирає-визбирує по крихті силу богині, і бережуть той квіт слуги Мари та слуги Чорнобога. І ніхто з духів не може навіть торкнутися того квіту, не те що зірвати, хоч і є спокуса велика отримати міць богині, бо пече цвіт вогнем пекельним, можна й згоріти»

Багатьох спокушає та квітка, адже, зірвавши її, можна отримати силу богині Мари й виконати найзаповітніше своє бажання, хоч би яким воно було. Ось тільки складнощі в тім, що не кожен може це зробити, лише найчистішій душі до снаги зірвати квіт папороті. Петрусь Лелеченко – саме така душа, та спокусами, які обіцяє квітка, не переймається. Саме тому він стає ідеальним інструментом для Мари, котра з його допомогою хоче повернути собі злу силу. Тож йому, заручившись допомогою добрих лісових істот, від лісовика Пугача до богині Живи, доводиться протистояти лихій богині.

Мара в обох книжка виступає головною антагоністкою. Але вона не є таким собі чистим втіленням зла. Дара Корній добре прописує історію цієї персонажки, а вона досить суперечлива. Злою вона стала з любові. Онука Білобога Мара закохалася в його одвічного ворога, володаря темряви Чорнобога, і піддалася на його вмовляння замислити лихе діло – викрасти Сонце. Адже тоді на землі настала б вічна ніч, а отже, закохані завжди могли б бути разом. Замисел не вдався, богиню було покарано. Вона згубила свою силу, але не втратила бажання запанувати над світом разом зі своїм коханим. Це прагнення, власне, і рухає сюжети обох історій.

Адже навіть після того, як її підступний план на Купала провалився, Мара вибудовує наступний. У книжці «Як Петрусь Коляду рятував», події якої відбуваються на Різдво, вона задумує викрасти Матінку Коляду, яка на Святвечір сходить на землю в образі Кози, аби народити Божича – нове сонце. Убивши немовля, Мара не дозволить сонцю народитися, а отже, світ порине в темряву і вона зможе панувати вічно. Петрусь, заручившись допомогою добрих духів і навіть Триголового змія, який донедавна служив Марі, рятує світло і світ.

Але – і це важлива обставина, присутня в обох книжках – головному герою не вдалося б досягнути успіху самотужки, якби не сила спільного ритуалу. Дотримання традицій – запалювання Купальського вогнища та свічок, співи купальних пісень та колядок – підсилюють світло і проганяють темряву. Тож поки Петрусь бореться з Марою його мама Ярина і їхні односельчани запалюють вогонь чи збираються за святковим столом, співають і виконують прадавні ритуали, бережуть традицію предків. І загалом обидві книжки пронизує оце дуже міцне відчуття зв’язку зі своїм родом, зі звичаями пращурів, рідною землею та її видимим і невидимим світом.

Також Дара Корній в обох історіях дуже класно й ретельно, на рівні лексики і стилю мовлення, прописує своїх героїв. Особливості поведінки і зовнішності, слова-паразити, буркотливість чи навпаки надмірна манірність навіть у персонажів другого плану дуже індивідуальні і яскраві. Мені особливо припав до душі образ Триголового змія, у якого кожна голова – це окрема особистість.

Героїзм і любов до рідної землі, зв’язок зі своїм корінням, шанування традицій – усім цим по вінця наповнені ці книжки. Усе це доповнюють пригоди з несподіваними сюжетними поворотами, багато доречних і дотепних жартів і щедрі вкраплення фольклору – народних пісень, легенд, приповідок. Тож читаються ці тексти легко й захопливо. Єдине, чого мені хотілося іще, – щоб, окрім головного героя Петруся, тут була рівноцінна йому яскрава персонажка, з якою себе змогли б проасоціювати юні читачки.

Скільки існує людство, стільки існує і те, що ми зазвичай називаємо туалетом чи вбиральнею – спеціальне місце, де можна дати раду з однією з найбільш базових людських потреб. Тож історія туалетної справи невіддільна від історії як такої. Але чому ми знаємо про неї менше, ніж, скажімо, про історію мистецтва чи воєн? Відповідь проста: про туалети говорити не заведено. А дарма! Адже систематизація знань про туалети і все, що з ними пов’язане, допомагає дізнатися багато цікавого про історію містобудування та архітектурної справи, антропології та навіть екології. І це вже не кажучи про те, що скам’янілі фекалії печерних людей – це безцінне джерело інформації про те, як вони жили і чим харчувалися!

«У туалетах є особлива глибина, даруйте за каламбур. Це такі собі портали в минуле — делікатні, але незамінні. По-перше, ідеться про забезпечення наших природних потреб. Віват, фізіологіє! По-друге, туалети — унікальна побутова спадщина, яка відображає світогляд, звички, традиції людей свого часу. Іноді туалет може розказати про життя предків навіть більше, ніж посуд чи одяг»

Тож письменниця Марія Артеменко береться зняти з туалетної теми покривало сором’язливості й табуйованості – делікатно, але рішуче. А разом із тим навчити дітей говорити на цю тему, підбираючи доречні слова і вирази: погодьтеся, коли замість «какашки» кажеш «екскременти», то це одразу якось відбиває бажання хіхікати й налаштовує на серйозний лад. Тим паче, що й тема для розмов – невичерпна!

Туалетна справа в різні часи і в різних країнах розвивалася неоднаково, тож авторка розповідає про найрізноманітніші варіації у розрізі різних епох і культур. Тут і про вуличні канави-клоаки Давнього Риму, і про туалетні бочки Давнього Китаю, і про королівські вбиральні середньовічних замків. Читаючи книжку, раз по раз натрапляєш на дивовижні факти: наприклад, про хатні туалети у шотландському поселенні Скара-Брей, яком аж 5000 років, або про пристрій, який рятував молодих батьків у Середній Азії, – вбудований у колиску прабатечко сучасних памперсів бешик.

Але не туалетами єдиними: з «Туалетної справи» можна дізнатися і про професії, пов’язані із нею, які в різний час існували в різних країнах світу, варіації туалетного паперу, різноманітні аксесуари та найпоширеніші способи справляння природної потреби. З цією книжкою – тільки тссс! – можна зазирнути в королівські палати і в космічний шатл і зробити дещо непристойне: підглянути, як ходять у туалет королі й космонавти! Ну гаразд, якщо серйозно – підглядати ніхто не буде, а ось дізнатися про технічні рішення, які застосовувалися для різних типів вбиралень, можна. Деякі з цих ідей не прижилися, а деякими користуємося і ми з вами щодня.

Та й це ще не все! Корисні поради, як швидко, зручно й екологічно облаштувати собі виходок у поході, добірка значків і символів, якими позначають вбиральні у різних країнах світу – уся ця інформація не просто осяде в пам’яті читачів, а й буде, за потреби, використана на практиці.

Зрештою, і факти, якими ділиться авторка, мають усі шанси запам’ятатися надовго. А все завдяки викладу – легкому, хоч і серйозному, але з доброю усмішкою і класними дотепними ілюстраціями Максима Паленка. «Туалетна справа» – книжка пізнавальна і базується на доведених фактах. Утім, деякі з них, очевидячки, лишаються дискусійними: у цих моментах авторка додає елегантний дисклеймер «…але це не точно», яким не збиває тон оповіді і заохочує читачів, якщо їм закортить упевнитися у достовірності того чи іншого факту, провести власний фактчекінг.

«Туалетна справа» – це книжка для відкритих та допитливих хлопчиків і дівчаток, а також сором’язливих дядь і тьоть, які давно хотіли про деякі речі знати, але соромилися спитати. Вона весела, цікава, насичена фактажем і зовсім не «пахне» – ну, крім певних моментів, які делікатним натурам можуть здатися трохи огидними. Але їх у книжці ну зовсім небагато!

Іноді минуле нагадує про себе у дуже незвичний спосіб – видіннями, маревами чи привидами. Так стається і в підлітковій повісті Наталії Довгопол. Потрапивши в табір у Карпатах, такий собі гостел, що був колись і елітним готелем для угорських офіцерів, і совєтською базою відпочинку, головний герой цієї історії Вадим бачить речі, які його бентежать і лякають. І він мусить розібратися з ними, аби не з’їхати з глузду.

Повість починається із, на перший погляд, стандартного кліше: підлітку нав’язали поїздку в табір, куди він зовсім не рветься, з групою однолітків, яких він практично не знає. Можна було б очікувати звичного сценарію про спільно пережиті випробування, які згуртовують товариство, допомагають головному герою проявити свої найкращі риси і подружитися з усіма. Але Наталія Довгопол іде іншим шляхом: Вадим у гурті однолітків лишається самітником, натомість товаришує з жителями Ясіня, з допомогою яких і розплутує таємниці «Едельвейса».

Відтак те, що заповідалося як пригодницька підліткова повість, все більше скидається на містичний детектив, до якого авторка щедро додає місцевого колориту і реального історичного контексту. Углиб минулого ведуть три сюжетні ниточки, пов’язані з привидами, які раз по раз являються головному герою. Це братики-близнюки, які гостювали в готелі на початку 1990-х, вродлива дівчина східної зовнішності, що була на радянській базі відпочинку десь у 1980-ті, і закоханий у місцеву дівчину мадярський офіцер, який мешкав у готелі наприкінці 1930-х, коли Ясіня входили до складу Королівства Угорщини. Спойлер: із усіма ними трапилося щось дуже погане.

Якщо привиди показуються живим – значить, просять завершити їхні справи чи хочуть розказати свою історію. Вадим із допомогою юної мольфарки Солі, а також доглядача готелю пана Миколи й місцевих жителів береться за розслідування. Тим паче, що одна з історій тісно пов’язана з його родиною. Тож Вадим мусить відчути своє коріння і навчитися дивитися в обличчя власним страхам. У цей момент все його звично-столичне підліткове життя стає якимось дуже далеким:

«Вадим заворожено дивився на яскраве небо, що створювало такий надзвичайний фон похмурим надгробкам. Із цього б вийшла гарна сторіз, подумав він, і здригнувся від цієї думки. Сторіз? Фоточки, непрочитані повідомлення, дурнуваті ігри – це все ніби відійшло на другий план, ніби було з ним в іншому житті, хоча насправді лише вчора він зійшов із потяга…»

Історії привидів готелю «Едельвейс» пов’язані не лише локацією, а й темою насильства. Яке, втім, має різні витоки і набуває різних форм. Це насильство, вчинене з невміння любити і піклуватися, спокутуване і прощене. Насильство, вчинене з переконання у власній вищості й невразливості, що лише завдяки втручанню головного героя повісті і його спільників нарешті буде покаране. І насильство, вчинене із заздрощів та ревнощів, яке тривалий час лежало чорною плямою на сімейній історії. Лише розплутавши останній вузлик таємниці, Вадим відчув полегкість і в душі, і в житті, і в стосунках із близькими.

Тож центральний персонаж повісті Наталії Довгопол проходить повноцінний шлях героя, з випробуваннями й ініціаціями. Він робить рішучі спонтанні вчинки, долає свої страхи, обирає йти до кінця й отримує винагороду. І це не лише товариство Солі, яка причарувала його серце, й гостинність її мами, яку ця історія також змінила, а також порозуміння з рідною мамою та вітчимом, а головне – зникнення того відчуття самотності і відчуженості, що гнітило його із самого початку твору.

«Привиди готелю “Едельвейс”» – це історія про те, що провина може бути спокутувана, правда неодмінно колись-таки вийде на світло, а зло зрештою буде покаране. А для підлітків – своєї основної цільової аудиторії – ця повість має дуже класний меседж: якщо ти почуваєшся чужим у товаристві, це зовсім не значить, що з тобою щось не так. Можливо, просто це товариство – не твоє.

Цінність кордону залежить від того, хто його встановлює: ми самі чи хтось, хто намагається нав’язати його нам. Про кордони зовнішні і внутрішні і про те, які з них варто захищати, а які варто знести якнайшвидше, ідеться в романі для підлітків «На північ від кордону» Тетяни Рубан. У 2020 році рукопис роману став лауреатом першої премії літературного конкурсу видавництва «Наш Формат», а вже у 2021 році книжка здобула дві відзнаки «Топу БараБуки» як найкраща проза для юнацтва та як вибір читачів. Роман розповідає про дорослішання на тлі війни, і хоч ідеться тут про Грузію, а не про Україну, однак ця тема відчутно відгукується і в наших серцях: так, країна й війна інші, але загарбники ті самі.

«Та все змінилося. Тоді, одного серпневого дня. На споконвіку їхній землі з’явилися світловолосі солдати з новим кордоном і новими правилами. Вони завезли на південь зброї без ліку і називали це миротворчою місією. Вони на свій розсуд відділили південні землі високим парканом, який тягнувся через усе містечко, через людські садки, впирався в будинки і далі, й далі… І там, де завжди був просторий шлях край міста, тепер стояв блок-пост зі шлагбаумом».

Події відбуваються через деякий час після «п’ятиденної війни» 2008 року в невеликому грузинському містечку, і в них по-різному виявляються втягнутими троє підлітків. Грузинка Лалі повертається сюди на канікули з великого міста, де живе з мамою після розлучення батьків. Передбачається, що це має допомогти їй налагодити стосунки з татом, але дівчина хоче лише помститися йому за те, що зрадив – і свою сім’ю, і свою землю (про друге прямим текстом не йдеться, але відчувається), закохавшись в одну із тих, світловолосих. Серго живе в невеликому гірському селищі і щодня возить до міста спечений мамою хліб. Це – важлива, «чоловіча» роль, яку він прийняв на себе, коли батько пішов у гори, партизанити проти чужинців. Ната ж приїздить сюди з України, в гості до тітки, чоловік якої загинув у боротьбі з загарбниками. Вона вбирає колорит і красу цієї країни очима туристки, і водночас тішиться не стільки подорожі, скільки нагоді зробити паузу в ненависних заняттях із гімнастики і присвятити час улюбленому малюванню.

На них чекає купа пригод і небезпечних моментів: несподіване потрапляння в лікарню, таємні вилазки до гірського лісу, побачення біля старого фонтану, з’ясування стосунків зі старшим наполегливо закоханим молодиком, відкриття чужих таємниць і викриття ворогів, які несуть у цей красивий гостинний край війну, вибухи, загибель і кров. Кожен із героїв по-своєму буде втягнутий у цю історію і переживатиме власні внутрішні трансформації.

З допомогою персонажів-підлітків із дуже різним бекґраундом, характерами, сімейними історіями Тетяна Рубан у різний спосіб осмислює тему кордонів – реальних і метафоричних. Серго впевнений, що штучні кордони, створені загарбниками, які розділяють своїх зі своїми, треба руйнувати. Він готовий підключитися до боротьби з ними, як і його батько. Лалі усвідомлює, що прохід через деякі кордони – наприклад, той, що відділяє дитинство від дорослості, – може бути складним і болісним, але він необхідний. Ната ж розуміє, що ті кордони, за яким ховається твоє «я», твій приватний простір, доводиться відстоювати навіть від найрідніших людей. І нарощує в собі силу, аби це зробити.

«На північ від кордону» – це також історія про причетність, про те, що не лишитися осторонь – це інколи теж своєрідне геройство. Бо, як каже Наті Жолі, французька журналістка: «Такий зараз час, мон петіт. Навколо нас твориться історія».

Відчуття важливості того, що відбувається з маленьким світом довкола тебе переважає над дрібними радощами і клопотами підліткового життя. Герої роману Тетяни Рубан несхожі на тих сучасних тінейджерів, які зависають у соцмережах і залипають у телефонах, переймаються зовнішністю і стилем одягу. Принаймні, це все лишається за кадром. Вони проживають і проговорюють важливі, ба навіть екзистенційні теми. І навіть перша підліткова симпатія чи закоханість змальована зворушливо і тремко, але не по-дитячому глибоко. Утім, відчуття «підлітковості» повертають ілюстрації Софії Сулій, які нагадують замальовки олівцем у скетчбуці. І це надзвичайно влучно й доречно, якщо згадати, що одна з героїнь роману малює в кожну вільну хвилинку.

Актуальна для всіх підлітків тема внутрішніх кордонів, для українських читачів стає актуальною удвічі – зважаючи на історію, в якій ми живемо. У романі Тетяни Рубан вона ще й наповнена грузинським колоритом. Щодо останнього, на жаль, не можу судити, чи не є він зненацька надто стереотипним, позаяк не маю власного досвіду з цією країною. Та в будь-якому разі після прочитання «На північ від кордону» у Грузію і її людей дуже важко не закохатися.