«Злочинці з паралельного світу» – книжка-подія, книжка-епатаж, несподівана й непередбачувана, як і її авторка, з’явилася друком досить давно. У 1997 році перша частина повісті побачила світ у журналі «Барвінок» і відтоді отримала продовження й кілька перевидань, перше – у видавництві «Світ», найсвіжіше – у «Тезі» (2008), а на квітень наступного року заплановано нове. Повість зібрала кілька нагород, увійшла до шкільної програми з літератури. І водночас викликала широке громадське обговорення, навалу схвальних та різко критичних відгуків. Можливо, саме тепер час нарешті тверезо поглянути на книжку, оцінити знахідки письменниці й урешті розібратися в секреті її популярності.
У центрі сюжету повісті – безпритульний волоцюжка Хроня. У першій частині він знайомиться з домашніми, а тепер також безпритульними тваринами. З чого зробити сюжет, як почати оповідь – ці проблеми авторку не обходять. Для цього досить трьох «прибульців із паралельного світу», які б наділили тих звірів і птахів здатністю говорити. «Прибульці» лишають нашим героям своєрідне «завдання» – допомогти всім безпритульним людям і тваринам. Як саме це зробити – не уточнюється, звісно, успіху така «місія» не могла мати.
То в чім же секрет успіху книжки з отаким відверто програшним сюжетом, про що не раз говорили критики? Навіть позитивні рецензії, приміром, закидають повісті «надмір інформаційного шуму, що утруднює читання» (Дарина Пилипенко, «Книжкова Скриня»). Хоча насправді «зайвого» у повісті Галини Малик не так і багато. Адже письменниці, здається, важливо насамперед інше, не стільки «безпосередньо сказане автором, скільки асоціативні потоки, які це сказане викликає» (Олександр Бойченко, «Поступ»).
Тварини, які зібралися разом із Хронею, виконують, окрім формування додаткових сюжетних ходів, інші, значно важливіші функції. Вони знайомлять нас із моделями поведінки різних людських типажів в умовах несправедливого й нечесного дорослого світу, який сміливо й часом надміру драматично змальовує письменниця.
– Ну, чого ВИТРІШЧИВСЯ? За видовиШЧе, ТАКСААТЬ, платить ТРЕА!
– А це що тобі – цирк? – знайшовся Рекс.
– Може, й не цирк, – незворушно дивлячись на Рекса, погодився пляшкоїд. – Зате, ТАКСААТЬ, це моя територія!
– А грошей у мене нема! – розвів лапами Рекс.
– А мені, може, грошей і не треа!
– А що ж тобі треба?
– Рекс! – раптом почувся сонний голос. – Ти з ким базариш?
– Та тут ось якесь… – Рекс стримався, щоб не загострювати ситуацію, – грошей вимагає!
– Грошей? – підійшов Хроня. І собі не стримався: – Ні фіга собі! Ти хто?
Очевидно, що кіт Рата – бандюкуватий і безпринципний тип, який не гребує нічим задля задоволення власних потреб. Він може еволюціонувати від чекіста до бандитської «шестьори», але суть в усі часи залишиться незмінною. Хом’як Хомка натомість презентує модель споживацьку, типову позицію «моя хата скраю». Йому неважливо, що станеться і з ким, аби сам мав тепле місце і був у безпеці. Папуга Фері недалеко від нього відлетів, але все ж він інший. Пошук кращої долі виганяє його в еміграцію – «шукати долари» на заробітках. Собака Доллі – приклад порядної і чесної істоти, яка гостро відчуває несправедливість, чинить по совісті, але виявляється непристосованою до реалій і гине.
Як ви розумієте, книжка не надто оптимістична. Можливо, бажання втекти від надмірної солодкавості української літератури для дітей і зіграло з письменницею злий жарт. Однак оптимізм треба шукати в іншому. І привід для цього мають дати читачу Хроня та його вірний друг пес Рекс. Ці двоє чинять по совісті, відрізняють правду від кривди й прагнуть боротися за справедливість. Тож від бідолашної псини Доллі їх відрізняє вміння огризатись. А коли вони можуть постояти за себе, то й скривдженого зуміють захистити, і пройдисвіта приструнити. Головне послання від Хроні та Рекса до читачів – і головна ідея першої книжки – лишатися людиною попри все.
У другій книжці, яка на позір із попередньою частиною пов’язана мало, це послання доповнюється, і то дуже вагомо. Мандри Чорнобильською зоною і зустріч Хроні з бандитами, мутантами та бандитами-мутантами насправді не покликані порушити ще раз питання Чорнобильської трагедії, як багато хто подумав. Із моєї точки зору, карколомні пригоди й вигадливий фентезійний «сталкерівський» антураж потрібен, щоб познайомити читача із Цуром та Пеком – духами родинного (чи родового) вогнища. Хроня – безхатченко та безбатченко – виявляється насправді продовжувачем роду українців, укоріненим у своїй землі з діда-прадіда. І неважко здогадатися, що кожен читач – і я, і ви – є так само продовженням якогось племені, відповідальним і за землю, і за честь роду. Очевидно, за авторським задумом, відчуття тяглості й неперервності має надати Хроні й читачу наснаги «чинити по совісті», а отже, друга частина книжки логічно розвиває першу. Не лише навчає, як жити, а й підказує чому. Можливо, колись матимемо й третю частину повісті – хто знає? Тим паче, що Галина Малик, вочевидь, має багато про що розповісти.
Друга частина «Злочинців» має ще одну прикметну рису – гостросюжетність. Стрілянина, переслідування, бандитські «розборки» – тут звичне явище. Мені здалося, що якраз ці деталі прописані слабко й малоцікаво, але ж я читав, приміром, повість «На межі можливого» Олекси Білоброва, яка вийшла на десять років пізніше, де бойові пригоди підлітка Хаміда описано докладно й зі знанням справи. А ось іншим читачам та оглядачам і того виявилося забагато. Дехто взагалі не радить читати цієї книжки – «хіба що якщо ви відчуваєте задоволення від перегляду таких фільмів, як «Хранителі», «Спайдермен» і те де тоді та, книжка вам сподобається» (Ігор Зубрицький, «Глоса»). Що на це заперечити? Якщо повість може принадити до книжки фанатів «Спайдермена», то честь їй і хвала! Можливо, саме тому для багатьох старшокласників вона стане єдиною цікавою у всьому курсі української літератури.
Але це не єдине, чим книжка може збагатити шкільні уроки. Переконаний, що мудрий учитель зуміє перетворити урок, присвячений «Злочинцям», на захопливе вивчення маркованої лексики. Адже кожен герой повісті має власний упізнаваний мовний портрет. Можна навіть не уточнювати, хто говорить. Нарочито правильна мова Доллі, звичайна українська, присмачена сленґовими слівцями, Рекса, бубоніння Хомки, розпатякування Рати – усі ці персонажі мають власні вислови, стиль, побудову фраз. Що вже казати про дику говірку пляшкоїда чи блатний базар Ацетонової банди. Або про ламану російську чеченця Джохара. До речі, цей персонаж, окрім того, що зайвий раз засвідчує дружбу українського та чеченського народів, ще й виконує суто лексичну функцію – доводить, що не всі, хто неграмотно говорить, погані. Тобто він грає роль такого собі Геґріда, як у перекладі «Гаррі Поттера» Віктора Морозова. Мова – як паспорт, який свідчить не лише про походження, а й про наміри, мова – як дзеркало душі. Цю тезу, здається, Галина Малик не втомлюється доводити впродовж усієї повісті…
Я далекий від того, щоб услід за Олександром Гаврошем («Дзеркало тижня») співати «Злочинцям» дифірамби. Справді, хотілося б мати кращий сюжет і вигадливішу фабулу, щоб дії героїв мали краще обґрунтування. І звичного, справжнього гепі-енду хотілося б. Але це не та книжка, це особлива історія, успіх якої повторити неможливо, бо вона існує в іншій системі координат. Щоб зрозуміти її глибокий гуманізм та освітню місію, дорослому читачеві варто стати на голову. І самому переконатися, що книжка про жорстокість, несправедливість, зраду та байдужість може вчити добра, чесності й щирості.
Сергій Гридін, який став відомим завдяки дитячим повістям про Федька – прибульця з інтернету, а торік дебютував як автор тексту для підлітків «Не такий», повернувся у звичний формат казкової повісті. «Кігтик Ковбаско» – це класика жанру, цікава й непретензійна історія про хлопчика й котика, які випадково помінялися тілами.
Сюжет старий як світ, й автор не соромиться очевидної вторинності твору, коли сам згадує книжку Валерія Медведєва «Баранкін, будь людиною». Міг би також назвати «Джені» Пола Ґеліко й ще кілька «обмінних» текстів. До речі, алюзії на інші літературні твори, диснеївські «Качині історії», класичні прийоми анекдотів та шкільні дотепи – звична річ для цієї книжки. Особливо запам’ятовується епізод знайомства кошеняти з лютим псом, який у найдрібніших деталях відтворює запізнання песика Бімбо й киці Матильди в радянській екранізації «Карлсона» А. Ліндґрен. Важливо, що письменник цього не приховує, навпаки, виставляє напоказ як додатковий засіб створення комічного ефекту, формуючи таким чином метатекст, зрозумілий читачеві будь-якого рівня. Упевнений, що згадка про братів Барбосів заохотить дитину, яка більше звикла сидіти перед екраном телевізора, аніж за книжкою.
«Важка вона іноді, доля дитяча! Отак би собі спав спокійненько, але зась! На канікулах або вихідних скочиш із самого ранку, очі самі собою розплющуються, а от коли треба до школи йти – ніби хто повіки клеєм намазав!»
Кіт і хлопчик у повісті – герої рівноправні, тому тварина має ім’я та прізвище, ба навіть по батькові – Олегович. Адже саме Олежик знайшов його й порятував у зливу. Відтак, після нічим не поясненого обміну тілами, кіт у подобі людини стикається з труднощами у школі, а хлопчик – із проблемами кота у дворі. Цікаво, що негаразди в обох друзів, по суті, однаковісінькі. Обох хвилює визнання однолітків і сутички із забіяками (ще відомі як булінґ). Важливо, що кіт у людській подобі дає собі раду краще за людину в котячій. А отже, дитячі проблеми, які, може, знайомі й читачам, порівняно з котячими війнами за територію, утіканням від собак і пошуком їжі, здадуться не такими вже й невирішуваними. Переважно, щоб їх розв’язати, просто треба переступити свій страх…
Прискіпливий читач неодмінно відзначить у новій книжці вже фірмовий «гридінський» мотив «хочеш змін – працюй, тренуйся». Кіт Ковбаско саме завдяки фізичним вправам зумів скинути зайву вагу й набути форми, геть як Денис із «Не такого». А от Михась іще до цього розуміння не доріс… Інший спостережливий читач може звернути увагу на відсутність жіночих персонажів, якщо не рахувати мами, циганок і школярок, одна з яких, побачивши спортивні успіхи однокласника, каже подругам: «Він такий класний, я би за нього навіть заміж вийшла!» На цій фразі ґендерне питання можна сміливо закривати.
На відміну від теми рівності статей, яка тут і справді була б ні до чого, у повісті зринає проблема гуманного ставлення до звірів. Хулігани, які знущаються з тварин, нічого, крім зневаги, не викликають і врешті отримують по заслузі.
Книжку ілюстровано доволі милими чорно-білими малюнками Андрія та Діни Нечаєвських, що відкривають кожен розділ. Загалом це класична казкова повість, одна з багатьох, які так гарно вдаються українським письменникам, коли їх не силують писати на гострі соціальні теми або ж коли вони самі не змушують себе до повчань і моралізаторства.
Фентезі українською – це вже цікаво. Переважно автори йдуть шляхом наслідування Толкіна, створюючи раси й народи, абсолютне зло й добро, яке його долає. У гіршому випадку пишеться щось метафізичне з глибинним і непомітним підтекстом та карколомними сюжетними ходами.
Книга Віктора Фурса демонструє зовсім інший підхід до дитячого фентезі, який пропонує граничне спрощення сюжету, створення лінійної оповіді, яка найбільше скидається на комп’ютерну гру – RPG-стратегію.
Героями повісті є маленькі чоловічки-жолудентята, які у грозу родяться на прадавньому магічному дубі. Саме звідси починається перший рівень гри – дуб, галявина, а довкола темінь, яка розвіюється там, куди йдуть головні герої – хто грав хоч раз у WarCraft – зрозуміє, як воно. Героїв небагато, вони різні за характерами й зовнішнім виглядом, їх легко запам’ятати й упізнати. Другий рівень – вихід до хатинки Сивого Вира, апґрейд фічів (отримання зброї та нові навики). Третій – напад на хатинку… На кожному рівні додаються нові відомості про світобудову та міфологію книжки, тому сюжет обростає новими фактами поступово і ненав’язливо. Плюс герої отримують нові вміння та фічі. Хтось вчиться стріляти з лука, хтось – порядкувати коло катапульти. Заключна місія першої частини стратегії – порятунок Дуба, з якого народжуються жолудеві чоловічки. Вона складна, але вправний гравець уже має потрібні навички і може її подолати.
Книга Віктора Фурса демонструє зовсім інший підхід до дитячого фентезі, який пропонує граничне спрощення сюжету, створення лінійної оповіді, яка найбільше скидається на комп’ютерну гру – RPG-стратегію.
Таким проміжним фіналом книжка й закінчується, змушуючи чекати на продовження, яке… хтозна чи й буде. Печальна доля видавництва «Факт» відома всім. Лишається сподіватися, що принаймні книжки, які встигли вийти друком, не кануть в Лету разом із ним.
Засмучують у книжці лише ілюстрації. Виконані у стилі комп’ютерної графіки, вони просто губляться при чорно-білому (точніше коричнево-білому) друці. А жаль, бо на кольоровій обкладинці вони виглядають незле. Ну і звичка писати імена героїв ВЕЛИКИМИ ЛІТЕРАМИ. З одного боку допомагає не заплутатися, з іншого – напружує.
Загалом, книжка прекрасно ілюструє те, що може зробити в жанрі фентезі український автор, який не хапає зірок з неба, а просто прагне створити цікавий читабельний продукт. І хоч тут нема «козаків-характерників», про яких дехто любить згадувати, український колорит все ж відчувається. Ця книжка в міру українська і водночас придатна для прочитання за межами нашого культурного простору.
Олександр Есаулов – вправний письменник, лауреат конкурсу «Коронація слова», автор багатьох книжок для дорослих, майстер історичної реконструкції тексту. Він також автор серії дитячих детективів, одне слово – можна сміливо чекати від нього захопливого читва.
«Зоряна електричка» – текст, дивовижно насичений пригодами. За найкращими зразками дорослої літератури, він має одразу кілька сюжетних ліній, які перетинаються часто в дуже несподіваних місцях, і кожна з них могла б бути канвою для окремої повісті. Звісно, в основі всього – зоряна електричка, камені для телепортації у просторі й часі, розміщені на різних планетах, що ними користуються представники інопланетян. Один із таких каменів («зоряних буїв») виходить із ладу, внаслідок чого хлопчик із Києва потрапляє у княжу добу, де кияни готуються відбити татарську навалу. Інопланетянин Маняма, замість потрапити до бабусі в сусідню галактику, опиняється в сучасному Києві, а його дідусь, шукаючи онука, відвідує низку планет, де теж переживає неймовірні пригоди, доки не зустрічає двох детективів, які теж шукають Маняму й так само не без пригод.
Для мене найцікавішою була частина із давнім Києвом. Письменник навіть мову тодішніх киян намагався відтворити, дбайливо додаючи пояснення у примітках: отрок – юнак, ректи – казати тощо. А особливо тішить, що пригоди хлопця з майбутнього вписуються в історичну канву: він знайомиться зі справжнім воєводою, який за літописами лишився боронити Київ, а ще – з ченцями, які після спалення Києва заснували Почаївську лавру. А знайшли його друзі взагалі несподівано – коли при розкопках Десятинної церкви археологи видобули з землі рештки мобілки.
Історія про Маняму має свої цікавинки. Постійно всміхаєшся, читаючи, як прибулець не розуміє місцевої сленгової мови. Він-то має універсальний комунікатор – пристрій, щоб перекладати мову тубільців, – але апарат не знає, що таке «метнутись кабанчиком», приміром. Класична історія розвиненого прибульця в недорозвиненому світі описана автором цікаво й кумедно.
У сучасному Києві хлопцям теж нудьгувати не доводиться. Маняма зі своїм новим другом опиняються в центрі детективної історії. Хтось спалив салон гральних автоматів, підозри падають на місцевого хулігана, але він, хоча й покидьок, та не винний! Чи впорається з цією головоломкою міжпланетний тандем?
Та й про інші планети, куди потрапляли шукачі Манями, теж цікаво прочитати. На одній навіть жив дракон, який давав місту електроенергію, доки спав, а потім сказився й спричинив аварію – нічого не нагадує? На іншій детективи зіткнулися з украй несправедливим суспільним ладом і навіть безуспішно спробували покласти йому край.
Сюжетних ліній і відгалужень таки досить, щоб засумніватися, чи зв’яже автор усе докупи. Але він упорався, і то непогано. Нудьгувати, читаючи цю книжку, точно не доведеться, я гарантую.
Найновіша книжка відомого дитячого письменника Івана Андрусяка має всі шанси стати однією з головних цікавинок 2015 року. Насамперед завдяки апелюванню до підліткової аудиторії, опису першого кохання і стосунків між школярами. До того ж це дебютна підліткова книжка для видавництва «КСД» та художниці Юлії Пилипчатіної.
Титульна повість «Закоханого Бурундука» має назву «Завдання з фізики». У ній читачі зустрічають старого знайомця – Бондарука, з яким устигли заприятелювати в тексті «Вісім днів із життя Бурундука». Однак на тяглість образу вказівок майже нема. Бондарук-Бурундук і хлопець, який «виконує» завдання з фізики – може, й одна людина, але з надто вже великою різницею у віці. Перший вирощував під пахвою чортика, а другий уже вперше закохується. Перший почувається чужим у колективі, другий уже має друзів, але постійно відчуває перевагу над ними, що гнітить героя.
Перша закоханість обрушується на хлопця зненацька й примушує робити нераціональні вчинки – слідкувати за своєю пасією, шукати її в соцмережах, помалу зближуватися через її подруг. Читати про все це кумедно й цікаво. Автор майстерно володіє словом і тонко відчуває емоції молодої людини. Описи школи, шкільної вечірки, епізоди, в яких зображено спілкування підлітків – усе це робить повість динамічною, правдоподібною і цікавою, змушує читача співчувати Бондаруку й радіти за нього.
Письменник сміливо переступає через упередження й описує табуйовані в нашій дитячій літературі теми. Приміром, уживання підлітками алкоголю, куріння, раннє статеве дозрівання й сексуальну стурбованість, яка виявляється у відповідних розмовах.
З іншого боку, серйозні запитання виникають власне до малого Бондарука, із багатьох вчинків і міркувань якого стирчать авторові вуха. Наприклад, на шкільній дискотеці хлопець зневажливо кривиться – ну хіба можна це назвати музикою? Біля кіоску з шоколадними батончиками примовляє – і хто б ото став їсти таку отруту?! Він виправляє мовні помилки своєму товаришеві й принципово не реєструється в соціальних мережах, глузуючи з популярного серед інших дітлахів обміну статусами. Дивує також протиставлення «інтелектуального» фейсбука ширужитковому «Вконтакті». Одне слово, міркування дорослого дядька не додають достовірності образу головного героя.
Прикінцеві оповідання не мають жодної тематичної чи стильової прив’язки до титульної повісті, що дивує і засмучує. Екзистенційні замальовки та «розбишацькі» (за визначенням автора) історії, які були б цікавими деінде, у цій книжці видаються недоречними, притягнутими за вуха заради досягнення потрібного обсягу.
Окрема тема – ілюстрації Юлії Пилипчатіної. Стильні й гарні кольорові малюнки вміщено й на привабливій палітурці, і в тексті. Якби книжку не було адресовано підлітковій аудиторії, це був би плюс, та ще й який. Але саме через підліткову, часом гостро соціальну спрямованість повісті «Завдання з фізики» прекрасні малюнки дисонують із добрим текстом, не становлячи ідейної цілісності. Оформлення книжки не містить ані натяку, що вона буде цікава дітям, які мають більше ніж дванадцять років… Очевидно, головна провина тут лежить на видавцеві. Якщо «КСД» у такий спосіб намагалося штучно розширити аудиторію – це, на жаль, свідчить, що читачам замилюють очі.
