All posts by Володимир Чернишенко

Правдиві дорослі фальшиві дитячі книжки

Володимир КОБЗАР . Буваличі: повість-казка про дітей і батьків / Худож. Ф. Лагно. – К. : Києво-Могилянська академія, 2012. – 59 с.Володимир КОБЗАР . Як у раю / Худож. Ф. Лагно. – К. : Веселка, 2012. – 48 с.

Володимир Кобзар – талановитий журналіст, автор дорослої прози, який належить до старшого ешелону українських письменників. А приклад іншого Володимира – Рутківського – не так давно довів, що від цього покоління можна чекати справді якісних, нових і цікавих текстів. Ось і Володимир Кобзар, здається, не загубився в сучасному молодому літературному потоці, принаймні його найновіша дитяча книжка «Буваличі» два роки тому здобула спеціальну відзнаку малого журі «Бібліотеки для дітей і студії дитячої літератури» на Форумі видавців, ставши в один ряд із «Казками дракона Омелька» Сашка Дерманського (2013) і барвистим виданням «Фарбованого лиса» Івана Франка (2014).

 

кобзар1

Так само барвисте великоформатне видання «повісті-казки для дітей та дорослих» «Буваличі» вийшло друком у видавництві НаУКМА, яке часто тішить хорошими книжками. Федір Лагно – знаний художник із Кіровоградщини – створив для казки чудернацький та оригінальний стиль, який буде цікавий і мистецтвознавцям.

Сюжет повісті обертається у вигаданому вимірі реального світу – у казкових, але подібних до наших реалій Небуваличах. Діти Небуваличів зникають, переселяючись до Буваличів, відтак дорослі організовують експедицію у складі тітоньки-споживачки Моті й хронічного алкоголіка дядечка Оковитого. Дорогою ці двоє відвідують різні країни, кожна з яких демонструє якусь ваду світу дорослих, як-от: війни, пияцтво, ненажерство… Натомість Буваличі, куди так прагнули дітлахи, виявляються країною знань і навчання. Дорослі, вражені цим краєм, жалкують, що не можуть знову стати малими. Й отримують від дітей ультиматум: «не пиячити, не воювати, не…» і так далі.

«Ох, як періщить боляче, наче дубцем. Тепер геть мокра. А поналивало! Стриб, стриб – ось і ґанок. Хтось говорить… І кроки. Мама, вона прийшла!»

– Мамо, а ти знаєш, що від переїдання мозок заростає салом? […]
– Ти шуткуєш?
– Я прочитав у книжці.
– От бачиш, які глупості пишуть у книжках? Менше читай, здоровіший будеш.

Не покидає відчуття, що книжка апелює насамперед до дорослих, показуючи красу дитинства й викривлені пріоритети дорослого світу. Ідеалізація дитинства і малечі навряд чи сподобається самим дітям-читачам.

Утім, саме в дитячій літературі письменник, здається, бачить своє покликання. Принаймні у видавництві «Веселка» вийшла вже друга дитяча книжка Володимира Кобзаря «Гуси і лебеді». А перед тим – збірка новел «Як у раю». До слова, обидві книжки також ілюстровано малюнками Федора Лагна.

«Як у раю», безумовно, демонструє майстерне володіння словом та образом. Коротенькі новели надзвичайно настроєві, вони відтворюють і конструюють враження, змушуючи читача на власній шкірі відчути те, що й маленькі герої. Приміром, страх дівчинки перед грозою, моторошні враження хлопчика від «викачування переляку» і його ж нічні жахіття… Титульна новелка присвячена темі Голодомору й описує, як двоє дітей копали могилку своїй ровесниці… Тут кожне слово на своєму місці, описи природи тісно взаємопов’язані з оповіддю й покликані формувати настрій. Однак…

Називати ці оповідання «дитячими» не менш безглуздо, ніж, скажімо, «Життя Мухаммед-Діна» Редьярда Кіплінґа чи «Облогу» Григора Тютюнника. Адже те, що дитина є головною дійовою особою, не означає, що твір адресовано дітлахам. Упевнений, що новели із книжки Володимира Кобзаря «Як у раю» могли б бути окрасою «дорослої» серії психологічних новел, якби така була, звісно. Можливо, презентування недитячих творів як дитячих – намагання їх продати? Бо ж дитяча література в Україні продається краще, ніж доросла… Якщо так, дуже прикро за автора та видавців. А якщо не так… Теж прикро, адже хто-хто, а видавництво «Веселка» мало б знати, яка з себе хороша дитяча книжка…

Широкий степ і дрімучий совок

Товстий історичний роман, адресований юнацтву, – це не абищо. Велика проза, тим більше дитяча, потребує ґрунтовного підходу до планування сюжету, пропрацювання персонажів та їх еволюції. Формат же історичного роману не лише не допускає відкритих фіналів, недомовок чи провислих сюжетних ліній, а й вимагає від автора дотримуватися достовірності подій. Не дивно, що рукопис Олександра Зубченка став переможцем «Коронації слова» 2011 року, а видана торік книжка «Перемагаючи долю» увійшла у короткі списки престижних літературних премій та рейтингів.

В основі сюжету лежать криваві події, які відбувалися на території України в першій половині 17 століття й передували Хмельниччині. Отже, головні герої роману – українські селяни, польські шляхтичі, татари, турки та, звісно, запорізькі козаки. Увага до козацької тематики в українській літературі – явище постійне. Нового імпульсу їй надала блискуча трилогія «Джури» Володимира Рутківського, який зумів канву історичного твору наповнити новаторським підходом до оповіді, елементами казки й дитячої розбишацької історії, навіть своєрідною «робінзоніаною» (коли йдеться про освоєння плавнів та бродництво).

«Козаки кинулися на хлопця з шаблями над головами. Але той майже зовсім без розгону стрибнув і, перелетівши над їхніми головами, опинився ззаду, вже тримаючи мечі в руках»

На відміну від Рутківського, Зубченко поставив собі за мету створення класичного історичного роману, вдавшись до давнього прийому, який розширює коло читачів та пожвавлює сюжет, – узявши за героїв дітей. Двоє братів потрапили в татарський ясир, були продані в рабство та розлучені, виросли в різних умовах та возз’єдналися вже майже дорослими на рідній землі. Перші сто сторінок роману (о, яка розкіш так казати!) присвячені саме цим подіям і формують певну закінчену повість, на мою думку, доволі автономну. Стиль оповіді, масштаб подій і їхня певна фантастичність нагадують не надто претензійні пригодницькі книжки типу «Хронік Хокмуна» Майкла Муркока чи «Конана-варвара» Роберта Говарда. Особливо, коли йдеться про пригоди старшого брата Івася у Китаї, палацовий переворот і навчання мистецтва східного двобою. З іншого боку, розтягнуті описи та нагромадження карколомних подій-пригод чимось схожі на «Ерагона» Крістофера Паоліні, який – особливо у третьому томі – робив усе, щоб його розповідь якомога довше тривала. І я не схильний цим авторові дорікати.

Але всі аналогії зникли, щойно Івась опинився на рідній землі, у селі, створеному за ідеалізованими зразками, які кожен знає з української класичної літератури. З цього моменту на перший план у книжці виходять стереотипи, такі потворні й пласкі, що почасти навіть унеможливлюють читання.

У книжці все як ми звикли. Польська шляхта – гнобителі, класовий ворог українців-трударів. Лях тут завжди збоченець і садист, жид – карикатурний лакуза і пройдисвіт, а українець, якщо й пускається берега, то тільки через скалічену тими двома долю. Жиди й ляхи, до того ж, здається, розмножуються брунькуванням, оскільки мирне населення сіл та навіть міст суто українське. Що ж до татарів і турків, то вони найбільше подібні до толкінівських орків, породжень темряви…

Водночас із дивним пієтетом згадується московський цар, якому підкоряються і звітують донські козаки; до речі, самі дончаки дуже чітко марковані прізвищами: Звягін, Татаринов…

Головні герої книжки – козаки – ніби зійшли зі сторінок підручника та цілком відповідають ідеалізованому уявленню про українське лицарство. За весь текст вони, навіть беручи поселення, не вдаються до грабунку, не ображають мирних мешканців, не страчують полонених. До того ж постійно зринає то тут, то там всеосяжна козацька побожність. Здається, персонажі воюють винятково «за віру православну». Насторожує наявність у романі й колишнього яничара – балканця Петка, який тепер воює разом із запорожцями, бо православний. Залишається лише сподіватися, що автор із таким настроєм не дотягне оповідь до Переяславської ради, бо читачу може стати геть сутужно.

Водночас бачимо дуже цікаве розмежування позитивних і негативних героїв. Приміром, в одному з епізодів група гіперпозитивних козаків, якій дали доручення купити коней, вирішує заощадити товариству гроші, а відтак… викрадає табун у татарських пастухів. Ані слова осуду на їхню адресу так і не звучить. Навіть полон Івана Рубая і його «дружба» з татарським юнаком ситуації не рятує. Як тут не згадати глибокої пропрацьованості конфлікту українців і татарів на прикордонних землях, яку бачимо у творах Рутківського…

Однак національними та соціальними стереотипами послужний список книжки не обмежується. У ній ще наявний ґендерний стереотип, який зображує дівчину-жінку як істоту, що може лише годувати, лікувати й чекати козака. І це незважаючи на вже, здається, усталений образ жінки-українки, яка є рівноправною із чоловіком у родині. У того ж Рутківського… Але про це читайте в іншій рецензії.

Можливо, невибагливому читачеві все видаватиметься інакшим. Мабуть, підліток насамперед стежитиме за двобоями, баталіями, гонитвами й змаганням ельфів з урук-хаї. Але я би волів, щоб він починав ознайомлюватися з історією козаччини все ж за книжками Володимира Малика, Генрика Сенкевича, Володимира Рутківського. Принаймні щоб згодом правильно оцінити текст Олександра Зубченка.

Монетка на щастя

Якщо вам цікаво, який вигляд мають дитячі книжки у США – ось вам яскравий приклад саме такого американського стандарту. Однак це не означає, що наших дітлахів ця книжка не привабить. Якраз навпаки – на тлі одноманітно-барвистої та солодко-медяної продукції дитліту «Монетка» неодмінно зачепить погляд малого читаки. Більше за те, зацікавить вона й батьків, які прагнуть надихнути своїх чад на вивчення англійської мови, чи й самим надихнутися. Адже ця книжка – білінгва, тобто має паралельно український та англійський тексти. До того ж вони прості для розуміння й цілком придатні для самоосвіти.

— А може… Може, вона випала крізь дірку в кишені?
— Ой, — похнюпився Ромко.
— Ну, не засмучуйся. Подумай, як це весело — мати таку чарівну кишеню.
— Не чарівну, тату. Вона не чарівна! Вона дірява! — став сердитись Ромко.
— А от і чарівна! Якщо в ній є дірка, то немає дна. Отже, у тебе бездонна
кишеня!

Але головне у виданні для дошкільнят – звісно, малюнки. І вони тут справді не підвели. Оригінально виконані ілюстрації Анни Сарвіри на велетенських розгортках, та ще й на лискучій гладенькій поверхні – чіпляють і заохочують читати історію.

А сюжет від Ані Хромової на перший погляд простий. Хлопчику мама дає гарну монетку, він її губить, бо має дірку в кишеньці – що тут такого? А цікавою виявляється свобода уяви, гра тата й сина, коли вони починають фантазувати про діряву – тобто бездонну – кишеню. Адже якщо кишеня не має дна, то в неї можна покласти й автобус, і корову, і навіть цілу планету! Таким чином, книжка-картинка перетворюється на книжку-гру, в яку може гратися кожен, хто має діряві кишені (як-от я).

монетка1

Для любителів цікавинок і підводних каменів ще згадаю, що це єдина відома мені дитяча книжка, де на малюнку дівчинка грається машинкою. Мабуть, це так делікатно й лагідно до нас починають доносити уявлення про ґендерну рівність у літературі. Приємно, що паралельно ми отримуємо й високий стандарт видання для найменших – і змістово, і візуально, і поліграфічно вивірений. Залишається лише чекати на продовження серії, а тим часом купувати цю першу «Монетку».

Книжка стане чудовим подарунком діткам від трьох років, а також їхнім батькам, які не розучилися фантазувати.

Юнацька проза невикористаних можливостей

Антон САНЧЕНКО. Нариси бурси: оповідання. – К.: Електрокнига, 2010. – 302 с. – (Серія: Бібліотека піксельних книжок).
Антон САНЧЕНКО. Левантійські канікули. – К: Темпора. – 2014. – 312 с.

Прихід «дорослого» письменника в дитячу літературу часто веде до появи непересічних чи знакових творів. Прикладів є безліч, від «Панни квітів» Валерія Шевчука і до дитячих детективів Андрія Кокотюхи чи «Хто зробить сніг» Тараса Прохаська. Тож і від появи першої дитячої повісті Антона Санченка можна було сподіватися чогось нового й цікавого, особливо тому, що мариністів у сучукрліті не так і багато.

lk1«Левантійські канікули» видані «Темпорою» добротно й цікаво, як уже повелося в цього видавництва. Фірмова «пухка» обкладинка, яка навіває думки про подорожі й пригоди, а всередині – мапи мандрів Середземномор’ям.

Зачин повісті традиційний: двоє хлопчаків, які посварилися на рівному місці й разом ускочили в халепу, а тоді вже заприятелювали. З метою «перевиховання» обидвох шибайголів і бере на борт капітан Ватаманюк – батько одного зі штрафників. Отже, ця «шкільна» частина повісті насправді існує суто для того, щоб обґрунтувати появу двох підлітків на судні, що йде Дніпром у Чорне, а потім і Середземне море. Тож і говорити про неї довго нам ні до чого.

«Моряки – це хлопчики, дитячі мрії яких збулися. Це не так вже часто з чоловіками трапляється. Хіба що льотчики ще й пожежники можуть цим похвалитися. Тому й дитинство оце, непригноблене примиренням з так званим “дорослим життям” […], іноді з моряків хлище через край»

Потрапивши на «Таврію», Денис і Сергій опиняються в ролі стажерів, по черзі потрапляючи до різних членів екіпажу й опановуючи премудрості всіх потрібних на судні професій. Проплисти пів-Європи й урешті навіть самим порулити пароплавом – хіба це не мрія кожного хлопчака? Ну, не знаю…

Про сюжетні ходи та адресність книжки вже писали. Я хочу наголосити на тому, що, пишучи дитячу повість, автор залишається вірним собі та своєму «фірмовому» стилю невимушеної розмови з читачем. Оповідач виступає у книжці особою, важливішою за всіх персонажів, він жартує з читачем, травить моряцькі байки і з насолодою описує технічні тонкощі функціонування торгового судна. Звісно, за це публіка й любить Санченка. Ось лише, на мою думку, саме цей стиль оповіді перетворює «Левантійські канікули» на ще одну «дорослу» книжку, в якій суто випадково серед дійових осіб є підлітки.

І навіть попри це текст надзвичайно вдалий і вигідно вирізняється на тлі сучасних творів для дітей. Як не дивно, письменник досягає цього за допомогою старих перевірених прийомів мандрівної прози. Дитина, яку сприймають як рівну, перед якою ставлять завдання, що їм вона дає раду, яка функціонує в колективі нарівні з дорослими, – це важливо, особливо для школяра старшого та середнього шкільного віку.

Ну й, звісно, судно. Технічні премудрості, принайтовлювання, в’юшки, радіорубки й морзянка – унікальні й майже фантастичні для сучасного читача подробиці, які привертають увагу. Уявіть собі міжгалактичний «Ентерпрайз», який не просто летить у космосі, а функціонує, при цьому автор-оповідач знає, як саме. Погодьтеся, це була б бомба. І ось питання – чому б не стати бомбою й опису функціонування пароплава?

санченко_бурсаЦікаво, що юнаки у прозі Санченка з’являються не вперше. Життю курсантів Херсонського морехідного училища присвячено цілу збірку «Нариси бурси», яка створювалася автором і позиціонувалася видавцем як книжка для дорослих. Між тим, саме в цій збірці оповідань про бурсаків, здається, є те, чого забракло «Левантійським канікулам».

Для мене – читача підліткової літератури – «Нариси бурси» цікаві не як «нагода дорослим дядькам пригадати колишнє», а як кумедні, цікаві та правдиві оповіді про шкільне життя. Як закритий навчальний заклад ХМУ більше схожий на школу, а не на виш. Або радше навіть казковий Гоґвортс із «чарівницькими» дисциплінами й суворими вчителями-наглядачами. Не секрет, що насамперед шкільна складова стала запорукою успіху «поттеріани»… Скільки в нас нещодавно виданих вдалих книжок про школу та стосунки вчителів й учнів? «Клас пані Чайки» Малґожати-Кароліни Пекарської, «Мій друг Юрко Циркуль та інші» Валентина Бердта, «Сталкі та його команда» Ред’ярда Кіплінґа… Вистачить пальців однієї руки, здається.

І ось – маємо, здавалося б, формулу успіху, однак… Книжка, написана для дорослих і мовою дорослих. Апелює до них, їхніх спогадів та минулого. Оповідач заступає собою героїв, створюючи неповторний «санченківський» шарм, але… Мені все ж більше віриться в читача-старшокласника, який впізнає у героях собі подібних, які так само пишуть шпаргалки, косять від занять. І чхати йому, що не до нього промовляє письменник, тому старшокласникові. Хоча… якби автор звертався саме до нього, ефект міг би бути в рази дужчий.

Навіть «дембельський альбом», у вигляді якого зроблено «Нариси», міг би стати чудовою принадою для юного читача, незважаючи навіть на колажі з напівоголеними дівчатами… Або зважаючи, що більше схоже на правду.

І все ж, мабуть, таки мають рацію письменники, які вважають, що писати для дітей значно важче, ніж для дорослих. Тож коли Антон Санченко напише дитячу або підліткову повість, це буде бомба. А поки маємо добротну пригодницьку й пізнавальну книжку «Левантійські канікули», та ще «Нариси бурси», яким зрадіють бурсаки різного віку, особливо старшокласники, хоча автор, може, цього й не планував.

Читайте також: Читати догори дриґом

Читати догори дриґом

Сергій Оксеник. Лісом, небом, водою. Інженер. – К.: Смолоскип, 2014.
Володимир Арєнєв. Душниця. – К.: Видавничий дім «Києво-Могилянська академія», 2014.
Сашко Дерманський. Чудове Чудовисько і Погане Поганисько. – К.: А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА, 2014.
Катя Штанко. Дракони, вперед! – К.: А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА, 2014.

Кожна з цих книжок стала по-своєму подією, більшою чи меншою мірою. Всі вони розійшлися непоганими тиражами, здобули схвальні відгуки критиків та відзнаки, а ще – кожній із них забракло адекватного прочитання. Чому – з’ясуємо.

Сергій Оксеник. «Лісом, небом, водою. – Інженер»

Завершальна частина трилогії, перевиданої «Смолоскипом», була довгоочікуваною та бажаною. Наклади попередніх двох томів давно розійшлися, а на публікацію третього довелося чекати так довго, що деякі фанати навіть допомогли грішми, щоб «Інженер» швидше побачив світ.

Перша книжка трилогії Оксеника давала підстави заговорити про появу блискучого гостросюжетного фентезі, ненав’язливо вкоріненого в українській міфології. Диким лісом, населеним міфічними створіннями та новими й небезпечними видами живих істот, пролягає дорога підлітка, який має таємничу місію. Дорогою він рятує дітей од вовкулаків, потрапляє у серію карколомних пригод і зрештою… Якщо й не досягає мети, то здобуває багато чого цінного й життєво важливого. Фактично кожна сторінка першого тому насичена тим, чого часто бракує книжкам наших авторів – дією.

інженерСвіт, створений Оксеником, є постапокаліптичним – людство майже дощенту винищене епідемією невідомої хвороби, збереглися люди лише у віддалених селах. Натомість на поверхню вилізла різна нечисть. Такий підхід робить створений світ дещо фрагментарним, ніби склеєним із різнобарвних клаптиків-уламків колишньої цивілізації. Зате він дозволяє авторові ненав’язливо ділитися з читачем своїми поглядами на розвиток людства, проблеми екології та етики.

Продовження історії – «Леля» – додає інформації про структуру вигаданого світу й детально описує стосунки людей у справжньому постапокаліптичному, але такому українському селі. Паралельно розгортається казковий сюжет, розкриваються старі загадки, з’являються нові. Втім, оповідь уже відчутно статичніша, ніж у першій книжці. Карколомні пригоди, які приваблювали любителів фентезі, доводиться буквально висмоктувати з пальця. Звісно, напад вовкулаків – блискуча батальна сцена й захоплива пригода. Але вистежування, переслідування, необдумані вилазки дітей приїдаються досить швидко.

Що вже казати про третю частину – «Інженера». В ній читач дізнається, звідки взявся загадковий однойменний герой. Власне, дізнається про нього дуже багато – і про будні наукового працівника, і про стосунки із завгоспом, і про сварки з дружиною, і про… ну, ви зрозуміли.

Автор не раз в інтерв’ю заявляв, що його книжка – аж ніяк не фентезі. І ось у завершальній частині він вирішив це продемонструвати наочно. Пригоди інженера Губченка забирають більш ніж половину сторінок. Він – наш сучасник, висловлює прямо ідеї, які в попередніх томах звучали завуальовано. Сам Інженер – науковий працівник, який винаходить, грубо кажучи, машину часу й між іншим бачить майбутнє, в якому діють персонажі «Лісом, небом, водою». Звісно, історія ця не відірвана від головної лінії оповіді – аж ніяк! Утім, історія про божевільного вченого, спецслужби, кризу середнього віку надто вже не схожа на фентезі перших двох частин.

Фентезійна лінія втрачає інтригу й динамічність, навіть порівняно з другим томом. Щоб зробити оповідь хоч трохи цікавішою за безперервні розмови біля криниці про те, хто скільки вовкулаків перебив, Оксеник знову виряджає героїв у мандри небезпечним лісом. Але й історія персонажів, які полюбилися читачам, виявляється порізаною вдвоє.

Таким чином, сталася дивна річ – автор раптом вирішив кардинально змінити жанр свого роману. Шпигунський сюжет, може, й цікавий сам по собі, але в контексті попередніх двох томів видається дивним. І тим більше сумнівно, що він потішив читачів фентезі, які з нетерпінням чекали на нові пригоди Лелі та Лисого.

Володимир Арєнєв. «Душниця»

24Переможець численних літературних премій у галузі наукової фантастики Володимир Арєнєв зарекомендував себе письменником із упізнаваним стилем та відмінним володінням словом. Недаремно російський варіант його повісті «Душниця» здобув, серед інших, престижну відзнаку «Книгуру», журі якої складалося винятково з підлітків. Українськомовна багато ілюстрована книжка видавничого дому «Києво-Могилянська академія» одразу ж привернула увагу критиків і читачів. Адже проблема смерті й прощання з померлими – це для нашої дитячої літератури щось новеньке й надзвичайно важливе. Досі автори, які пишуть для дітей, не робили її наріжним каменем своїх текстів.

Історія суспільства, релігійні погляди якого приписують зберігати душі померлих у спеціальних кулях, досить цікава. Тим паче, що в усьому іншому це суспільство доволі подібне до нашого. Дійові особи – підлітки, які переживають утрату близьких людей, спілкуючись із душами в кулях, а заодне й наново «знайомлячись» із покійними родичами.

Незважаючи на це, зарахування книжки до розряду підліткової – хибна позиція, хоча б тому, що вона такою і не планувалася. Талановитий дорослий фантаст Арєнєв пише фантастичну повість, яка за суттю мало чим відрізняється від його давніших текстів. Цього разу для умоглядних досліджень він обрав проблему пам’яті й смерті, а також мотиви терпимості й нетерпимості.

Загалом маємо класичну фантастичну повість у традиціях сучасної пострадянської фантастики. Яскравий приклад – доробок Дяченків, Г.Л. Олді тощо. Зробивши головними героями підлітків, автор, по суті, нічого не змінив – діти, яким «надцять», і без того полюбляють фантастику, а персонаж-підліток – це радше приємний бонус, аніж причина читати книжку.

І, звісно, це не проблемний підлітковий роман, як багато кому хотілося б вважати. Очевидно, гостра потреба проговорювання гострих питань у підлітковій літературі й зумовила прочитання «Душниці» саме як такого твору, а не як фантастичної повісті, якою вона є насправді.

Сашко Дерманський. «Чудове Чудовисько і Погане Поганисько»

чу1Весела трилогія знаного дитячого автора знайшла гідне завершення. Третю частину про Погане Поганисько вже охрестили найсмішнішою. Ще б пак – такої кількості жартів, кумедних історій-вкраплень, недолугих фантастичних істот та інших реготливих моментів не було навіть у попередніх книжках серії. Але що ж там було тоді й чим автор пожертвував заради цього надмірного фонтану дурного сміху?

Перша частина трилогії знайомить нас із бузковим волохатим створінням зі світу Чудовиськ – Чу. Дружелюбна та безпосередня істота заводить дружбу зі звичайною дівчинкою і навіть іде до школи. І базовий рівень чарування, яким володіє новий зразковий школяр Чу Пластиліненко, тут не завада. Попри казковий сюжет, головні події, разом із приводами для жартів, відбуваються у світі людей або ж на перетині світу чудовиськ та людей. Найлегше проілюструвати цю першу книжку аналогією з «Карлсоном, який живе на даху» Астрід Ліндґрен. Однак, якщо в Ліндґрен казковий персонаж опиняється в цілком реалістичному світі, населеному нормальними людьми, то Чудовисько Дерманського виявляється оточеним напівбожевільними особами, як-от директор школи Хуба-Буба. І ось на тлі цих недолугих міліціонерів, шепелявих директорів шкіл, забудькуватих дипломатів Чудовисько втрачає свою головну рису – чудовість. Бузковий прибулець стає лиш одним із багатьох божевільних божевільного світу, створеного Дерманським.

І що далі, то менше реальності лишається в тексті. Того мірила, яким потрібно міряти дивацтва. Очевидно, таким був дитячий запит. Це як Аліса Ліддел, яка свого часу попросила Керрола написати книжку, в якій було б якнайбільше нісенітниць. Але тоді як англійський письменник із завданням упорався, український просто розмножив нісенітниці так, що, окрім них, у творі нічого не лишилося. Потрапивши в пастку власної фантазії, автор досяг того, що в третій частині губиться й саме Чудове Чудовисько. Воно там непотрібне й за духом, і за сюжетом. Чудиків і без нього вдосталь, у кумедні ситуації йому потрапляти просто ніде.

Звісно, не можна заперечувати, що власне історія цікава, укорінена в попередніх книжках серії, містить елементи детективу. Нескінченні «приколи» та жарти веселять, якщо тільки вам не совісно сміятися з колишнього упиря, який розгубив останні клепки і вважає себе летючим слоном.

Однак не покидає враження, що Карлсон, випадково залетівши до божевільні, просто влився в колектив і забув, як воно – літати понад дахами…

Катя Штанко. «Дракони, вперед!»

DRAKONYКоли відома людина пише книжку – це завжди цікаво. А якщо це робить художник-ілюстратор, то вдвічі цікавіше. Не дивно, що перша дитяча книжка чудової художниці Катерини Штанко привернула увагу критиків і заслужено отримала відзнаку «Книга року – ВВС».

Основа сюжету – дракони, а це запорука того, що читачі знайдуться. Авторські ілюстрації дозволяють тих істот роздивитися, а опис родини Вербицьких, в яку потрапив фруктовий дракон, дозволяє уявити себе на місці везучого хлопчика, якому вдалося виростити фантастичного звіра.

Історія вигадлива в деталях, але загалом не надто унікальна. Домашні дракони навіть в українській дитячій літературі трапляються нерідко: головним герой-дракон, який потрапив до дітей, є, наприклад, у повісті Анатолія Костецького «Мінімакс – кишеньковий дракон». Зовсім нещодавно з’явилася повість «Дана і дракон» молодої письменниці Олесі Чертової. Першу частину книжки «Дракони, вперед!» можна порівнювати з ними, однак вона має і свої характерні риси.

Оригінальна модель появи дракона в житті Михайлика, ботанічні моменти, «одраконювання» хлопчика та його вступ до чарівницького світу через контакт із дивовижною істотою – усе це оригінально й цікаво написано. Дехто з рецензентів вважає, що перша частина розтягнута й поступається більш динамічній другій. Однак, на мою думку, саме перша частина виявилася для письменниці «найріднішою». Опис ботанічних зацікавлень хлопчика, кумедні придибашки з дракончиком і меншим братиком у родині, карикатурні богемні багатії з сусіднього під’їзду – ось ключове наповнення, яке писалося з любов’ю і становить головну принадність книжки.

Однак письменниця таки вирішила написати пригодницьку й гостросюжетну повість! Для цього знадобилася моторошна пригода з майстром драконячої шкіргалантереї і наступна подорож із ключем драконів у Крим. Але ця частина оповіді (пригодницька) суттєво поступається домашнім дрібничкам. Їй бракує винахідливості, динаміки, інтриги.

Візьмімо для порівняння бодай «Володаря драконів» Корнелії Функе, який вийшов українською у видавництві «Ранок» (на жаль, у недоредагованому перекладі через російську). Мандри героїв Функе до казкового Подолу Неба за суттю нагадують переліт із Києва до Криму вздовж Дніпра. Але масштабом пригод, не кажучи вже про географію, дракони Штанко програють драконам Функе.

То чи варто було жертвувати домашніми історіями, до яких письменниця мала хист і охоту, заради штучних і вторинних карколомних пригод? Адже домашні історії – теж цікаво й кумедно, особливо про драконів.