Роздумуючи про адекватне читання для «зрілих підлітків», хоч-не-хоч, але найперше дивишся на явища хронологічно найближчі. А отже, на «українську молодіжну прозу». Найпростіше і, певно, найвлучніше визначення причетності такої прози для означеного читача – це те, що її написали молоді люди (різниця у віці її представників подекуди є вельми суттєвою) про молодих людей.

Традиційно до її представників зараховують твори Любка Дереша, Ірени Карпи, Світлани Поваляєвої та Сергія Жадана. Дещо осторонь стоїть Таня Малярчук. Але я вніс би певні поправки, які не мають жодного цензурного підґрунтя. Справа в тому, що Поваляєва і Жадан – найстарші серед названих авторів, і на творчості Поваляєвої я волів би не зупинятись, оскільки коло її проблем, де чільне місце займає ностальгія за київською гіпівською молодістю, не є близьким сучасним підліткам у моєму розумінні, а з того, що написав Жадан, слід відзначити лише перший його роман, «Депеш Мод», де йдеться безпосередньо про ранню молодість, яку можна вважати ще юністю. Від середини 2000-х років – а це час, коли «молодіжна проза» максимально проявила себе – майже не з’явилося авторів, яких без гризот совісті можна було би додати до цього ряду. Певно, лише Сашко Ушкалов зі своїм «БЖД» може вповні на це претендувати. А про «Пациків» Дністрового і «Зоопарк» Кокотюхи таки варто говорити окремо.

Молода українська проза є, сказати б, максимально «ґендерно виразною». Іншим боком цієї медалі є її автобіографізм: дівчата про себе, хлопці про себе. Почнімо з хлопців. Любко Дереш написав перший роман «Культ» (який згодом знайде продовження у романах «Поклоніння ящірці» і «Намір!») у 16 років. Це взагалі явище рідкісне – коли вік автора і вік цільової аудиторії аж так збігаються. Дерешеві герої не зовсім звичайні хлопці, вони радше становлять альтернативу «гопівському» середовищу, в якому змушені перебувати. Вони креативні й здатні до опору всьому негативному в суспільстві, але їхній романтизм дуже швидко перетворюється на банальний цинізм. Хоча цим їхні внутрішні колізії і не вичерпуються. І якщо тут читачеві легко ідентифікувати себе з персонажами, то далі побачимо дещо іншу картину.

Герої «Депеш Моду» Жадана хоч і старші за віком, але відрізняються від персонажів Дереша не на свою користь – вони відверто і глибинно флегматичні, у них відсутні чіткі цілі. Спосіб їхнього існування – алкогольне снування нічним Харковом. Тобто цілком химерна життєва «філософія», яка веде до того, що загалом симпатичні персонажі просто захлинаються свободою. Але написано це хвацько, і, що особливо слід зауважити, добрі уривки роману справді вкрай смішні. Саме це великою мірою і рятує харківського письменника. Згадуваний роман Ушкалова «БЖД» можна помістити десь поміж текстів Дереша і Жадана: тут багато беззмістовного бунту і «метафізичної інтоксикації», але й потреба у перетворенні існування на життя через «високі» цілі є очевидною.

Інфантильність героїв чоловічої частини нашої молодої прози не підлягає сумнівам, як і постійне розділення на «я» і «всі», до того ж ці «всі» тут беззастережно винні у всіх проблемах «я». З одного боку, такий ступінь інфантилізму є близьким і зрозумілим у підлітковому віці, із другого – може здатися, що вірус вічної інфантильності так і чигає тут на «незміцнілі організми». Але страхи, як на мене, зайві – сучасність і так докладає усіх зусиль, аби комплекс Пітера Пена став визначальним у світі. Сучасне суспільство – це суспільство підлітків, які страшенно не хочуть брати на себе відповідальність і дорослішати. З одного боку, молодь відчужена від світу як такого, вона не відчуває його частиною себе – і це великою мірою те пострадянське, що прозирає скрізь і в усіх. Звідси – якщо дуже просто – і таке легке викидання сміття прямо під ноги. А з другого боку, віртуалізація життя також ніяк не сприяє витворенням ситуацій, коли відповідальність сама лягає на плечі.

«З одного боку, такий ступінь інфантилізму є близьким і зрозумілим у підлітковому віці, із другого – може здатися, що вірус вічної інфантильності так і чигає тут на «незміцнілі організми».

З авторами-жінками справа зовсім інша. У романах Ірени Карпи («П’ятдесят хвилин трави», «Перламутрове порно. Супермаркет самотності») бачимо сильну молоду героїню, яка намагається боротися з численними стереотипами і не стримує себе в засобах. Вона може бути сексуально розкутою, може епатувати, може дратувати, може лаятися найнесподіванішими словами, але вона хоче бути справжньою і часто хоче звичайного людського щастя. А ще вона страждає і виявляє цілком справжні людські емоції. І це підкуповує.

У творчості франківчанки Тані Малярчук («Згори вниз», «Як я стала святою», «Звірослов») у всій повноті постає проблема забороненого кохання, кохання як чогось такого, що конче має сприйматися природним у будь-яких своїх виявах. Авторці йдеться про самотність і шляхи її подолання або й про те, що з певними речами просто слід змиритися. У цих романах справді можна простежити «позитивну програму», тут наявні конкретні життєві стимули, орієнтири і мрії. І цим, як на мене, наші «молоді письменниці» приємно відрізняються від наших значно похмуріших і безпорадніших «молодих письменників».

Та головне питання знову те саме: а чи захочеться, приміром, потенційному читачеві витрачати час на просякнуті вулично-бунтівним духом романи Дереша чи сюжетно невибагливі тексти Карпи в епоху тотального Інтернету, коли соціальними мережами (особливо їх підлітковим сеґментом) ширяться найрізноманітніші матеріали приблизно цієї ж проблематики, з відеороликами включно? І хоча я віддаю перевагу літературі майже в усіх схожих «протистояннях», тут мушу сказати, що я геть не впевнений.

Або це можна сформулювати і так: проблематика романів тих авторів, про які йшлося вище, часто суголосна життєвим пошукам 15–18 літніх, десь про таке і хочеться в цьому віці читати, але те, як це зроблено, те, як це подано, може здатися в цьому віці надміру простим і поверховим. Очевидно, що «складне» і «глибоке» тут теж не є самоціллю, але мова радше про той ступінь «щирості», що межує із (без)сюжетною банальністю і несмаком.

Отже, гарантувати задоволення чи віднайдення потрібних відповідей у процесі читання цих книжок я, звісно, не можу – їх узагалі не слід шукати в книжках. Книжки – то лише більш чи менш плідне середовище, в якому читач може краще чи гірше зрозуміти себе і свої потреби. Але запевню, що Дереш буде запальним і фантасмагоричним, Жадан – упізнаваним і смішним, Карпа – розкутою і «хардовою», а Малярчук – незвичайною, проникливою і душевною. І всі вони будуть щирими. Це взагалі питома ознака молодої прози – вона щира.

Щоправда, недавно я почув думку, яка страшенно потішила мене влучністю і дотепністю. А звучала вона так: «Уся погана поезія страшенно щира». Наскільки це стосується сучасної української прози, вирішувати кожному окремо.

Слід спробувати всього. І якщо добре й наполегливо пошукати, то з великою вірогідністю знайдеться не одна «перлина», що в читацькому еквіваленті приблизно дорівнює декільком годинам запійного читання і ще більшій кількості годин, що припадають на найчудовіше – на читацький «післясмак». Правду кажучи, воно того варте.

Читайте також: Сучукрліт як урок у школі: що кажуть автори?

«Література для підлітків» – це, як на мене, звучить химерно. І не лише тому, що критерії визначення підлітковості як явища занадто розмито – від 12–13 років і аж до 18 включно, а й через те, що від такого формулювання дуже відгонить штучністю. Я цілком погоджуюся на «дитячу літературу» і, приміром, «молодіжну прозу», хоча в другому означенні все теж далеко не безхмарно. Та головне не назви, а те, що за ними стоїть.

Очевидно, що для категорії читачів від 11–12 до 14–15 років має існувати щось таке, як «підліткова проза» – написана з прицілом саме на таку аудиторію, з урахуванням психологічних особливостей і тем, які в цьому віці є першорядними. Інша справа, що хороших книжок у сегменті не так уже й багато. Якщо вони і є, то їх написали переважно не українські автори, а справді видатних творів – узагалі катма. Перше, що спадає на думку, – «Тореадори з Васюківки» Нестайка, але цей шедевр міститься радше в проміжку між дитячою і «ранньопідлітковою» прозою.

Говорити ж про потребу спеціальної літератури для читачів від 15 років я вважаю мало не за злочин. Примус до читання чи не-читання взагалі є небезпечним, непотрібним і, врешті, в наших умовах майже неможливим – Інтернет може дати доступ до того, про що минулі покоління і подумати не могли. Та з цього віку розмови про «необхідне» читання мають узагалі відходити далеко вбік. Читати можна все, все і ще раз усе. Бо головне питання тут не «чи потрібно?» і «чи можна?», а «чи цікаво?». І максимально потрібним буде саме страшенно цікаве. Останнє взагалі – і я свято в цьому переконаний – є чи не головною вимогою до будь-якої літератури: «Аби було ЦІКАВО!».

Одна з найкращих книжок, максимально плідне сприйняття якої, на мою думку, залежить саме від вчасності її прочитання, – це «Ловець у житі» Селінджера, який, очевидно, не писав її для якоїсь конкретної аудиторії. Це ж можна сказати й про «Володаря перснів» Толкіна (на противагу романам Ролінґ) чи окремі романи братів Стругацьких і Рея Бредбері – як показує загальний досвід не одного покоління, найкраще, що сприймається в цьому віці, написано зовсім не для підлітків.

Особистий приклад: років у 16 я прочитав «Гру в бісер» німецького письменника Германа Гессе. Після прочитання місяць ходив, як мішком прибитий, і нині, відучившись на філології і перечитавши два вагони книжок, я вважаю роман Гессе найважливішим у своєму житті.

«Як показує загальний досвід не одного покоління, найкраще, що сприймається в цьому віці, написано зовсім не для підлітків»

У цій тенденції – «малі» читають «доросле» – чудово простежується ґендерна заангажованість: хлопці, як правило, читають фантастику і фентезі. До наведених імен слід додати Роджера Желязни, Кліфорда Саймака, Айзека Азімова, Вільяма Гібсона, Роберта Джордана, а відтепер і Джорджа Мартіна, чий цикл книжок «Пісня Льоду і Полум’я» після виходу серіалу «Гра престолів» б’є всі рекорди популярності серед цієї аудиторії. На тлі екранізацій також дуже відживився інтерес і до Конан Дойля. Десь на марґінесах іще залишаються Джек Лондон із Александром Дюма, але їхній час невблаганно збігає.

Отже, хлопці, прагнучи «серйозної літератури», віддають перевагу фантастиці за її карколомну вигадливість-сюжетність і максимальний динамізм: бо ж є «серйозна література», де майже нічого не відбувається (весь той підозрілий модернізм), і вона почекає інших часів. Дівчата ж, шукаючи справжнього, шукають справжніх дорослих і серйозних почуттів. Саме тому досі такими важливими тут залишаються романи «Маленькі жінки» Луїзи Олкотт, «Джейн Ейр» Бронте, «Звіяні вітром» Мітчелл, непохитним must reed є «Гордість і упередження» Остін, не останньою чергою через таку кількість вдалих кіноверсій. Віяннями часу можна пояснити велику популярність писань Пауло Коельо («Алхімік», «На березі Ріо-П’єдра сіла я і заплакала») і Річарда Баха («Чайка на ім’я Джонатан Лівінгстон»): тут підкуповує, очевидно, позірна глибина з максимальною легкістю сприйняття. Але це, думаю, скоро минеться. До речі, великою повагою далі користується Ремарк – суміш красивого життя, відчаю і трагічного кохання чіпляє й нині.

Так, людина у 15–17 років справді шукає певних відповідей на певні запитання, але догодити їй ой як нелегко. Органічна потреба бунту і максимально високі вимоги до оточення створюють те ідеальне чуття на загравання і фальш із боку «дорослих», яке непомильно розпізнає штучність більшості «підліткової літератури», де буцімто і говорять про тебе і з тобою на рівних, але все одно з позиції «зверху», яка компрометує весь задум. Так, далеко не всі прагнуть «справжнього і вічного», «серйозного і жорстокого»: підлітки, попри все, різні, смак до постійного читання в них лише формується. Та все одно, попри рівень запитів і загальний культурний рівень підлітка, «несправжнє», як правило, відсікається категорично і назавжди.

Я в жоден спосіб не таврую все, що можна назвати «підлітковою літературою». Мені радше йдеться про те, що більшість так званих «книжкових серій для підлітків» одразу демонструють банальний непрофесіоналізм і відсутність елементарного чуття. Я свідомий того, що від «Острова скарбів» Стівенсона і «Пригод Тома Сойєра» Марка Твена і до «Голодних ігор» Коллінз і «Помилки в наших зорях» Гріна потужність і необхідність такого штибу літератури проявилися з усією очевидністю. Побіжне спостереження: навіть на прикладі цих імен стає помітно, що раніше, на зламі століть і довгий час упродовж століття ХХ-го, підліткова література бачила своїм головним «споживачем» саме представників чоловічої статі, а от сьогодення цю тенденцію докорінно змінює – найкраще, що пишеться для цієї аудиторії, в дивний спосіб спрямовано на представниць прекрасної статі.

Із другого боку, питання про «чи справжнє?» і «чи цікаво?» так чи так тягне за собою іще одне – «чи слід?». Але питання це зринає геть не через можливість якогось ефемерного травматичного досвіду, а через можливість відбити інтерес до хорошої літератури лише тому, що тепер вона банально є нецікавою і її теми тепер просто не актуальні. І тут найкраща порада з тих, які маю: підліткам просто необхідно покладатися на власну читацьку інтуїцію, на те, чи «чіпляє» текст, чи проїдете ви за його читанням потрібну вам зупинку метро, трамвая чи автобуса. Якщо ні, слід відкладати, поки не пізно, поки ще текст може розраховувати на те, що до нього колись повернуться.

Отже, інтуїція. Штука химерна, загадкова і вкрай особистісна, як і, приміром, людські звички. Аби не позбавити себе в майбутньому розмаїтих радощів літератури, варто дослухатися до неї і не боятися ризикувати. Братися за на позір «несвоєчасне», шукати своє. Власне, читати.