All posts by Юлія Підмогильна

Попелюшка із сірої зони

Я читала рукопис роману «Зеро» Юлії Ілюхи ще до повномасштабного вторгнення. Тоді він мене вразив — сюжетом, локацією, образами головних героїв. Сьогодні, коли від початку повномасштабного вторгнення минуло понад півтора року, моє захоплення книжкою не змінилося. Проте я зрозуміла, що «Зеро» зачіпає більший пласт питань, глибше проговорює складні проблеми, а ще — дотикається до життєвого досвіду ширшого кола читачів.

«Від думки про трупи мене пересмикнуло. Я боюся мертвих. Кілька років тому я бачила мертвою Клюшку, нашу попередню математичку. Її вбило (під час обстрілу. — ред.) просто на городі, а він межує з нашим. І коли все стихло і її знайшли, я також навіщось туди побігла. Краще б я того не бачила».

Якби мене запитали, про що загалом новий роман Юлії Ілюхи, я б відповіла, що він про Попелюшку. Про чорну Попелюшку. Про чорну Попелюшку, яка живе в сірій зоні. Причому слова «Попелюшка», «сіра зона», «чорна» — це не алегоричні поняття. Адже сіра зона у творі — це конкретна прифронтова зона на Донбасі, де вже дев’ятий рік триває війна. Головну героїню Лілю можна називати Попелюшкою не тільки тому, що вона щовечора вигрібає попіл із пічки, аби натопити хату. Дівчина мешкає разом із мамою, проте ставлення тієї складно назвати материнським. А ще Ліля, тобто Лайла, чорношкіра. Бо має чорношкірого батька. Точніше мала, адже він залишив родину.

Отже, головна героїня «Зеро» — 15-річна чорношкіра дівчинка, яка живе у глухому селі на краю сірої зони на Донбасі, ходить у школу, стикається з булінгом та несприйняттям як у соціумі, так і в сім’ї. Класична Попелюшка. Тільки життя тут реальне, обстріли справжні, проблеми часто невирішувані, а смерть, як завжди, неочікувана.

Важливо: дія роману відбувається приблизно на п’ятому році російсько-української війни. Припускаю, що місце проживання книжкової Лілі під час теперішнього етапу війни було б уже окуповане. Або перестало бути сірою зоною. Адже нині вся Україна стала зоною війни.

Однак повернімося до тексту. Спочатку оповідь концентрується на подіях у сірій зоні, де живе Ліля з матір’ю. Прифронтова школа, періодичні обстріли, складні побутові умови… Проте, як і кожна дівчинка, Ліля має мрію — хоче стати стюардесою. Але найбільше бажає одного — побачити батька.

Оця перша частина «Зеро» мені видається цікавішою. Адже авторка торкається широкого кола питань. Тут і стосунки доньки та матері, питання булінгу у школі (до того ж не тільки щодо Лілі), навчальний процес біля лінії розмежування, життя під періодичними обстрілами…

Ставлення Ліліної матері до доньки — це швидше ставлення мачухи. Адже матері не можуть так ненавидіти, не любити, не турбуватися, ігнорувати своїх дітей. У школі вчителька математики назвала Лілю «Зеро» — нулем. Але таким самим нулем почувається дівчинка й удома. І в школі, і біля мами вона намагається робити все, щоб не привертати уваги, не створювати проблем, бути непомітною.

Проте Ліліне життя змінюється, коли вона з мамою приїжджає до Харкова. Тут немає війни, але є страх — залишитися самій, а ще відчуття непотрібності — рідній матері та соціуму. Причина, чому мама з Лілею опиняються в Харкові, цілком утилітарна — мама хоче підчепити багатого німця, із яким познайомилася в тіндері. Він приїхав до міста, щоб провести з нею новорічні канікули. Мама ж будує матримоніальні плани. Проте Лілі немає в них місця.

Попри негатив до Ліліної матері, у якийсь момент мені стало її шкода. Адже колись її також залишила матір. Віддала бабусі й подалася до москви на заробітки. А потім уже не приїжджала додому. Виходить, Ліліна матір також не знала материнської любові, турботи, захисту… То чи могла вона дати все це своїй дитині? Єдине, чого вона хоче: влаштувати своє особисте життя. На інших, у тому числі на власну доньку, їй начхати.

Та все ж роман «Зеро» — це розповідь про Попелюшку. І в казці має з’явитися чарівний принц і фея-хрещена. У житті, звичайно ж, усе не так. У творі так само. Проте елемент казковості присутній в оповіді (ще й дія роману відбувається напередодні Нового року). Коли на початку «Зеро» ми маємо реалістичне й часом жорстоке змалювання подій, то десь із середини описане в тексті видається неправдоподібним і фантастичним. І це підмічає сама героїня: «Таких казок у житті не буває. Або бувають, але не зі мною. <…> Повна й безповоротна фігня! Але ж шанс на це таки є… Крихітний, але є. Прабаба часто любила повторювати, що в житті все простіше, ніж люди собі вигадують».

Чи буде в цій історії гепіенд, чи втілить Лайла свої мрії, чи зустріне батька і хто в цій історії принц, читайте у книжці. Саме «харківська» частина «Зеро» дає на них відповіді.

І тут мені б хотілося поговорити про ще одного героя роману — про Харків. До початку повномасштабного вторгнення я не сприймала його саме як героя. Просто дія відбувається в Харкові — тож нічого особливого. Авторка могла б поселити своїх персонажів у будь-якому іншому місті. Проте Харків Юлії Ілюхи особливий — це Харків, якого вже немає. І саме так пише про місто авторка в післямові до книжки. Героїня роману Ліля прогулюється вулицею Сумською, живе кілька днів на Салтівці, п’є чай на святковій площі Свободи, прикрашеній напередодні Нового року величезною ялинкою та яскравою ілюмінацією… Звичайно, усі ці локації існують у Харкові й нині. Проте це вже інший Харків — стомлений, розбитий, знесилений, але нескорений. Думаю, невдовзі ми прочитаємо історії вже про теперішній Харків. Однак безцінними мені видаються описи саме того, колишнього Харкова, який назавжди залишається в серцях харків’ян і тих, хто колись відвідав та полюбив це місто.

Купити книжку на сайті видавництва.

Догоридриґові історії та їхні герої

Люди люблять розказувати історії. Можливо, не всі, але все ж таких людей дуже багато. Вони розповідають їх у компаніях, у колі рідних, своїм дітям-онукам… У деяких сім’ях часом складається традиція робити вечірні посиденьки з піснями, оповідками та анекдотами. Про одну з таких родин вирішила розповісти дитяча письменниця Соня Атлантова.

Ми маємо: маму, тата, доньку, сина, бабусю та їхнього песика. Прізвище родини – Загогульські, песика кличуть Лоренцо. Про Лоренцо я не просто так згадала. Адже в «Оповідках Загогульських» і він має свою історію.

«Руся висіла на другому ярусі двоповерхового ліжка, звісивши голову донизу. Саме тоді вона й помітила дивну річ. Виявилось, що коли висиш догори дриґом, усе стає трохи іншим. Обличчя робляться водночас знайомі й незнайомі, кімната перетворюється, стіни розсуваються… Усе ніби лишається тим самим і водночас цілковито змінюється»

Загалом сюжет книжки зрозумілий: представники родини розповідають по черзі різноманітні незвичні історії. Придумала цю родинну забаву донька Руся, коли висіла догори дриґом. Головна вимога: оповідка має бути не просто небуденною, а догоридриґовою. І щоб виконати цю вимогу, часом і справді доводиться ставати на голову. Чи перехилятися головою вниз.

Перша розповідь належить Русі й починається словами «До мене в садок прийшов мамонт». Погодьтеся, не кожен день можна зустріти такого відвідувача. Потім ініціативу перехоплює її брат Женька. Його історія також про незвичних візитерів. Проте дія відбувається в школі.

Діти долучають до забави маму, що розповідає про своє дитинство, тата – шанувальника хитромудрих сюжетів, а також бабусю. Часом історії нагадують трилер, іноді побрехеньку. Це може бути оповідь про дорослішання, або й про впадання в дитинство. Деякі історії нагадують сни. От коли йдеш дорогою і раптом розумієш, що вже їдеш на велосипеді, а за поворотом опиняєшся за кермом автомобіля та зненацька злітаєш у небо.

«Оповідки Загогульських» веселі та позитивні. А малюнки Ганни Осадко чудово доповнюють текст. Художниця вихоплює з розповідей кумедні моменти та знакові повороти сюжетів.

Деякі герої розповідей Загогульських настільки колоритні, що довго не забуваються. Мій топ –песикиня пані Псю та її компаньйонка ворона Йоганна Вікторівна, кіт Барсик, що намагається навчитися стрибати з парашутом, а ще таргани пана Іваненка, які невтомно співають «Червону руту».

Отже, щоб пореготати та провести цікаво час, читайте «Оповідки Загогульських». А якщо цього вам буде замало, пропоную стати на голову і придумати свої догоридриґові історії. Або одне одного за руку тримальні. Або на одній нозі довгостоячі. А ще на ніч розповідальні. І обов’язково міцно обіймальні.

Купити книжку на сайті видавництва «Ранок».

Котозаври серед нас

Серед розмаїття книжок для дітей є такі, що завжди знайдуть вдячних читачів. Видання про динозаврів, лего, принцес, котів і собак незмінно входять у топи книжкових продажів. Про смаки не сперечаються. Проте у випадку з домашніми улюбленцями така любов зрозуміла – адже вони фактично є членами наших родин і мешканцями наших домівок.

«Хлопчик був певен, що котовим вусам – тисячі років, а сам кіт – зовсім не кіт, а котозавр. Останній із тих, хто зберігся з прадавніх часів, коли люди й тварини розуміли мову одне одного. Дід читав Семові про це в книжках. Спостерігаючи за рудим, хлопчик зрозумів, що котозавр приходить до тих, кому потрібна допомога. Адже ділитися добром – найдавніша чарівна місія всіх живих істот»

Нова книжка Марії Артеменко «Вусата історія» також розповідає про котодруга, і таким чином продовжує «котячу серію» видавництва «Ранок» та літературної агенції «БараБука». Спочатку був «Замріяний котик Фаго» Олександри Дорожовець, а тепер книжка про рудого вусаня, що якось оселився у дворі третьокласника Семена – головного героя «Вусатої історії». Обидві книжки призначені для читачів дошкільного й молодшого шкільного віку та вийшли в компактному форматі. Невеликі за розміром і багато проілюстровані, вони обов’язково знайдуть шанувальників котячих історій.

Особливість «Вусатої історії» ще й у тому, що вона розповідає не просто про кота, а про котозавра. А залучення в оповідь усіляких -заврів – це завжди заявка на успіх у маленьких читачів.

Уперше Семен, або просто Сем, зустрів рудого котиська ранньої весни. Незвичний вигляд вусаня привабив хлопчика. Відтоді Сем почав за ним спостерігати. Кожна поява кота у дворі супроводжувалася неординарними подіями. То рудий котяра таємно допоможе дістати потрібний інвентар, то виправить безлад, то влаштує для дітей веселу забаву. І саме кіт буде причетний до змін, які стануться в житті Сема.

Ілюстрації: Оля Ребдело

З одного боку, ця історія містить елементи казковості. Чого вартий опис здоровенних котячих вусів. «Вони були дуже довгі. Ні, не так. Вони були довжеле-е-езні! Таких зроду ніхто не бачив. Вуса звисали до землі, наче водоспади, і тягнулися за котом сивими ручаями. Через них не можна було й близько підступитися до кота. Вуса густою завісою затуляли свого власника з обох боків. Проте рудого це анітрохи не хвилювало. Він спокійнісінько відпочивав із притаманною лише котам величчю».

Проте в казковості приховано чимало справжнього. Не зовсім реальний вусатий кіт стає для Сема помічником. А нам усім іноді потрібні помічники. Допомогти, підтримати, виконати якесь завдання, супроводити, дати пораду. А часом і потримати за руку, підбадьорити, або просто бути поруч.

У «Вусатій історії» дуже багато котів і, звичайно ж, вусів. Це все завдяки фантазії художниці – Ольги Ребдело. Я намагалася полічити, скільки ж разів з’являється на сторінках вусатий котисько. Моїх рук не вистачило. Довелося залучати ноги. Кілометри вусів навіть не намагалася порахувати.

Книжка Марії Артеменко – це історія про вусатого друга-котозавра та подолання страху. Діти потребують таких теплих оповідок, де поєднані казка, вимисел і звичайне життя.

Купити книжку у видавництві.

Магія фотографії

За свідченням істориків, експерименти зі збереженням відбитків зафіксовані ще в XVI столітті. Проте перші світлини дійшли до нас із початку ХІХ століття. Фотографія завжди вабила, захоплювала, сприймалася як щось магічне та неповторне. У 1900 році з’являється перша камера для масового використання. І з того часу світлина перестає бути чимось рідкісним, проте залежно від умінь того, хто фотографує, вона може бути унікальною, неповторною, впливати на глядача та змінювати історію.

«Щоб фотографувати не так, як усі, потрібно наважитися бачити й думати інакше»

Здається, великих навичок, щоб почати фотографувати, не потрібно. Узяв у руки смартфон чи камеру, навів на об’єкт – і ось ти вже фотограф. Проте, як і кожне мистецтво, фотографування має певні прийоми та методи, знання яких допоможе кожному робити гарні знімки, особливі кадри та виражати свою творчу натуру. А книжка Валентини Вздульської «Фотофан. Мистецтво фотографії для дітей» від видавництва «Мала академія» стане гарним помічником у цьому.

Фактично «Фотофан» є таким собі посібником із фотографії. Авторка розповідає про можливості фотоапарата, про види фотографічних камер, а потім занурюється в історію. Мандрівка в минуле для мене є, певно, найцікавішим розділом «Фотофану». Тут розповідається про камери-обскури, найстаріше фото у світі, перші кольорові світлини… Далі ж авторка зосереджується на питаннях композиції, точці фокусування, планах, перспективі, кадруванні, освітленні, ритмі та балансі. Це все цеглинки, які допомагають краще працювати з фотоапаратом і вдосконалювати свої вміння.

Зізнаюся чесно: завдяки цій книзі я й сама дізналася чимало нового. Якщо ж дитина мріє опанувати мистецтво фотографії, «Фотофан» стане чудовим учителем і помічником. Крім власне теоретичного викладу матеріалу (а подано його не сухо й академічно, а цікаво), авторка пропонує читачам різні завдання, розповідає про відомих українських і світових фотографів та їхні прийоми й методи. Укінці книжки є поради на щодень та ідеї для фотозйомок.

«Фотофан. Мистецтво фотографії для дітей» певною мірою є унікальним явищем для українського книговидання. За моїми спостереженнями, це фактично перша дитяча книжка українського автора про фотографію. Так, є перекладні видання, так, є посібники для дорослої аудиторії. А от української книжки для дітей ще не було. Валентина Вздульська є першопроходицею. Сподіваюся, невдовзі з’являться й інші видання. Бо фотографія – це магія. А кожному з нас хочеться хоча б ненадовго стати чарівником або чарівницею.

Від малої пригоди – до історії на 14-й колії

Мене завжди вабила залізниця. Оці всі могутні дизель-поїзди, величезні вагони і платформи, вокзальна метушня та передчуття подорожі… Поїздка в потязі зазвичай була сповнена ритуалів – замовити чай у склянці із залізним підстаканником, з’їсти взяту в дорогу вафлю, вилізти на другу полицю й розглядати, як пропливають за вікном дерева, поля, міста і села…

«Вечорами, коли останні відвідувачі залишали музей, Грюк зістрибував на землю й гуляв платформою поміж своїх нових друзів. Його вражала міць і гідність стареньких експонатів. Якби не ці поважні паротяги й тепловози, то не було б і його, маленького, іграшкового. Що вже й казати про сучасні поїзди!»

Є щось величне й магічне в залізниці та залізничному транспорті. Особливо у старіших його зразках. Саме тому в кожній країні дуже великою популярністю користуються залізничні музеї. Україні також є чим похвалитися. Наразі найбільш доступна та різноманітна колекція залізничного транспорту розташована на вокзалі Київ-Пасажирський. І саме про цю виставку розповідає новинка від видавництва «Мала академія» – книжка Насті Музиченко «Історія на 14-й колії».

Як зрозуміло з назви, у книжці йдеться про випадок, що трапився на 14-й колії вокзалу. Головний герой – маленький паротяжик Грюк – загубився напередодні Різдва на залізничній колії. Там його знайшла ручна дрезина – мешканка Виставки рухомого складу історичних локомотивів та вагонів, що якраз і розміщена на 14-й колії. Коли Грюк потрапив до залізничного музею, то неабияк здивувався. І відразу ж заприятелював зі своїми фактично родичами – старими паротягами, легендарними вагонами-салонами, різноманітними учасниками та помічниками залізничної інфраструктури.

Спочатку вся музейна компанія хотіла допомогти Глюкові наздогнати львівський потяг, яким поїхав його друг Ярик до бабусі на зимові канікули. Але зрештою паротяжик залишився чекати хлопчика на вокзалі та почав жити на 14-й колії.

Отже, книжка розповідає про пригоди маленького іграшкового паротяга, про те, як він загубився та намагався віднайти свою родину. Чи вдалося це йому – читайте у книжці. Авторка «Історії на 14-й колії» до останнього тримає інтригу.

Проте для мене найбільша цінність книжки в тому, як майстерно вплела Настя в розповідь історію залізниці, як ненав’язливо познайомила читачів із різноманітними музейними експонатами. Фактично книжка може бути путівником по виставці та стати частиною музейного квесту.

Герої та героїні «Історії на 14-й колії» мають свій характер, по-різному ставляться до життя та свого залізничного призначення. Швидкий Маневровий завжди готовий прийти на допомогу, пан Паротяг із Будапешту розважливий і мудрий, панна Цистерна зазвичай дуже схвильована та переймається всім на світі, Дрезина турботлива та відповідальна. Художниця Христина Лукащук не лише наділила їх усіх індивідуальними рисами, а й достовірно зобразила «зовнішність» виставкових експонатів.

Кожен мешканець музейної колекції має свою історію. Але водночас вони розповідають велику історію української залізниці. І ця історія живе на 14-й колії центрального вокзалу столиці України. Проте щодня сучасні працівники «Укрзалізниці» продовжують писати нову історію – сповнену героїчних вчинків, неймовірних рішень і фантастичних зусиль, спрямованих на перемогу та майбутню відбудову. Дякуємо їм за це.