All posts by Юлія Підмогильна

Магія фотографії

За свідченням істориків, експерименти зі збереженням відбитків зафіксовані ще в XVI столітті. Проте перші світлини дійшли до нас із початку ХІХ століття. Фотографія завжди вабила, захоплювала, сприймалася як щось магічне та неповторне. У 1900 році з’являється перша камера для масового використання. І з того часу світлина перестає бути чимось рідкісним, проте залежно від умінь того, хто фотографує, вона може бути унікальною, неповторною, впливати на глядача та змінювати історію.

«Щоб фотографувати не так, як усі, потрібно наважитися бачити й думати інакше»

Здається, великих навичок, щоб почати фотографувати, не потрібно. Узяв у руки смартфон чи камеру, навів на об’єкт – і ось ти вже фотограф. Проте, як і кожне мистецтво, фотографування має певні прийоми та методи, знання яких допоможе кожному робити гарні знімки, особливі кадри та виражати свою творчу натуру. А книжка Валентини Вздульської «Фотофан. Мистецтво фотографії для дітей» від видавництва «Мала академія» стане гарним помічником у цьому.

Фактично «Фотофан» є таким собі посібником із фотографії. Авторка розповідає про можливості фотоапарата, про види фотографічних камер, а потім занурюється в історію. Мандрівка в минуле для мене є, певно, найцікавішим розділом «Фотофану». Тут розповідається про камери-обскури, найстаріше фото у світі, перші кольорові світлини… Далі ж авторка зосереджується на питаннях композиції, точці фокусування, планах, перспективі, кадруванні, освітленні, ритмі та балансі. Це все цеглинки, які допомагають краще працювати з фотоапаратом і вдосконалювати свої вміння.

Зізнаюся чесно: завдяки цій книзі я й сама дізналася чимало нового. Якщо ж дитина мріє опанувати мистецтво фотографії, «Фотофан» стане чудовим учителем і помічником. Крім власне теоретичного викладу матеріалу (а подано його не сухо й академічно, а цікаво), авторка пропонує читачам різні завдання, розповідає про відомих українських і світових фотографів та їхні прийоми й методи. Укінці книжки є поради на щодень та ідеї для фотозйомок.

«Фотофан. Мистецтво фотографії для дітей» певною мірою є унікальним явищем для українського книговидання. За моїми спостереженнями, це фактично перша дитяча книжка українського автора про фотографію. Так, є перекладні видання, так, є посібники для дорослої аудиторії. А от української книжки для дітей ще не було. Валентина Вздульська є першопроходицею. Сподіваюся, невдовзі з’являться й інші видання. Бо фотографія – це магія. А кожному з нас хочеться хоча б ненадовго стати чарівником або чарівницею.

Від малої пригоди – до історії на 14-й колії

Мене завжди вабила залізниця. Оці всі могутні дизель-поїзди, величезні вагони і платформи, вокзальна метушня та передчуття подорожі… Поїздка в потязі зазвичай була сповнена ритуалів – замовити чай у склянці із залізним підстаканником, з’їсти взяту в дорогу вафлю, вилізти на другу полицю й розглядати, як пропливають за вікном дерева, поля, міста і села…

«Вечорами, коли останні відвідувачі залишали музей, Грюк зістрибував на землю й гуляв платформою поміж своїх нових друзів. Його вражала міць і гідність стареньких експонатів. Якби не ці поважні паротяги й тепловози, то не було б і його, маленького, іграшкового. Що вже й казати про сучасні поїзди!»

Є щось величне й магічне в залізниці та залізничному транспорті. Особливо у старіших його зразках. Саме тому в кожній країні дуже великою популярністю користуються залізничні музеї. Україні також є чим похвалитися. Наразі найбільш доступна та різноманітна колекція залізничного транспорту розташована на вокзалі Київ-Пасажирський. І саме про цю виставку розповідає новинка від видавництва «Мала академія» – книжка Насті Музиченко «Історія на 14-й колії».

Як зрозуміло з назви, у книжці йдеться про випадок, що трапився на 14-й колії вокзалу. Головний герой – маленький паротяжик Грюк – загубився напередодні Різдва на залізничній колії. Там його знайшла ручна дрезина – мешканка Виставки рухомого складу історичних локомотивів та вагонів, що якраз і розміщена на 14-й колії. Коли Грюк потрапив до залізничного музею, то неабияк здивувався. І відразу ж заприятелював зі своїми фактично родичами – старими паротягами, легендарними вагонами-салонами, різноманітними учасниками та помічниками залізничної інфраструктури.

Спочатку вся музейна компанія хотіла допомогти Глюкові наздогнати львівський потяг, яким поїхав його друг Ярик до бабусі на зимові канікули. Але зрештою паротяжик залишився чекати хлопчика на вокзалі та почав жити на 14-й колії.

Отже, книжка розповідає про пригоди маленького іграшкового паротяга, про те, як він загубився та намагався віднайти свою родину. Чи вдалося це йому – читайте у книжці. Авторка «Історії на 14-й колії» до останнього тримає інтригу.

Проте для мене найбільша цінність книжки в тому, як майстерно вплела Настя в розповідь історію залізниці, як ненав’язливо познайомила читачів із різноманітними музейними експонатами. Фактично книжка може бути путівником по виставці та стати частиною музейного квесту.

Герої та героїні «Історії на 14-й колії» мають свій характер, по-різному ставляться до життя та свого залізничного призначення. Швидкий Маневровий завжди готовий прийти на допомогу, пан Паротяг із Будапешту розважливий і мудрий, панна Цистерна зазвичай дуже схвильована та переймається всім на світі, Дрезина турботлива та відповідальна. Художниця Христина Лукащук не лише наділила їх усіх індивідуальними рисами, а й достовірно зобразила «зовнішність» виставкових експонатів.

Кожен мешканець музейної колекції має свою історію. Але водночас вони розповідають велику історію української залізниці. І ця історія живе на 14-й колії центрального вокзалу столиці України. Проте щодня сучасні працівники «Укрзалізниці» продовжують писати нову історію – сповнену героїчних вчинків, неймовірних рішень і фантастичних зусиль, спрямованих на перемогу та майбутню відбудову. Дякуємо їм за це.

Час для літа, почуттів і розуміння

Бувають книжки, події в яких відгукуються спогадами, колишніми відчуттями, повертають у минуле і примушують серце стискатися. Бо близькі, бо співзвучні, бо життєві. Такою книжкою стала для мене повість Олени Алчанової «Час для всього» від видавництва «Ранок» та літагенції «BaraBooka». Читаючи її, я ловила себе на думці, що і в мене так було, що і я так само, як героїня, сумнівалася в собі та мріяла про кохання.

Але зрештою ця подібність зрозуміла. Героїні повісті, Соні, 15 років. Мені також колись було п’ятнадцять. Загалом усі з нас проживала складні підліткові 15 років. Як і зараз багато хто перебуває в цьому прекрасному, та все ж проблематичному віці.

Оці умовні п’ятнадцять для кожної/-ого з нас були і є індивідуальними, особисто непростими і надзвичайно важливими. Про це й пише авторка, презентуючи читачам свій текст: «Це моя перша книжка про підлітків і для підлітків, бо цей період я й досі вважаю найважчим у житті. Будуть ще часи сумнівів і криз, але все, що трапляється в п’ятнадцять, – трапляється вперше».

Ще одна причина, чому повість захоплює і примушує бігти вслід за героїнею, – це літо. І не тільки тому, що події в книжці відбуваються під час літніх канікул, а й тому, що літо фактично стає одним із її персонажів. Разом із Сонею, її рідними та приятелями ми проживаємо три літні місяці. І спостерігаємо, якою різною буває ця пора.

«Червень собі минав, не питаючи нікого: а чи не надто швидко? Він вривався до кімнат сонних від ледарювання школярів із гуркотом автівок, цоканням підборів по асфальту, вранішнім шурхотінням віника під вікнами».

«Надворі була така спека, коли з обіду й до вечора всі ховаються по своїх офісах, по квартирах із кондиціонерами, рятуються холодною кавою й морозивом і щоразу буркотять, як уже їм набридло те літо. Усі, але не Соня. Вона завжди відчувала себе напрочуд живою саме в липні».

«А надворі стояв серпень. Він, як поважний дядько, заходив, щиро вітаючись з усіма, але не наближався до жодного. Стояв осторонь, усміхався з-під вус, усім своїм виглядом демонстрував, що вже скоро йому йти, забирати з собою літо. Від його усмішки було і тепло, і боязко».

Паралелі та асоціації з природою заворожують, спонукають уважніше придивлялися до емоцій та відчуттів героїні.

П’ятнадцятирічна Соня разом із читачами проживає свої літні канікули. Такі, як і завжди, – часом нудні й нецікаві, не дуже наповнені подіями. Але все ж цього разу особливі. Адже героїня закохується. І це вперше в житті. «У неї всередині ніби спалахнули сотні мерехтливих ліхтариків. Пальці заніміли, а на обличчі вималювалась усмішка. Якби хтось зараз глянув на дівчину збоку, міг би подумати, що вона виграла найважливіший приз усього життя».

Чи буде це кохання взаємним, дізнаєтеся з книжки. Безперечно одне – воно перше, тому особливе. І в цей період підлітки так потребують підтримки та уваги дорослих. Не порад чи рішень, а звичайної присутності та участі.

Героїня «Часу для всього» якраз цього й не має. Мама й бабуся байдужі до неї, а друзів обмаль. Проте в житті Соні, а власне в її снах-мареннях з’являється Софія – старша, досвідченіша, впевнена в собі жінка. З одного боку, наша героїня хоче бути схожою на нову подругу – так само не зважати на думку інших, смакувати життя, бути щирою у своїх висловлюваннях і вчинках. З іншого – Софіїні поради чи міркування здаються Соні якимись поверховими та дещо несерйозними. Героїня намагається зрозуміти, хто ж така ця Софія, навіщо з’явилася в її житті й чому вона близька та схожа на неї саму.

До кінця книжки стає зрозумілим, що Софія для Соні є тією умовною дорослою, якої так не вистачає нашій героїні. Бо в п’ятнадцять років усе складно і непросто.

Сподіваюсь, «Час для всього» знайде своїх читачів. І буде для них потрібним. Бо бути поруч в особливий момент – важливо.

Купити книжку на сайті видавництва.

Через мрії до зірок

Коли ввечері я вдивляюся в зоряне небо, то думаю про мрії. Там, у космічному просторі літають супутники, намотує оберти навколо Землі Міжнародна космічна станція, виходять у відкритий космос астронавти… І я розумію, що без мрій цього всього не було б.

Дедал мріяв літати, як птах, зробив собі крила й наблизився до сонця. Люди мріяли потрапити на Місяць, хотіли опинитися в космосі, прагнули до зірок та інших планет, і сьогодні ми освоюємо космічний простір. Просто зараз на наших очах людство робить кроки в напрямку міжпланетних польотів – ми спостерігаємо, як компанія Ілона Маска тестує Starship.

Книжка Анастасії Лавренішиної «Віктор_Робот. Щоденник збирача планет» також почалася з мрії. Дитячі письменники і письменниці (та й не тільки дитячі) – мрійники. Вони придумують нові світи, спільноти, поміщають своїх героїв у нові життєві обставини і спостерігають, куди ж заведе їх сюжет. Але ця книжка певною мірою унікальна, адже є приквелом до мультфільму «Віктор_Робот», що вийде на екрани українських кінотеатрів улітку цього року.

Ілюстрації: Toll de Lavr

Сценаристка Анастасія Лавренішина разом із режисером Анатолієм Лавренішимним вирішили зробити мультфільм про пригоди Віктора – робота-механіка зі штучної зорі Зоряни. Поки вони придумували та знімали фільм, у них з’явилася купа ідей, якою б могла бути штучна планетна система, як би вона функціонувала, яким чином її можна було б доставити на орбіту та убезпечити від поломок і пошкоджень. Але весь цей космос ідей не вкладався в мультфільм. А от книжка –найкращий інструмент, щоб розповісти, як створювалась Зоряна, хто її придумав і для кого вона призначена.

«Віктор_Робот. Щоденник збирача планет» – це книжка в книжці. Головна героїня мультфільму дівчинка Віка та робот Віктор гортають щоденник Маркіяна Гута – винахідника Зоряни. І разом із ними читачі занурюються у світ науки, новітніх технологій і, звичайно, фантазії, яка, я впевнена, з часом перестане бути фантазією. Адже відомо, що багато сучасних винаходів придумали письменники. Робот, танк, радар, біонічні протези, телебачення й радіо, бездротові навушники… Усе це та багато інших речей уперше з’явилися на сторінках книжок.

Авторка «Віктора_Робота» також придумала кілька цікавих слів. Наприклад, у майбутньому люди з місця на місце переїжджатимуть на летівках і летобусах (як ви розумієте, це літаючі автівки й автобуси), між планетами пересуватимуться на магнітостатах (космічному транспорті, який рухається по магнітних полях), а щоб добратися кудись недалеко, їм потрібен буде левітатор – мобільний повітряний пристрій для переміщення одного пасажира в положенні стоячи.

Читаючи «Віктора_Робота», немов занурюєшся в майбутнє. І часто можеш чітко його уявити. Цьому допомагають детальні малюнки Анатолія Лавренішина (так-так, режисера мультфільму. Це він ховається під псевдонімом Toll de Lavr). На сторінках книжки ми знайомимося з принципом роботи та схемою механіків, які обслуговують зорю Зоряну, розглядаємо план міжпланетного космодрому та штучної планетної системи. А ще нам показують капсули, що перевозять людей між планетами, та розповідають про роботу генераторів і трансформаторів, завдяки яким існує Зоряна. І все це детально промальовано, підписано та пояснено.

Що цікаво: світ майбутнього в книжці Анастасії не такий уже й фантастичний. Консультанткою «Віктора_Робота» була справжня науковиця – фізик космосу Тетяна Скороход. Тому вигадані авторкою пристрої, а також способи й принципи роботи різноманітних винаходів мають наукове підґрунтя.

Попри те, що в книжці багато науки, є там і перша закоханість, і розмови та роздуми про добро і зло, є інтриги та суперництво… А ще там є музика – та, яку читач зможе почути, коли перегляне в кінотеатрі однойменний мультфільм. Бо в даному випадку анімаційний фільм та книжка – це складові одного всесвіту, вимріяного Анастасією Лавренішиною.

Дуже хочеться, щоб таких книжок і мультфільмів було більше. Адже після них маленькі читачі/глядачі часто зацікавлюються наукою, стають у майбутньому дослідниками та вченими, щоб потім, як казав герой книжки Марко Гут, «зробити цей непоганий світ ще більш непоганим».

Купити книжку можна тут.

«Листи до сина»: усвідомлене батьківство

Усе частіше в українському суспільстві піднімається тема усвідомленого батьківства. І все більше говорять не так про важливість матері, як про те, яку роль відіграє батько в житті дитини. Татусеві блоги, статті, рецензії та книги, які розповідають про різні аспекти батьківства, наразі існують не в одиничному екземплярі. І це ще більше надихає як мам, так і інших татусів.

Давно доведено: чим більше тато проводить часу з дитиною і чим рівномірнішим є розподіл батьківських обов’язків у родині, тим міцнішими є стосунки в сім’ї і тим гармонійнішим є розвиток дитини.

«Скажу, що своєї вини я не визнав, і в останньому слові. Отже, щире каяття стосувалося лише чернеткових загарячих рядків на зразок: “кубло бандитів-кадебістів, злодіїв і відставників у стольному засіли місті як партія більшовиків”»

Але якщо ми повернемося до практики ХХ століття, то усвідомлена поведінка татусів і їхня активна участь у житті родини була швидше винятком, ніж правилом. У Радянському ж Союзі, попри позірну рівність статей, ситуація із залученістю чоловіків до виховання дітей була взагалі катастрофічною. Саме тому приклади, коли татусі не тільки турбувалися про своїх дітей, а й намагалися активно долучатися до виховного процесу, є унікальними.

У цьому плані книжка «Листи до сина» Василя Стуса є цікавим свідченням доби, а подані в ній поради та міркування не втратили актуальності й нині. Видання не тільки презентує життя, творчість і листування відомого українського поета, але є непересічним прикладом усвідомленого батьківства.

Так склалося, що Василь Стус небагато часу провів поруч із сином. Маю на увазі фізичну присутність. Перший арешт поета відбувся, коли синові Дмитру ще не виповнилося 6 років. Потім було слідство, 5 років ув’язнення та 3 роки заслання. А між ними – короткі зустрічі з дозволу табірного начальства. Після відбуття покарання Василь Стус повернувся в Київ до родини. Але разом вони прожили менше року, адже поета заарештували вдруге. І знову короткі побачення та неможливість нормального спілкування.

Єдиним доступним способом комунікації з родиною та сином залишалося листування. І хоча воно було досить обмеженим і постійно проходило цензурування табірної та іншої кдб-шної адміністрації, Василь Стус намагався долучатися до виховання сина та пробував якнайґрунтовніше розповідати про все, що могло б посприяти формуванню його як людини. Поет своїми листами неначе хотів компенсувати свою відсутність, намагався зменшити розрив і мінімізувати відірваність від родини.

У передмові Дмитро Стус пише: «Велике щастя знати, що можна піти до тата чи мами за підтримкою і розраховувати на їхнє розуміння. У мене в підлітковому віці такої можливості не було. Утім, були татові листи. Часом заскладні для мене, часом навіть відштовхуючі, але, коли говорити з перспективи людини, що прожила півстоліття, надзвичайно важливі для мого формування як особистості».

Уперше «Листи до сина» були надруковані 2001 року у видавництві «Лілея-НВ». 2019-го «Ранок» презентує оновлену редакцію «Листів». І хоча перевидання в загальних рисах повторює книжку 2001 року, проте має інше художнє оформлення (авторка ілюстрацій – Анна Іваненко) та інакше вводить читача у світ Василя Стуса.

Нові «Листи до сина», зазначає Дмитро Стус, виходять «в істотно скорегованому вигляді (час і світ щось робить більш актуальним навіть у класиків). Однак в основі цього перевидання те саме бажання поділитися досвідом особистісного спілкування з Василем Стусом, розкіш якого мав я – його син».

На початку в книжці міститься словничок реалій та часу Василя Стуса. Зважаючи, що «Листи» читатимуть не тільки підготовлені та старші люди, а й учні шкіл, цей розділ є виправданий. Події радянського часу часто далекі від сучасних школярів, тому не завжди їм зрозумілі. Далі життя поета представлено у форматі подорожі. Після розділу «Біографія / Географія» читач вирушає у віртуальну мандрівку.

Відправною точкою є «Київ (1963–1972)». Тут презентовано вірші та переклади Василя Стуса цього періоду. Завершує розповідь про київський етап життя поета його «Коментар на вирок суду». Наступні частини – «Мордовія (1972–1977)» та «Колима (1977–1979)» – це вже власне листи. Василь Стус пише сину, дружині, рідним… У листах цитує свої вірші та переклади, розмірковує про культуру, мистецтво, життя… Розповідає про свої будні та дає поради й настанови. 1979 року поет повертається після заслання в Україну. Про київський період його життя розповідає син Дмитро – упорядник книжки. Остання частина – «Урал (1980–1985)» – це вже переважно листи. Поезій та перекладів тут менше, адже поету забороняли переписувати їх у листах до рідних. Окремо в цій частині надруковано записи «З таборового зошита».

Паралельно з текстами листів, віршами, перекладами, дописами та нотатками Василя Стуса упорядник книжки подає коментарі, пояснення й додаткову інформацію про той період чи важливі персоналії. Завдяки такому викладу читач не тільки знайомиться з поетовою творчістю та листами, але й занурюється в ту добу, краще розуміє контекст і формує власне бачення ситуації.

Останній лист у книжці датовано 1 лютим 1985 року. Василь Стус вітає рідних із Новим роком – новим роком для світу, що став для поета останнім. Насичене смислами й сенсами листування обривається. І від цього стає невимовно гірко та надзвичайно боляче. Василь Стус був поставлений режимом у рамки, влада постійно втручалася в його життя та творчість. Важко уявити, чого б досягла людина такого величезного таланту, якби їй не заважали. Але в історії немає умовного способу. Про «якби» можна лише здогадуватися.

У сучасному світі ми маємо безліч способів комунікації. Завдяки технологіям на перше місце виходить особисте й безпосереднє спілкування. Тепер відстань і простір не є проблемою. Батьки й діти, перебуваючи далеко одне від одного, можуть вільно розмовляти, робити спільні справи та навіть гратися разом. Було б бажання. Саме воно є важливою складовою усвідомленого батьківства. Василь Стус намагався долучатися до виховання сина через листування, адже іншої можливості в поета не було.

«Дорогий сину,

таткові нелегко нині, може, не скоро вдасться і звидітися. Отож – рости добрим козаком, чесним і правдивим, не потурай злу і знай, що Твій батько віддавав усе своє життя, аби людям жилося краще – всім людям на всій землі.

І рости чесним українцем, а не яловим хахлом.

Цілую. Вірю в Тебе.

Тато».

Придбати книжку можна ТУТ.