All posts by Юлія Підмогильна

«Листи до сина»: усвідомлене батьківство

Усе частіше в українському суспільстві піднімається тема усвідомленого батьківства. І все більше говорять не так про важливість матері, як про те, яку роль відіграє батько в житті дитини. Татусеві блоги, статті, рецензії та книги, які розповідають про різні аспекти батьківства, наразі існують не в одиничному екземплярі. І це ще більше надихає як мам, так і інших татусів.

Давно доведено: чим більше тато проводить часу з дитиною і чим рівномірнішим є розподіл батьківських обов’язків у родині, тим міцнішими є стосунки в сім’ї і тим гармонійнішим є розвиток дитини.

«Скажу, що своєї вини я не визнав, і в останньому слові. Отже, щире каяття стосувалося лише чернеткових загарячих рядків на зразок: “кубло бандитів-кадебістів, злодіїв і відставників у стольному засіли місті як партія більшовиків”»

Але якщо ми повернемося до практики ХХ століття, то усвідомлена поведінка татусів і їхня активна участь у житті родини була швидше винятком, ніж правилом. У Радянському ж Союзі, попри позірну рівність статей, ситуація із залученістю чоловіків до виховання дітей була взагалі катастрофічною. Саме тому приклади, коли татусі не тільки турбувалися про своїх дітей, а й намагалися активно долучатися до виховного процесу, є унікальними.

У цьому плані книжка «Листи до сина» Василя Стуса є цікавим свідченням доби, а подані в ній поради та міркування не втратили актуальності й нині. Видання не тільки презентує життя, творчість і листування відомого українського поета, але є непересічним прикладом усвідомленого батьківства.

Так склалося, що Василь Стус небагато часу провів поруч із сином. Маю на увазі фізичну присутність. Перший арешт поета відбувся, коли синові Дмитру ще не виповнилося 6 років. Потім було слідство, 5 років ув’язнення та 3 роки заслання. А між ними – короткі зустрічі з дозволу табірного начальства. Після відбуття покарання Василь Стус повернувся в Київ до родини. Але разом вони прожили менше року, адже поета заарештували вдруге. І знову короткі побачення та неможливість нормального спілкування.

Єдиним доступним способом комунікації з родиною та сином залишалося листування. І хоча воно було досить обмеженим і постійно проходило цензурування табірної та іншої кдб-шної адміністрації, Василь Стус намагався долучатися до виховання сина та пробував якнайґрунтовніше розповідати про все, що могло б посприяти формуванню його як людини. Поет своїми листами неначе хотів компенсувати свою відсутність, намагався зменшити розрив і мінімізувати відірваність від родини.

У передмові Дмитро Стус пише: «Велике щастя знати, що можна піти до тата чи мами за підтримкою і розраховувати на їхнє розуміння. У мене в підлітковому віці такої можливості не було. Утім, були татові листи. Часом заскладні для мене, часом навіть відштовхуючі, але, коли говорити з перспективи людини, що прожила півстоліття, надзвичайно важливі для мого формування як особистості».

Уперше «Листи до сина» були надруковані 2001 року у видавництві «Лілея-НВ». 2019-го «Ранок» презентує оновлену редакцію «Листів». І хоча перевидання в загальних рисах повторює книжку 2001 року, проте має інше художнє оформлення (авторка ілюстрацій – Анна Іваненко) та інакше вводить читача у світ Василя Стуса.

Нові «Листи до сина», зазначає Дмитро Стус, виходять «в істотно скорегованому вигляді (час і світ щось робить більш актуальним навіть у класиків). Однак в основі цього перевидання те саме бажання поділитися досвідом особистісного спілкування з Василем Стусом, розкіш якого мав я – його син».

На початку в книжці міститься словничок реалій та часу Василя Стуса. Зважаючи, що «Листи» читатимуть не тільки підготовлені та старші люди, а й учні шкіл, цей розділ є виправданий. Події радянського часу часто далекі від сучасних школярів, тому не завжди їм зрозумілі. Далі життя поета представлено у форматі подорожі. Після розділу «Біографія / Географія» читач вирушає у віртуальну мандрівку.

Відправною точкою є «Київ (1963–1972)». Тут презентовано вірші та переклади Василя Стуса цього періоду. Завершує розповідь про київський етап життя поета його «Коментар на вирок суду». Наступні частини – «Мордовія (1972–1977)» та «Колима (1977–1979)» – це вже власне листи. Василь Стус пише сину, дружині, рідним… У листах цитує свої вірші та переклади, розмірковує про культуру, мистецтво, життя… Розповідає про свої будні та дає поради й настанови. 1979 року поет повертається після заслання в Україну. Про київський період його життя розповідає син Дмитро – упорядник книжки. Остання частина – «Урал (1980–1985)» – це вже переважно листи. Поезій та перекладів тут менше, адже поету забороняли переписувати їх у листах до рідних. Окремо в цій частині надруковано записи «З таборового зошита».

Паралельно з текстами листів, віршами, перекладами, дописами та нотатками Василя Стуса упорядник книжки подає коментарі, пояснення й додаткову інформацію про той період чи важливі персоналії. Завдяки такому викладу читач не тільки знайомиться з поетовою творчістю та листами, але й занурюється в ту добу, краще розуміє контекст і формує власне бачення ситуації.

Останній лист у книжці датовано 1 лютим 1985 року. Василь Стус вітає рідних із Новим роком – новим роком для світу, що став для поета останнім. Насичене смислами й сенсами листування обривається. І від цього стає невимовно гірко та надзвичайно боляче. Василь Стус був поставлений режимом у рамки, влада постійно втручалася в його життя та творчість. Важко уявити, чого б досягла людина такого величезного таланту, якби їй не заважали. Але в історії немає умовного способу. Про «якби» можна лише здогадуватися.

У сучасному світі ми маємо безліч способів комунікації. Завдяки технологіям на перше місце виходить особисте й безпосереднє спілкування. Тепер відстань і простір не є проблемою. Батьки й діти, перебуваючи далеко одне від одного, можуть вільно розмовляти, робити спільні справи та навіть гратися разом. Було б бажання. Саме воно є важливою складовою усвідомленого батьківства. Василь Стус намагався долучатися до виховання сина через листування, адже іншої можливості в поета не було.

«Дорогий сину,

таткові нелегко нині, може, не скоро вдасться і звидітися. Отож – рости добрим козаком, чесним і правдивим, не потурай злу і знай, що Твій батько віддавав усе своє життя, аби людям жилося краще – всім людям на всій землі.

І рости чесним українцем, а не яловим хахлом.

Цілую. Вірю в Тебе.

Тато».

Придбати книжку можна ТУТ.

Комічно-космічний комікс

Коли Землю хочуть захопити космічні прибульці, всі повинні об’єднатися й дати гідну відсіч позапланетним монстрам. Бо тільки так у людства буде шанс зберегти планету й усе живе на ній. А допоки загроза є чисто теоретичною, на Землі працюють досвідчені космічні агенти. Вони не ходять у костюмах, як «Люди в чорному», вони не мають спеціальних захисних оболонок, як мешканці всесвіту Марвел, але вони є справдешніми героями – хай навіть із учнівськими рюкзаками на плечах.

«Йотан Йотог упевнений, що батьки — це високотехнологічні андроїди, приставлені до нього задля безпеки. Вони незле справляються.
У тата є програми “приготувати смачний бутерброд до школи” і “кататись разом на великах”. А у мами — “читати вголос книжки” і “цілувати на ніч”»

Знайомтеся: Вітя Малюченюк – учень другого класу звичайної української школи. А ще він Йотан Йотог – космічний агент, захисник Землі та досвідчений розвідник. І саме йому довірила місію з порятунку нашої планети Аня Хромова – українська письменниця, яка написала про Йотана комічну… ой, вибачте… космічну повість. А намалювала цю повість… (чи краще говорити графічний роман? А може, повість-комікс?) Словом, ілюструвала книжку «Космічні агенти проти Сирного Монстра» художниця Марина Шутурма.

Саме в незвичному форматі повісті-коміксу постає перед нами текст Ані Хромової. А це саме те, що понад усе люблять молодші школярі. (І мені здається, знайдеться чимало людей – як малих, так і великих, які залюбки читають книжки, де багато картинок.)

Отже, повернімося до нашого героя. Йотан Йотог працює під прикриттям. Як ви зрозуміли, це образ другокласника Віті Мальченюка. Йотан готує плацдарм для висадки прибульців. Але не переживайте, це абсолютно позитивні, добрі та мирні створіння. У космічного агента є лазерний пістолет, таємний цифровий сканер, замаскована під самокат реактивна капсула, зв’язковий Дурдель – продавець сосисок, а ще високотехнологічні батьки-андроїди, що поводяться ну геть як нормальні батьки.

Ілюстрації: Марина Шутурма

Одного дня Йотан Йотог отримує чергове завдання і з усіх сил намагається виконати настанови керівництва. Але на заваді стають… домашка й невивчені уроки. Отже, місію провалено, і над Землею нависає страшенна небезпека – прибуття жахливого Сирного Монстра.

А далі Аня Хромова розповідає про перипетії та труднощі роботи космічного агента, про пошук однодумців і надійних партнерів, про бої, спецоперації, розгадування загадок і віднайдення відповідей на непрості земні та космічні питання. І все це з гумором та іронією, з тонко підміченими деталями та авантюрно закрученим сюжетом.

Як уже зазначалося, «Космічні агенти проти Сирного Монстра» – це не просто повість. Це повість-комікс. Крім суто ілюстрацій, художниця Марина Шутурма графічно зобразила придумані авторкою схеми, плани, інструкції… Особливо кумедними є внутрішні комікси, які описують додаткові епізоди.

Єдине, що викликає певне незадоволення та претензію в мене як у читачки, – це обсяг. Адже хочеться знайомитися з новими пригодами та місіями команди космічних агентів. Тому з нетерпінням чекатиму нових історій. Чесно кажучи, я й сама б не проти стати космічною агенткою. Треба запитати в авторки, коли буде наступний відбір.

Купити книжку можна тут.

Не боятися казати

Перш ніж говорити про нову книжку Саші Камінської, розповім дві історії. Це сталося насправді, це не випадки. Сумно, що вони непоодинокі. Страшно, що ніхто не застрахований від таких інцидентів.

1. «Мені років 8, я їду в тролейбусі сама. Одягнена в біло-блакитний смугастий костюмчик – маєчку й короткі шорти. Зі сходинки нижче раптом з’являється волохата лапа, яка обплітає мою ногу з внутрішнього боку стегна. Спершу думаю, що чувак переплутав ногу з поручнем, відходжу. Він за мною, шепоче щось, типу, “не пугайся”. Відходжу ще, довкола інші пасажири, але ніхто нічого не помічає. Він знову за мною. На щастя, наступна зупинка моя, чувак залишається в тролейбусі. На вулиці в мене калатається серце, як дурне. Я почуваюсь брудною й поганою. Жодна людина в світі ніколи й ні за що не повинна про це дізнатися».

«Найкраще завжди було з тими, з ким я могла бути собою»

2. «Як була студенткою, травмувала коліно, довго його лікувала. Мені порадили звернутися до ортопеда – професора в якомусь медвузі. Зустрілися в його кабінеті. Він розпитав про травму і сказав сісти на кушетку. Спочатку обмацав коліно, а потім дуже швидко помацав мої груди. Я була шокована й не могла говорити. Далі професор повернувся за стіл і спокійно розповідав про методи лікування. Потім розпитував, чи є в мене хлопець і який у мене телефон. У ступорі сказала справжній номер. Після консультації більше ніколи не бачилася з тим придурком. Його телефон внесла в чорний список, бо він почав дзвонити й настійливо запрошував зустрітися. Уперше розповіла про цей випадок лише через 10 років».

Таких історій багато. Ці дві та чимало інших закінчилися відносно щасливо. Дівчата, дівчатка й жінки втекли, більше не зустрічалися з неадекватами та уникнули найгіршого. Але є і страшніші історії. Коли не вийшло відбитися, відмовити, відштовхнути, випроситися… Всі ці історії об’єднують дві речі: незважаючи на рівень травматизму, травма в них завжди присутня – більша, менша, незворотна чи така, яку можна подолати. І друга: дуже часто такі історії замовчують. Причому замовчують самі жертви. А ще вважають себе винними, ховають спогади в найглибших комірках пам’яті й не можуть подолати емоційну травму. «Не кажи нікому» – так найчастіше промовляють собі жертви насилля. І продовжують жити, несучи в собі страх, сором, відчай і стрес.

Тема насильства над жінками є однією з головних у книжці Саші Камінської «Не кажи нікому». Проте героїні повісті все ж знаходять сили поділитися своїми історіями. Не завжди співрозмовниками та мимовільними психоаналітиками стають рідні чи близькі люди. Але добре, що жертви насильства про це говорять.

Проте більше Саша Камінська пише про протест – підлітковий, бурхливий і часто безжалісний. Головна героїня повісті – 14-річна Аріна має досить забезпечену родину. Після тривалого періоду хоумскулінгу дівчина вирішує піти вчитися у звичайну школу. Але такий перехід – це більше протест і намагання вирватися з унормованого стилю життя. «Ви ж мені все життя розписали: ось спортзал і тренер, ось кіперка для нагляду над уроками та курсами, ось дієтолог і стиліст. Ненавиджу». І це «ненавиджу» стосується практично всього – рідних, навчання, життя…

Найбільше несприйняття в героїні викликає її мама. І не тільки тому, що намагається контролювати життя дочки (не буквально, а мимоволі), але й тому, що щось приховує. Таємниці та подвійне, на думку Аріни, життя матері, ще більше відштовхує та озлоблює дівчину. Причому настільки, що фактично до середини книжки героїня не називає її мамою, говорить про неї відсторонено, як про щось неприємне та чуже.

Ще одна причина конфлікту й протесту – стосунки з найкращою подругою. Коли Аріна з’ясовує, що Ліна також щось приховує, це ще більше її обурює та примушує робити дурниці.

«Олюднення» й відновлення контакту з мамою відбувається поступово. Розкриваючи мамині секрети, з’ясовуючи її минуле, Аріна розуміє, що багато в чому помилялася, що часом її особисті підліткові проблеми, які здавалися вселенськими та глобальними, – це лише прикрощі та непорозуміння.

Але змінюється не тільки Аріна. Цей шлях проходить і її мама. «Тепер у нас у хаті на одну дорослу більше. І це ти. Вітаю у клубі. Більше відповідальності, трошки більше, мабуть, вимог. Але й більше свободи. Ти сама за себе відповідаєш», – каже вона у фіналі. І така відвертість та розуміння, певно, найкращий спосіб побудови комунікації.

«Не кажи нікому» проговорює досить складні й болючі проблеми. Але все ж це підліткова повість, що описує життя підлітків у всій «красі». А це значить, що там присутня безглузда й нераціональна поведінка, герої припускаються помилок і чинять не зовсім адекватно, часом розпивається алкоголь, трапляється міцна й ненормативна лексика… Все те, що є вжитті сучасних підлітків (як би нам, дорослим, не хотілося цього заперечити). Проте Саша Камінська уникає моралізаторства й не використовує повчання та нотації. І такий виклад, мабуть, найкраще підходить для підлітків – надзвичайно емоційної та вкрай чутливої до фальші аудиторії.

Хоча повість Саші Камінської називається «Не кажи нікому», вона дуже близька до флешмобу «#ЯНеБоюсьСказати», який розпочався влітку 2016 року та перетворився на соціальну акцію з висвітлення проблеми насилля над жінками. Адже примушує задуматися над цим ганебним явищем, спонукає протистояти та проговорювати проблему. Героїні «Не кажи нікому» все ж знаходять вихід із ситуації – кожна у свій спосіб. Але головне, що вони не соромляться виявляти свої емоції та зрештою усвідомлюють свою індивідуальність.

Купити книжку можна тут.

Таємниці людських серединок

Коли була маленькою, уявляла, як сконструйовано наше тіло. Думала, як же функціонує той чи інший орган, як так виходить, що в людському організмі все працює, як годинник. Завжди любила розглядати атласи та всілякі схеми, що описують роботу різних людських систем. І така цікавість, упевнена, не залежить від часу, в якому росте й розвивається дитина. «Що ж там усередині?» запитували і пять, і десять, і сто десять, і п’ятсот років тому.

«— Ганнусю! — покликав Марко старшу сестру. — А що у тебе всередині?
— У мене всередині пурхають метелики! — усміхнулася сестра й побігла на побачення.»

Таке саме запитання ставить і Марко – герой нової книжки Оксани Давидової «Що всередині?». Проте в нього це запитання виникає в момент, коли він не може розібратися в собі. Ось сьогодні хлопчик з’їв баночку варення, і тому всередині нього мали б бути тільки вишеньки. Але Марко відчуває, що в нього всередині смуток, бо тато насварив його за ту баночку варення. А вчора, приміром, хлопчик був переповнений радістю, хвилюванням і цікавістю.

Мінливість власного внутрішнього світу спонукає Марка досліджувати інших – песика Дружка, сестричку Ганнусю, тата, маму… Найцікавішою виявляється мамина таємнича серединка. Авторка Оксана Давидова й художниця Анна Бондаренко намагаються натякнути читачам, який секрет приховує мама. Марко здогадався. Чи здогадаються маленькі читачі та їхні батьки?

«О-о-о! Я відчуваю, як у мене всередині все змінюється!» – каже Марко, коли дізнається таємницю. Хай у вашому житті буде чимало приводів для хороших змін і багато приємних секретів!

Кожен із нас неповторний ззовні та всередині. Наш вигляд досить стабільний. Він змінюється з часом, проте все ж не так швидко. А от внутрішній світ здатен вмістити безліч почуттів та емоцій (і часто зовсім протилежних), може постійно змінюватися та примушує повсякчас аналізувати та розбиратися в собі та інших.

Купити книжку можна ТУТ.

Хрестоматія must go on!

Хрестоматія сучасної української дитячої літератури для читання в 1, 2 класах серії «Шкільна бібліотека» / укладач Стус Т. В., автори передмови Стус Т. В., Лущевська О. В. – Львів : Видавництво Старого Лева, 2016. – 160 с.
Хрестоматія сучасної української дитячої літератури для читання в 3, 4 класах серії «Шкільна бібліотека» / укладач, автор передмови Стус Т. В. – Львів : Видавництво Старого Лева, 2016. – 192 с.
Найкраще. Навчальний посібник / упоряд. Мовчун А. І., Харсіка Л. І. – К. : АВДІ, 2016. – 344 с.

Останнім часом популярним є протиборство «#зрада VS #перемога» – оптимісти змагаються з песимістами, обмінюються аргументами та наводять беззаперечні докази. І це прекрасно – в діалозі народжується істина. У випадку з хрестоматією для початкової школи аргументи за і проти я оцінюватиму, аналізуючи текстову та ілюстративну частину, а також порівнюючи хрестоматію зі схожим навчальним посібником.

Новину про те, що Міністерство освіти і науки України вирішило надрукувати за державні кошти «Хрестоматію сучасної дитячої літератури» для читання в початковій школі, я зустріла з великою радістю. Адже в цьому зацікавлена особисто – мій син вчиться в 2-му класі. Я не чекала, що він зможе попрацювати з першою частиною хрестоматії ще в цьому навчальному році (бо ж знаю, як «швидко» в нас часом друкуються та розвозяться у школи підручники), але сподівалася, що в 3-му класі він і його однокласники вже точно ознайомляться з хрестоматією.

Не зупиняйтеся! Одна хрестоматія – це добре, але show must go on, особливо, якщо це хороше шоу.

На щастя, я помилилася. Уже наприкінці січня наша школа отримала хрестоматії. Як і попереджали в міністерстві, вручити хрестоматію кожному не вдалося. Наша бібліотека отримала приблизно 70 примірників кожного тому, а сукупно в нашій школі десь 150 дітей навчаються в 1-х–2-х класах, і приблизно стільки само в 3-х–4-х. Але це не проблема, адже вчителі можуть домовлятися та брати ці хрестоматії, наприклад, на певні уроки. Головне, що вони є. І це дуже тішить.

хрестоматії1

Читайте також: Хрестоматія для життя

Інформації про нові хрестоматії в мережі було багато. Їх обговорювали, хвалили, сварили, хтось їх сприйняв скептично, негативно, а хтось і занадто оптимістично. Щоб скласти власне враження, я вирішила їх прочитати. Не погортати, а саме прочитати – від палітурки до палітурки. І це можна було легко зробити на сайті міністерства. Але я хотіла мати об’ємніше враження, точніше, тактильніше, бо книжка в молодшій школі – це не тільки слова та зображення, це шурхотіння аркушів, це відкривання палітурки й відкриття нових авторів і текстів. Тому я пішла до школи та попросила обидва томи в бібліотеці. Мені не відмовили, за що я дуже вдячна.

Отже, що таке нові хрестоматії і яке від них враження? Скажу зразу, тільки позитивне. Власне, я одразу була оптимістично налаштована. Але й після прочитання цей оптимізм не зник.

Важливо, що це хрестоматії сучасної української дитячої літератури. І хоч як я люблю твори неперевершеного Всеволода Нестайка – ні тореадори, ні Колька Колючка, ні Веснянка туди не потрапили. Як і багато інших персонажів від хороших українських дитячих авторів. Але в нових хрестоматіях чимало авторів і текстів, які буквально нещодавно було надруковано. Деякі книжки, уривки з яких уміщено у хрестоматіях, я маю вдома. А з якою радістю гортав хрестоматії мій син, як він тішився, коли натрапляв на знайому ілюстрацію чи текст… «Мамо, дивися, у нас така книжка є. І така». «А ось цей текст був у нашій читанці». «О, Зірка Мензатюк, у моїй читанці багато її текстів, і книжечка її в нас є». Мені, дорослій, було дуже цікаво відкривати нові тексти. Майже всі автори мені відомі, бо більш-менш стежу за новинками українських видавництв. Але багато текстів були для мене новими, дещо занотувала собі – ось, треба таку книжку купити. А уявіть, скільки нового знайде для себе учень молодшої школи! Він прочитає цікавий уривок – і захоче прочитати всю книжку. І це добре, бо найважливіше завдання уроків літературного читання – зацікавити учнів і спонукати їх читати самохіть, а не з наказу.

Окрема подяка укладачам хрестоматії за ілюстрації до текстів. Як зазвичай ілюструють підручники? Є рукопис, обирають ілюстратора, який у більш-менш однаковому художньому стилі оформлює книжку. Так, є дуже хороші ілюстратори, котрі намагаються в межах однієї книги подати різні за стилем малюнки. Але зазвичай ілюстрації залишаються просто ілюстраціями, адже всього лише розбавляють словесне наповнення.

У новій хрестоматії все не так – тут кожен текст має оригінальні ілюстрації. Таким чином діти знайомляться з різними стилями, різними прийомами ілюстрування, і кольорова гамма виконаних ілюстрацій дуже розмаїта. Це просто чудово, адже, крім освітнього компонента, хрестоматії опосередковано здійснюють естетичне виховання. Таке розмаїття ілюстрацій – це, звичайно, заслуга художників і видавництв, які щедро подарували свої малюнки нашим дітям. Це таке собі волонтерство в освіті. І я їм безмежно вдячна за це. Як і авторам, які погодилися надрукувати свої твори в нових хрестоматіях. При цьому «Видавництво Старого Лева» чітко дотрималося всіх юридичних процедур із передачі майнових прав.

А тепер, власне, про наповнення. Тексти різноманітні, неоднакові й неоднорідні (не в плані якості, а в плані подання). І це добре. Може, деякі тексти мене особисто й не вразили, були такі, що вИкликали певне здивування. Проте загалом зауважень не маю. Одна мама мені сказала: «Хрестоматія – це добре, але там так багато віршів. Це може бути дітям не цікаво». Але я оце все перечитала й бачу, що віршів там якраз стільки, скільки треба. У першому томі більше, ніж у другому (бо діти ще не так швидко читають). Проте кількісно і в першому томі проза переважає поезію.

Знаю, що до хрестоматій мають претензії педагогічні працівники. Зокрема, чула фразу: «Там та-а-а-а-кі-і-і помилки. Це просто жах!». Я не знайшла цих помилок, ну от не побачила я їх. Можливо, у кожного своє розуміння помилок. Орфографічних, пунктуаційних, граматичних і стилістичних помилок я не знайшла (проте варто завважити, що я не вчитувалася в кожну букву й переглядала текст не як коректор, а як звичайний читач). Так, є кілька моментів, що мене як літературного редактора змусили задуматися. Не помилки, а різнотлумачення. Але «та-а-а-а-кою помилкою» для мене може бути якась несусвітня дурня, незрозумілий текст, сюжет і, звичайно ж, помилки різного ґатунку. А в хрестоматіях нічого поганого немає.

5

Представники родини мавпових бувають різні. До речі, текст «Жайворонок і мавпа» вміщено в розділі «Українські народні казки». Як мавпа потрапила в українську народну творчість, не питайте

Проте зауваження до хрестоматій у мене таки є.

Чому вони такі тоненькі? – емоційно запитувала я себе. А потім згадувала наповнений підручниками та зошитами портфель сина, вага якого може досягати 5 кг, і моє раціо переконувало емоціо: важчі підручники він би, бідака, до школи не доніс. Зрештою, будь-який підручник має відповідати санітарним нормам. Якщо тоненький – то, очевидно, більший підручник не можна.

Але мої читацькі емоції не вгавали: чому так мало текстів? Обидва томи я, доросла, прочитала десь за 5 днів (із «перервою» на роботу, домашні клопоти, сон і дорогу). Для мене хрестоматія – це така собі товстенька «цеглинка», а два томи нової хрестоматії аж ніяк не вписуються в цей образ. З іншого боку, коли я вчилася, хрестоматій для початкової школи ми не мали, були якісь підручники-книжки. Хрестоматії в нас з’явилися, певно, вже в 5-му класі – оті великі томи уривків із літературних творів. Ще я знаю сучасних дітей, які вже в 3-му класі самостійно читають грубі книжки, тому для них нові хрестоматії – це дитячий садок. Але моє раціо знову заспокоювало емоціо. Як ти можеш порівнювати свою швидкість читання з дитячою? Ти – доросла. А діти ж інші. Зрештою, вони дуууже різні. Комусь два листки – це мало, а комусь – піввечора читати.

Оповідання Зірки Мензатюк «Український прапор» у двох версіях

Оповідання Зірки Мензатюк «Український прапор» у двох версіях

Проте моє читацьке бажання «більше хорошого й різного читва» все ще не могло заспокоїтися. У хрестоматії можна було б додати ще авторів і текстів, – думала я собі. Моє раціо запитувало: а ти знаєш, який обсяг у середньому мають опрацьовувати звичайні 1-, 2-, 3-, 4-класники? Якщо не знаєш, то як можна давати поради? Та й завдання хрестоматій, як я розумію, дещо відмінне від завдань підручника. Хрестоматія – це додаткове читання. Завдяки новим хрестоматіям діти познайомляться з сучасними авторами й текстами, а хорошу класику зможуть почитати в підручнику (який також варто оновити, але не все зразу :)). Для дітей, яким легко опановувати матеріал, наприкінці хрестоматій подано перелік інших творів сучасних дитячих письменників.

Завдання хрестоматії – зацікавити. І, як на мій погляд, у нових хрестоматіях це досить добре зреалізовано. А вже батьки, вчителі та шкільна програма мають це зацікавлення поглибити (а не навпаки!). Тому мої зауваження – не такі вже й зауваження.

Але в мене є побажання: я хочу ще хрестоматій. Вважаю, що має бути хрестоматія сучасної дитячої зарубіжної літератури. Ми вже маємо хороші переклади сучасних дитячих письменників з-за кордону, то чому б не зробити ще й таку хрестоматію. Моє емоціо палко цього бажає. Хоча раціо каже, що у випадку з зарубіжною літературою це може бути наразі технічно й економічно складно (придбати права на друк і переклад, узгодити різноманітні юридичні й економічні питання…). Процес може тривати, по-перше, роками, по-друге, вартість такої хрестоматії навряд чи впишеться в прийнятний бюджет. Зрештою, нові хрестоматії ВСЛ вдалося так швидко й бюджетно надрукувати, бо видавці й автори текстів та ілюстрацій фактично подарували їх нашим дітям. Із зарубіжними текстами так не вийде.

7

Ілюстрація до різдвяної історії Івана Малковича та малюнок із розділу «Білі шати зими»

Та все ж я й далі мрію: хочу хрестоматію не дуже сучасних, але перевірених часом і читацькою любов’ю авторів української дитячої літератури. І якщо ця хрестоматія буде така ж якісна, як нові хрестоматії сучасної української дитячої літератури, то, впевнена, діти з іще більшим задоволенням читатимуть і радо ходитимуть на уроки літературного читання. І тут моє рацію каже: стривай, «перевірені часом і любов’ю автори» мають входити в програму «Літературне читання». І вони там справді є. Проте підручники, на відміну від навчальної програми, ще не встигли змінити. Тому там ще можна зустріти незрозумілі тексти незрозумілих авторів. Тож чекаю оновлення нормативних підручників.

Усе це не тільки мрії, це побажання мами, читачки, споживачки, громадянки. Якщо я плачу податки чи купую якісь матеріали для навчання своїй дитині, я хочу мати якісний різноманітний продукт.

Наразі ж на уроках із позакласного читання (1 раз на два тижні за шкільною програмою) мій син має читати ось таке «Найкраще позакласне читання». Цікава книжка, тексти різноманітні, поділені на теми. Але навіть порівняно з підручником «Літературне читання» вона програє. Бо видане зі шкільної бібліотеки «Літературне читання» кольорове, а «Найкраще позакласне читання» важко назвати найкращим ще й через якість поліграфії – папір сіруватий, ілюстрації однотипні та чорно-білі. Переважна більшість авторів мені не відомі, хоча є там і твори Всеволода Нестайка, Марійки Підгірянки, Зірки Мензатюк… (навіть Ірен Роздобудько потрапила!) Але загалом, як я розумію, тексти підбиралися під певні теми – «Кличе вересень до школи», «Україна – моя батьківщина», «Білі шати зими», «Весняні наспіви», «Творіть добро»… Ці теми практично дублюють програму з літературного читання, відповідно, нічого нового дітям не розкривають. Чесно – не дуже цікаво й не дуже захоплює. Крім того, оце «Найкраще позакласне читання» коштувало нашому сімейному бюджету 60 грн. Розуміючи, що нових хрестоматій, привезених у школи, на всіх не вистачить, я б краще доклала гроші й купила своєму сину їх, аніж наступного року витрачалася на ще одне «Найкраще позакласне читання». Держава, до речі, заплатила за хрестоматії 24 грн за кожен том. А нещодавно «Видавництво Старого Лева» презентувало комерційний наклад хрестоматій. Я дуже боялася, що вартість буде захмарною. На щастя, помилилася. Кожен том коштує 65 грн. Звичайно, на контрасті з вартістю для держави ця сума майже втричі більша. Але що таке 65 грн для гарної ілюстрованої кольорової книжки?.. Тому ця сума мене як покупця цілком влаштовує.

Тож моя прихильність цілком на боці нових «Хрестоматій сучасної української дитячої літератури». І я маю наразі одне величезне прохання до Міністерства освіти і науки: Не зупиняйтеся! Одна хрестоматія – це добре, але show must go on, особливо, якщо це хороше шоу. До речі, ще одне зауваження до нової хрестоматії, яке я почула: «Розпіарили цю хрестоматію… А далі що?» Шановні освітні чиновники, давайте працювати далі. Світ змінюється, змінюються наші діти. І вони, і ми варті кращого. А часом і найкращого.