All posts by Юлія Підмогильна

Час для літа, почуттів і розуміння

Бувають книжки, події в яких відгукуються спогадами, колишніми відчуттями, повертають у минуле і примушують серце стискатися. Бо близькі, бо співзвучні, бо життєві. Такою книжкою стала для мене повість Олени Алчанової «Час для всього» від видавництва «Ранок» та літагенції «BaraBooka». Читаючи її, я ловила себе на думці, що і в мене так було, що і я так само, як героїня, сумнівалася в собі та мріяла про кохання.

Але зрештою ця подібність зрозуміла. Героїні повісті, Соні, 15 років. Мені також колись було п’ятнадцять. Загалом усі з нас проживала складні підліткові 15 років. Як і зараз багато хто перебуває в цьому прекрасному, та все ж проблематичному віці.

Оці умовні п’ятнадцять для кожної/-ого з нас були і є індивідуальними, особисто непростими і надзвичайно важливими. Про це й пише авторка, презентуючи читачам свій текст: «Це моя перша книжка про підлітків і для підлітків, бо цей період я й досі вважаю найважчим у житті. Будуть ще часи сумнівів і криз, але все, що трапляється в п’ятнадцять, – трапляється вперше».

Ще одна причина, чому повість захоплює і примушує бігти вслід за героїнею, – це літо. І не тільки тому, що події в книжці відбуваються під час літніх канікул, а й тому, що літо фактично стає одним із її персонажів. Разом із Сонею, її рідними та приятелями ми проживаємо три літні місяці. І спостерігаємо, якою різною буває ця пора.

«Червень собі минав, не питаючи нікого: а чи не надто швидко? Він вривався до кімнат сонних від ледарювання школярів із гуркотом автівок, цоканням підборів по асфальту, вранішнім шурхотінням віника під вікнами».

«Надворі була така спека, коли з обіду й до вечора всі ховаються по своїх офісах, по квартирах із кондиціонерами, рятуються холодною кавою й морозивом і щоразу буркотять, як уже їм набридло те літо. Усі, але не Соня. Вона завжди відчувала себе напрочуд живою саме в липні».

«А надворі стояв серпень. Він, як поважний дядько, заходив, щиро вітаючись з усіма, але не наближався до жодного. Стояв осторонь, усміхався з-під вус, усім своїм виглядом демонстрував, що вже скоро йому йти, забирати з собою літо. Від його усмішки було і тепло, і боязко».

Паралелі та асоціації з природою заворожують, спонукають уважніше придивлялися до емоцій та відчуттів героїні.

П’ятнадцятирічна Соня разом із читачами проживає свої літні канікули. Такі, як і завжди, – часом нудні й нецікаві, не дуже наповнені подіями. Але все ж цього разу особливі. Адже героїня закохується. І це вперше в житті. «У неї всередині ніби спалахнули сотні мерехтливих ліхтариків. Пальці заніміли, а на обличчі вималювалась усмішка. Якби хтось зараз глянув на дівчину збоку, міг би подумати, що вона виграла найважливіший приз усього життя».

Чи буде це кохання взаємним, дізнаєтеся з книжки. Безперечно одне – воно перше, тому особливе. І в цей період підлітки так потребують підтримки та уваги дорослих. Не порад чи рішень, а звичайної присутності та участі.

Героїня «Часу для всього» якраз цього й не має. Мама й бабуся байдужі до неї, а друзів обмаль. Проте в житті Соні, а власне в її снах-мареннях з’являється Софія – старша, досвідченіша, впевнена в собі жінка. З одного боку, наша героїня хоче бути схожою на нову подругу – так само не зважати на думку інших, смакувати життя, бути щирою у своїх висловлюваннях і вчинках. З іншого – Софіїні поради чи міркування здаються Соні якимись поверховими та дещо несерйозними. Героїня намагається зрозуміти, хто ж така ця Софія, навіщо з’явилася в її житті й чому вона близька та схожа на неї саму.

До кінця книжки стає зрозумілим, що Софія для Соні є тією умовною дорослою, якої так не вистачає нашій героїні. Бо в п’ятнадцять років усе складно і непросто.

Сподіваюсь, «Час для всього» знайде своїх читачів. І буде для них потрібним. Бо бути поруч в особливий момент – важливо.

Купити книжку на сайті видавництва.

Через мрії до зірок

Коли ввечері я вдивляюся в зоряне небо, то думаю про мрії. Там, у космічному просторі літають супутники, намотує оберти навколо Землі Міжнародна космічна станція, виходять у відкритий космос астронавти… І я розумію, що без мрій цього всього не було б.

Дедал мріяв літати, як птах, зробив собі крила й наблизився до сонця. Люди мріяли потрапити на Місяць, хотіли опинитися в космосі, прагнули до зірок та інших планет, і сьогодні ми освоюємо космічний простір. Просто зараз на наших очах людство робить кроки в напрямку міжпланетних польотів – ми спостерігаємо, як компанія Ілона Маска тестує Starship.

Книжка Анастасії Лавренішиної «Віктор_Робот. Щоденник збирача планет» також почалася з мрії. Дитячі письменники і письменниці (та й не тільки дитячі) – мрійники. Вони придумують нові світи, спільноти, поміщають своїх героїв у нові життєві обставини і спостерігають, куди ж заведе їх сюжет. Але ця книжка певною мірою унікальна, адже є приквелом до мультфільму «Віктор_Робот», що вийде на екрани українських кінотеатрів улітку цього року.

Ілюстрації: Toll de Lavr

Сценаристка Анастасія Лавренішина разом із режисером Анатолієм Лавренішимним вирішили зробити мультфільм про пригоди Віктора – робота-механіка зі штучної зорі Зоряни. Поки вони придумували та знімали фільм, у них з’явилася купа ідей, якою б могла бути штучна планетна система, як би вона функціонувала, яким чином її можна було б доставити на орбіту та убезпечити від поломок і пошкоджень. Але весь цей космос ідей не вкладався в мультфільм. А от книжка –найкращий інструмент, щоб розповісти, як створювалась Зоряна, хто її придумав і для кого вона призначена.

«Віктор_Робот. Щоденник збирача планет» – це книжка в книжці. Головна героїня мультфільму дівчинка Віка та робот Віктор гортають щоденник Маркіяна Гута – винахідника Зоряни. І разом із ними читачі занурюються у світ науки, новітніх технологій і, звичайно, фантазії, яка, я впевнена, з часом перестане бути фантазією. Адже відомо, що багато сучасних винаходів придумали письменники. Робот, танк, радар, біонічні протези, телебачення й радіо, бездротові навушники… Усе це та багато інших речей уперше з’явилися на сторінках книжок.

Авторка «Віктора_Робота» також придумала кілька цікавих слів. Наприклад, у майбутньому люди з місця на місце переїжджатимуть на летівках і летобусах (як ви розумієте, це літаючі автівки й автобуси), між планетами пересуватимуться на магнітостатах (космічному транспорті, який рухається по магнітних полях), а щоб добратися кудись недалеко, їм потрібен буде левітатор – мобільний повітряний пристрій для переміщення одного пасажира в положенні стоячи.

Читаючи «Віктора_Робота», немов занурюєшся в майбутнє. І часто можеш чітко його уявити. Цьому допомагають детальні малюнки Анатолія Лавренішина (так-так, режисера мультфільму. Це він ховається під псевдонімом Toll de Lavr). На сторінках книжки ми знайомимося з принципом роботи та схемою механіків, які обслуговують зорю Зоряну, розглядаємо план міжпланетного космодрому та штучної планетної системи. А ще нам показують капсули, що перевозять людей між планетами, та розповідають про роботу генераторів і трансформаторів, завдяки яким існує Зоряна. І все це детально промальовано, підписано та пояснено.

Що цікаво: світ майбутнього в книжці Анастасії не такий уже й фантастичний. Консультанткою «Віктора_Робота» була справжня науковиця – фізик космосу Тетяна Скороход. Тому вигадані авторкою пристрої, а також способи й принципи роботи різноманітних винаходів мають наукове підґрунтя.

Попри те, що в книжці багато науки, є там і перша закоханість, і розмови та роздуми про добро і зло, є інтриги та суперництво… А ще там є музика – та, яку читач зможе почути, коли перегляне в кінотеатрі однойменний мультфільм. Бо в даному випадку анімаційний фільм та книжка – це складові одного всесвіту, вимріяного Анастасією Лавренішиною.

Дуже хочеться, щоб таких книжок і мультфільмів було більше. Адже після них маленькі читачі/глядачі часто зацікавлюються наукою, стають у майбутньому дослідниками та вченими, щоб потім, як казав герой книжки Марко Гут, «зробити цей непоганий світ ще більш непоганим».

Купити книжку можна тут.

«Листи до сина»: усвідомлене батьківство

Усе частіше в українському суспільстві піднімається тема усвідомленого батьківства. І все більше говорять не так про важливість матері, як про те, яку роль відіграє батько в житті дитини. Татусеві блоги, статті, рецензії та книги, які розповідають про різні аспекти батьківства, наразі існують не в одиничному екземплярі. І це ще більше надихає як мам, так і інших татусів.

Давно доведено: чим більше тато проводить часу з дитиною і чим рівномірнішим є розподіл батьківських обов’язків у родині, тим міцнішими є стосунки в сім’ї і тим гармонійнішим є розвиток дитини.

«Скажу, що своєї вини я не визнав, і в останньому слові. Отже, щире каяття стосувалося лише чернеткових загарячих рядків на зразок: “кубло бандитів-кадебістів, злодіїв і відставників у стольному засіли місті як партія більшовиків”»

Але якщо ми повернемося до практики ХХ століття, то усвідомлена поведінка татусів і їхня активна участь у житті родини була швидше винятком, ніж правилом. У Радянському ж Союзі, попри позірну рівність статей, ситуація із залученістю чоловіків до виховання дітей була взагалі катастрофічною. Саме тому приклади, коли татусі не тільки турбувалися про своїх дітей, а й намагалися активно долучатися до виховного процесу, є унікальними.

У цьому плані книжка «Листи до сина» Василя Стуса є цікавим свідченням доби, а подані в ній поради та міркування не втратили актуальності й нині. Видання не тільки презентує життя, творчість і листування відомого українського поета, але є непересічним прикладом усвідомленого батьківства.

Так склалося, що Василь Стус небагато часу провів поруч із сином. Маю на увазі фізичну присутність. Перший арешт поета відбувся, коли синові Дмитру ще не виповнилося 6 років. Потім було слідство, 5 років ув’язнення та 3 роки заслання. А між ними – короткі зустрічі з дозволу табірного начальства. Після відбуття покарання Василь Стус повернувся в Київ до родини. Але разом вони прожили менше року, адже поета заарештували вдруге. І знову короткі побачення та неможливість нормального спілкування.

Єдиним доступним способом комунікації з родиною та сином залишалося листування. І хоча воно було досить обмеженим і постійно проходило цензурування табірної та іншої кдб-шної адміністрації, Василь Стус намагався долучатися до виховання сина та пробував якнайґрунтовніше розповідати про все, що могло б посприяти формуванню його як людини. Поет своїми листами неначе хотів компенсувати свою відсутність, намагався зменшити розрив і мінімізувати відірваність від родини.

У передмові Дмитро Стус пише: «Велике щастя знати, що можна піти до тата чи мами за підтримкою і розраховувати на їхнє розуміння. У мене в підлітковому віці такої можливості не було. Утім, були татові листи. Часом заскладні для мене, часом навіть відштовхуючі, але, коли говорити з перспективи людини, що прожила півстоліття, надзвичайно важливі для мого формування як особистості».

Уперше «Листи до сина» були надруковані 2001 року у видавництві «Лілея-НВ». 2019-го «Ранок» презентує оновлену редакцію «Листів». І хоча перевидання в загальних рисах повторює книжку 2001 року, проте має інше художнє оформлення (авторка ілюстрацій – Анна Іваненко) та інакше вводить читача у світ Василя Стуса.

Нові «Листи до сина», зазначає Дмитро Стус, виходять «в істотно скорегованому вигляді (час і світ щось робить більш актуальним навіть у класиків). Однак в основі цього перевидання те саме бажання поділитися досвідом особистісного спілкування з Василем Стусом, розкіш якого мав я – його син».

На початку в книжці міститься словничок реалій та часу Василя Стуса. Зважаючи, що «Листи» читатимуть не тільки підготовлені та старші люди, а й учні шкіл, цей розділ є виправданий. Події радянського часу часто далекі від сучасних школярів, тому не завжди їм зрозумілі. Далі життя поета представлено у форматі подорожі. Після розділу «Біографія / Географія» читач вирушає у віртуальну мандрівку.

Відправною точкою є «Київ (1963–1972)». Тут презентовано вірші та переклади Василя Стуса цього періоду. Завершує розповідь про київський етап життя поета його «Коментар на вирок суду». Наступні частини – «Мордовія (1972–1977)» та «Колима (1977–1979)» – це вже власне листи. Василь Стус пише сину, дружині, рідним… У листах цитує свої вірші та переклади, розмірковує про культуру, мистецтво, життя… Розповідає про свої будні та дає поради й настанови. 1979 року поет повертається після заслання в Україну. Про київський період його життя розповідає син Дмитро – упорядник книжки. Остання частина – «Урал (1980–1985)» – це вже переважно листи. Поезій та перекладів тут менше, адже поету забороняли переписувати їх у листах до рідних. Окремо в цій частині надруковано записи «З таборового зошита».

Паралельно з текстами листів, віршами, перекладами, дописами та нотатками Василя Стуса упорядник книжки подає коментарі, пояснення й додаткову інформацію про той період чи важливі персоналії. Завдяки такому викладу читач не тільки знайомиться з поетовою творчістю та листами, але й занурюється в ту добу, краще розуміє контекст і формує власне бачення ситуації.

Останній лист у книжці датовано 1 лютим 1985 року. Василь Стус вітає рідних із Новим роком – новим роком для світу, що став для поета останнім. Насичене смислами й сенсами листування обривається. І від цього стає невимовно гірко та надзвичайно боляче. Василь Стус був поставлений режимом у рамки, влада постійно втручалася в його життя та творчість. Важко уявити, чого б досягла людина такого величезного таланту, якби їй не заважали. Але в історії немає умовного способу. Про «якби» можна лише здогадуватися.

У сучасному світі ми маємо безліч способів комунікації. Завдяки технологіям на перше місце виходить особисте й безпосереднє спілкування. Тепер відстань і простір не є проблемою. Батьки й діти, перебуваючи далеко одне від одного, можуть вільно розмовляти, робити спільні справи та навіть гратися разом. Було б бажання. Саме воно є важливою складовою усвідомленого батьківства. Василь Стус намагався долучатися до виховання сина через листування, адже іншої можливості в поета не було.

«Дорогий сину,

таткові нелегко нині, може, не скоро вдасться і звидітися. Отож – рости добрим козаком, чесним і правдивим, не потурай злу і знай, що Твій батько віддавав усе своє життя, аби людям жилося краще – всім людям на всій землі.

І рости чесним українцем, а не яловим хахлом.

Цілую. Вірю в Тебе.

Тато».

Придбати книжку можна ТУТ.

Комічно-космічний комікс

Коли Землю хочуть захопити космічні прибульці, всі повинні об’єднатися й дати гідну відсіч позапланетним монстрам. Бо тільки так у людства буде шанс зберегти планету й усе живе на ній. А допоки загроза є чисто теоретичною, на Землі працюють досвідчені космічні агенти. Вони не ходять у костюмах, як «Люди в чорному», вони не мають спеціальних захисних оболонок, як мешканці всесвіту Марвел, але вони є справдешніми героями – хай навіть із учнівськими рюкзаками на плечах.

«Йотан Йотог упевнений, що батьки — це високотехнологічні андроїди, приставлені до нього задля безпеки. Вони незле справляються.
У тата є програми “приготувати смачний бутерброд до школи” і “кататись разом на великах”. А у мами — “читати вголос книжки” і “цілувати на ніч”»

Знайомтеся: Вітя Малюченюк – учень другого класу звичайної української школи. А ще він Йотан Йотог – космічний агент, захисник Землі та досвідчений розвідник. І саме йому довірила місію з порятунку нашої планети Аня Хромова – українська письменниця, яка написала про Йотана комічну… ой, вибачте… космічну повість. А намалювала цю повість… (чи краще говорити графічний роман? А може, повість-комікс?) Словом, ілюструвала книжку «Космічні агенти проти Сирного Монстра» художниця Марина Шутурма.

Саме в незвичному форматі повісті-коміксу постає перед нами текст Ані Хромової. А це саме те, що понад усе люблять молодші школярі. (І мені здається, знайдеться чимало людей – як малих, так і великих, які залюбки читають книжки, де багато картинок.)

Отже, повернімося до нашого героя. Йотан Йотог працює під прикриттям. Як ви зрозуміли, це образ другокласника Віті Мальченюка. Йотан готує плацдарм для висадки прибульців. Але не переживайте, це абсолютно позитивні, добрі та мирні створіння. У космічного агента є лазерний пістолет, таємний цифровий сканер, замаскована під самокат реактивна капсула, зв’язковий Дурдель – продавець сосисок, а ще високотехнологічні батьки-андроїди, що поводяться ну геть як нормальні батьки.

Ілюстрації: Марина Шутурма

Одного дня Йотан Йотог отримує чергове завдання і з усіх сил намагається виконати настанови керівництва. Але на заваді стають… домашка й невивчені уроки. Отже, місію провалено, і над Землею нависає страшенна небезпека – прибуття жахливого Сирного Монстра.

А далі Аня Хромова розповідає про перипетії та труднощі роботи космічного агента, про пошук однодумців і надійних партнерів, про бої, спецоперації, розгадування загадок і віднайдення відповідей на непрості земні та космічні питання. І все це з гумором та іронією, з тонко підміченими деталями та авантюрно закрученим сюжетом.

Як уже зазначалося, «Космічні агенти проти Сирного Монстра» – це не просто повість. Це повість-комікс. Крім суто ілюстрацій, художниця Марина Шутурма графічно зобразила придумані авторкою схеми, плани, інструкції… Особливо кумедними є внутрішні комікси, які описують додаткові епізоди.

Єдине, що викликає певне незадоволення та претензію в мене як у читачки, – це обсяг. Адже хочеться знайомитися з новими пригодами та місіями команди космічних агентів. Тому з нетерпінням чекатиму нових історій. Чесно кажучи, я й сама б не проти стати космічною агенткою. Треба запитати в авторки, коли буде наступний відбір.

Купити книжку можна тут.

Не боятися казати

Перш ніж говорити про нову книжку Саші Камінської, розповім дві історії. Це сталося насправді, це не випадки. Сумно, що вони непоодинокі. Страшно, що ніхто не застрахований від таких інцидентів.

1. «Мені років 8, я їду в тролейбусі сама. Одягнена в біло-блакитний смугастий костюмчик – маєчку й короткі шорти. Зі сходинки нижче раптом з’являється волохата лапа, яка обплітає мою ногу з внутрішнього боку стегна. Спершу думаю, що чувак переплутав ногу з поручнем, відходжу. Він за мною, шепоче щось, типу, “не пугайся”. Відходжу ще, довкола інші пасажири, але ніхто нічого не помічає. Він знову за мною. На щастя, наступна зупинка моя, чувак залишається в тролейбусі. На вулиці в мене калатається серце, як дурне. Я почуваюсь брудною й поганою. Жодна людина в світі ніколи й ні за що не повинна про це дізнатися».

«Найкраще завжди було з тими, з ким я могла бути собою»

2. «Як була студенткою, травмувала коліно, довго його лікувала. Мені порадили звернутися до ортопеда – професора в якомусь медвузі. Зустрілися в його кабінеті. Він розпитав про травму і сказав сісти на кушетку. Спочатку обмацав коліно, а потім дуже швидко помацав мої груди. Я була шокована й не могла говорити. Далі професор повернувся за стіл і спокійно розповідав про методи лікування. Потім розпитував, чи є в мене хлопець і який у мене телефон. У ступорі сказала справжній номер. Після консультації більше ніколи не бачилася з тим придурком. Його телефон внесла в чорний список, бо він почав дзвонити й настійливо запрошував зустрітися. Уперше розповіла про цей випадок лише через 10 років».

Таких історій багато. Ці дві та чимало інших закінчилися відносно щасливо. Дівчата, дівчатка й жінки втекли, більше не зустрічалися з неадекватами та уникнули найгіршого. Але є і страшніші історії. Коли не вийшло відбитися, відмовити, відштовхнути, випроситися… Всі ці історії об’єднують дві речі: незважаючи на рівень травматизму, травма в них завжди присутня – більша, менша, незворотна чи така, яку можна подолати. І друга: дуже часто такі історії замовчують. Причому замовчують самі жертви. А ще вважають себе винними, ховають спогади в найглибших комірках пам’яті й не можуть подолати емоційну травму. «Не кажи нікому» – так найчастіше промовляють собі жертви насилля. І продовжують жити, несучи в собі страх, сором, відчай і стрес.

Тема насильства над жінками є однією з головних у книжці Саші Камінської «Не кажи нікому». Проте героїні повісті все ж знаходять сили поділитися своїми історіями. Не завжди співрозмовниками та мимовільними психоаналітиками стають рідні чи близькі люди. Але добре, що жертви насильства про це говорять.

Проте більше Саша Камінська пише про протест – підлітковий, бурхливий і часто безжалісний. Головна героїня повісті – 14-річна Аріна має досить забезпечену родину. Після тривалого періоду хоумскулінгу дівчина вирішує піти вчитися у звичайну школу. Але такий перехід – це більше протест і намагання вирватися з унормованого стилю життя. «Ви ж мені все життя розписали: ось спортзал і тренер, ось кіперка для нагляду над уроками та курсами, ось дієтолог і стиліст. Ненавиджу». І це «ненавиджу» стосується практично всього – рідних, навчання, життя…

Найбільше несприйняття в героїні викликає її мама. І не тільки тому, що намагається контролювати життя дочки (не буквально, а мимоволі), але й тому, що щось приховує. Таємниці та подвійне, на думку Аріни, життя матері, ще більше відштовхує та озлоблює дівчину. Причому настільки, що фактично до середини книжки героїня не називає її мамою, говорить про неї відсторонено, як про щось неприємне та чуже.

Ще одна причина конфлікту й протесту – стосунки з найкращою подругою. Коли Аріна з’ясовує, що Ліна також щось приховує, це ще більше її обурює та примушує робити дурниці.

«Олюднення» й відновлення контакту з мамою відбувається поступово. Розкриваючи мамині секрети, з’ясовуючи її минуле, Аріна розуміє, що багато в чому помилялася, що часом її особисті підліткові проблеми, які здавалися вселенськими та глобальними, – це лише прикрощі та непорозуміння.

Але змінюється не тільки Аріна. Цей шлях проходить і її мама. «Тепер у нас у хаті на одну дорослу більше. І це ти. Вітаю у клубі. Більше відповідальності, трошки більше, мабуть, вимог. Але й більше свободи. Ти сама за себе відповідаєш», – каже вона у фіналі. І така відвертість та розуміння, певно, найкращий спосіб побудови комунікації.

«Не кажи нікому» проговорює досить складні й болючі проблеми. Але все ж це підліткова повість, що описує життя підлітків у всій «красі». А це значить, що там присутня безглузда й нераціональна поведінка, герої припускаються помилок і чинять не зовсім адекватно, часом розпивається алкоголь, трапляється міцна й ненормативна лексика… Все те, що є вжитті сучасних підлітків (як би нам, дорослим, не хотілося цього заперечити). Проте Саша Камінська уникає моралізаторства й не використовує повчання та нотації. І такий виклад, мабуть, найкраще підходить для підлітків – надзвичайно емоційної та вкрай чутливої до фальші аудиторії.

Хоча повість Саші Камінської називається «Не кажи нікому», вона дуже близька до флешмобу «#ЯНеБоюсьСказати», який розпочався влітку 2016 року та перетворився на соціальну акцію з висвітлення проблеми насилля над жінками. Адже примушує задуматися над цим ганебним явищем, спонукає протистояти та проговорювати проблему. Героїні «Не кажи нікому» все ж знаходять вихід із ситуації – кожна у свій спосіб. Але головне, що вони не соромляться виявляти свої емоції та зрештою усвідомлюють свою індивідуальність.

Купити книжку можна тут.