У моїх батьків багато словників, але такого ще не було. Це не просто словник – а словник котячої мови. Ну майже.
Діти взагалі починають розрізняти різні мови одразу, як самі навчаються говорити. Я от відрізняю російську від українською, а українську від англійської. А виявляється, що я ще й відрізняю котячу мову від курячої та поросячої! Це дуже цікаво.
Поетесу, яка про це вперше написала, звуть Хлоп’ячою. Я спершу подумав, що тато знову дражниться і хтів його насварити, що перекручувати прізвища письменників не можна, але її справді так звуть! І їй це подобається. Не дарма свою попередню книжку з пластиліновими ілюстраціями тьоті Ані Осадко назвала «Вірші хлоп’ячі та дівчачі». А тепер ось з’явилися вірші й качині й собачині, і коров’ячі.
І цікава, і проста
Мова кожного кота.
Нам у садочку розповідали віршики про мову, яка вона калинова і солов’їна. Я солов’я знаю, він по-нашому не вміє, а калина по-кущиному говорить, я сам чув. Тому ті вірші мені не дуже сподобались. А тут я одразу вивчив кілька котячих слів. Мів – це якщо я все зрозумів, а мур-няв – якщо сметанку злизав. Я ще з книжки Фальковича знаю «п’ять овечих слів», які вовк вивчив – «бе, ме, бе, ме, бе!». Тож тепер я поліглит (хоча я і раніше не дуже перебирав що глитати). Але у цій книжці ще написано, чому важливо не лише знати інші мови, але і розмовляти своєю рідною. У останньому вірші Хлоп’яча пише про те, як качка кувала на дереві, а індик рохкає, а песик гелгоче… Словом, це цікаво.
Малюнки у книжці не дуже, наче фломастером намальовані, зате на розворотах сліди різних тварин фарбою відбиті. Я одразу зрадів і став їх розрізняти. І обкладинка мені подобається, там є всі тварини, які були раніше у «Бабусиній господі».
А тепер я вам скажу по котячому: мур-няв, мур-няв, мів! А ви мів?
Книжечка «Котячий словник», потрапивши до нас додому, призвела до того, що з дитиною тепер можна поспілкуватися лише по-котячому. Між тим, далеко не всі вірші в ній проти котів, а вірш «Кототерапія» у випадку з нашим котом можна було б переназвати «Акупунктура». У книжечці справді є один із найкращих дидактичних віршів про рідну мову, який мені траплявся в дитячій літературі. Оформлення оригінальне, стилізоване під дитячі малюнки, однак робили книжку не просто діти, а студенти Київського державного інституту декоративно-прикладного мистецтва і дизайну ім. М. Бойчука (назву мусив звіряти за Вікіпедією, за що принагідно дякую) під керівництвом Володимира Михайлова. Саме він організував серед своїх студентів-першокурсників конкурс на право проілюструвати книжку Оксани Хлоп’ячої. Серед конкурсантів було геть не просто обрати найкращих, однак зрештою ними стали дві сімнадцятилітні студентки – чи й треба казати, що це їхня перша така робота!
На жаль, книжку навряд чи можна знайти у книгарнях. Видрукувано її у Переяслав-Хмельницькій друкарні за спонсорські кошти, а найпростіший спосіб її придбати – зайти у Національний музей літератури України в Києві й запитати там. Я так і робив.
У бабусиній господі – біда та й годі. Це я так кажу, але насправді там зовсім не біда, а все дуже навіть у порядку. Моя бабуся теж любить лад, ось тільки на гойдалці не гойдається, як ця книжкова.
Це до-о-овга книжка у віршах із малюнками, але, якщо ви стомилися абощо, можна читати по сторінці – це завжди окремий віршик про якогось із мешканців бабусиної господи. Господа – це такий двір, де порядкує/порається бабуся. Вона має таких тварин, як у нас, – наприклад, кота. Наш кіт мишей не ганяє, а тільки спить і їсть карасів у сметані, а цей навпаки. Ще є кури, яких мені іноді випадає погодувати, гуси, які на мене шиплять, качки та їжачки.
До речі, їжачки їдять хробачків, якщо ви не знали. Що з чим римується, те і їсть. Приміром, теля їсть зілля, кішка – мишку, лисиця – птицю, а їжачки – хробачків. Бо в усіх інших книжках, які я маю, їжачки чомусь люблять яблука-грибочки. Нічого подібного! Бачив я їжака, він яблуко не вгризе. А ось художниця таки намалювала їжачкові нанизані гриби. Кумедна.
Кіт смугастий каже: «Няв,
Я мишей всю ніч ганяв,
А тепер-от на світанні
Хочу карася в сметані…»
До речі, художниця – Наталка Гайда – молодець, веселі малюнки дуже, кумедні. І прізвище в неї хороше – Гайда. В авторки не так, вона Міхаліцина, але я їй пробачаю, бо вона Катерина. Взагалі – серйозна тьотя, тато її поважає, бо вона перекладає серйозні книжки, які мені ще рано. Отак завжди…
А найбільше у книжці мені подобається зміст. В інших книжках це просто нудна остання сторінка з багатьма крапками, а тут це така гра, можна пальцем провести від лелек, наприклад, до кажана, а від кажана – до песика Бровка. Дуже цікаво.
Сподіваюся, авторка напише ще про дідусеву господу, бо в дідуся буває трактор, а в бабусі – ні.
Є такі книжки – лічилки. Мені дуже люблять їх купувати й читати, хоча читати там нічого, якщо чесно. Ну, ви знаєте: на цій картинці одна жаба, на наступній – дві качки, і так далі до десяти. Ну, до п’яти, якщо пощастить.
І завжди ж так – почнуть читати, а тоді раптом кажуть: нумо лічити. Один, два… Що далі? Але так нудно. Цікаво роздивлятися картинки, гортати сторінки, а рахувати – ні. Тож ось нарешті з’явилася книжка-лічилка, яка мені до душі.
«Скільки крапель у Дніпрі? Скільки голок у їжака?» – питає тато. Отак одразу й не зрозумієш, що він жартує. Книжка жартує. Бабуся Галя жартує, яка її написала. До речі, це та сама Галина Кирпа, що переклала українською мого улюбленого Петсона та Фіндуса.
А скільки разів ти скажеш мені «не знаю»?
Не бійся, кажи, кажи, я ж не боюсь.
Бо на такі запитання
відповідь тільки така.
Книжка дуже барвиста, але кольори в ній якісь темні, темно-зелені чи темно-сині, приємно дивитися на розгортки. Малювала все це Ольга Гаврилова. Може, на її малюнках якийсь зануда і спробує полічити, скільки ж художниця голок намалювала. Тато спробував і сказав, що їх там парканадцять. Але я знаю, що це неправильна відповідь, бо він забув порахувати голочки з іншого боку. Тому правильна відповідь, як і завжди, – НЕ ЗНАЮ!
Є в цій книжечці ще одна штука, якої я не знаю, – англійська мова. Все-все тут, навіть назву й запитання, написано й українською, й англійською. Я англійської не розумію, хоча там деякі букви такі, як у нас. Єдине, що втішає, – це коли я уявляю, як десь далеко сидить англійський Юрчик і чухає собі потилицю, бо не може розібрати українських слів. А щоб знав! От я колись вивчу всі англійські слова, а чи він українські вивчить? Зате в нас завжди буде книжка, яку ми обидва зможемо читати.
Я дуже люблю загадки, а ви? Наприклад: «Маленьке, чорненьке, не гавкає, не кусає, а в хату не пускає»? Що це? Замок! А ось іще: «Маленьке, чорненьке, гавкає-кусає, а в хату не пускає»? Це сусідська Жучка. Або: «Маленьке, чорненьке, не гавкає, не кусає, а хвостик як шило»? Це миша! Я цих загадок про «маленьке-чорненьке» ого скільки знаю! Але пластилінові загадки мені подобаються більше.
Це така невеличка синя книжечка з круглими кутиками і м’яка, мов подушечка. У ній усі малюнки зроблено з пластиліну, тому вона й пластилінова. Усі ті пластилінові штуки виліпила тьотя Аня Осадко, і віршики написала – загадки – до кожного малюнка. Мабуть, вона дуже мудра, якщо змогла одночасно й ліпити, і писати, – але тато каже, що так воно й було…
Цей хазяїн хамуватий
Хоче все добро забрати!
І зернинку і хлібинку
Все ховає не в торбинку,
А за щоки пхає… Як?
Це ж хитруля, це ж…
На кожній розгортці є якась істота й загадка про неї. Якщо ви дорослі, як я, то легко все відгадуватимете, бо тьотя Аня дуже вправно ліпить. Але якщо ви ще малі, то треба голову посушити. Допомагає тільки те, що відгадка – це завжди останнє слово у вірші, яке має римуватися. Дуже зручно, хоча все одно можна помилитися. Наприклад, можна подумати, що «набурмосений панич»… «здогадались, це – … ІНДИЧ!».
Окрім павича, у книжечці є ще горобці, метелики, білочки, ведмеді, – а найдужче мені подобається хом’як. Він хитруля.
Словом, дуже весело, коли мама читає віршик майже до кінця, а тоді робить паузу, і ти на всю хату вигукуєш відгадку, хоч навіть вона й неправильна. А ще – я теж придумав загадку, ще загадковішу за ті, що в книжці. Її ніхто досі не може відгадати. Я зліпив звіра, а ніхто не знає, що то! І вам не скажу – ага! Потренуйтеся спершу на «Пластилінових загадках»…
Це невелика тоненька книжечка, рожево-фіолетова, на палітурці намальовано дивного звіра – мама каже, що це бабуїн. Але я знаю, що насправді це – бабіюн. Я його так називаю. Тут у цій книзі всі малюнки химерні, але мені подобається. Я потім побачив справжнього бабіюна по телевізору, він зовсім не такий.
Коли ми тільки купили цю книжку, бабіюн мені так сподобався, що я знов і знов просив маму перечитувати про нього. А потім вона почала співати, як реперка: під-баобабом-спекотного-дня, є! Співали по десять разів на день, доки загубили книжку. Шукали-шукали – не знайшли. Досі не знаю, куди вона поділася.
Це невелика тоненька книжечка, рожево-фіолетова, на палітурці намальовано дивного звіра – мама каже, що це бабуїн. Але я знаю, що насправді це – бабіюн
Написала цю книжку Мар’яна Савка, їй це гарно вдається. Ми читали цю книжку з татом і мамою, я любив роздивлятися малюнки і гортати сторінки, вони хоч і паперові, але цупкі й блискучі, не так то й легко мнуться і рвуться. Я тільки раз спробував її на зуб, але там кутики гостренькі.
Окрім бабіюна є ще улюблений вірш про ведмежатко, якому мама гріє нозі. Геть як моя мама мені! І нозі, і руці, і решту… Все, як насправді! І про маму-мишку вірш теж дуже мені подобається, я його одразу напам’ять вивчив і грався, що я – те мишенятко, про яке тьотя Савка написала. А намалював мишенятко, до речі, Олег Петренко-Заневський. У тата є ще книжка про ведмедика Вінні-Пуха з його малюнками, але ми її поки не читаємо. Малюнки кудлаті, кольорові й цікаві.
А ще у книжці є про кицю, і про бобриху, і про всіх-всіх. Навіть татові подобаються ці вірші, він каже – вони гарно заримовані і добре складені. Це тому, що тьотя Савка – справжня поетеса, яка довго тренувалася писати вірші – вправлялася на дорослих, тож тепер може добре писати для дітей, адже для дітей важче писати, а ви як думали?
