Український книжковий ринок усе більше радує появою чудових неперекладних книжок-картинок, які не лише збагачують наші бібліотечки для дітей новими історіями і сюжетами, а й успішно демонструють, у чому, власне, суть і цінність саме такого формату книжок. Одна з таких новинок – свіжа й дебютна книжка-картинка Анни Третяк «Про трьох відважних лицарів», що вийшла у співпраці видавництва «Ранок» і літературної агенції «БараБука».

«У давні часи в далекому королівстві жили троє друзів. Це були відважні лицарі, які полюбляли пригоди».

Уже проглянувши перші сторінки, ми розуміємо: ця книжка має дві неймовірні суперсили. Першою з них є її головна тема – втілення в житті уяви, фантазії і гри. Усе це робить книжку вартою читацької уваги, любові та вигуків «Ого!», «Круто!», «Вау!» (вигуки взяті з реального досвіду читання книжки з дітьми 🙂 ). Адже вміння уявляти, фантазувати і гратися – це одна з найважливіших дитячих рис, що допомагає наповнювати звичайний світ незвичайними барвами і перетворювати буденність на казку. А другою суперсилою історії «Про трьох відважних лицарів» є гармонійна невіддільність у ній тексту та ілюстрацій. Вони настільки міцно й оригінальним чином пов’язані між собою, що книжка, як і має бути з книжками-картинками, читається водночас на різних рівнях сприйняття – текстово (читаємо або слухаємо текст), візуально («зчитуємо» картинки та їхній зміст, який тут важливий!) та емоційно-чуттєво (історія така мила, кумедна і затишна, що цей набір емоцій цілком можна було б назвати її третьою суперсилою).

Герої книжки насправді займаються дуже буденними справами – про це ми дізнаємося з тієї візуальної складової, яка «читається» окремо й паралельно з текстом і яку так вдало, красиво й динамічно зобразила ілюстраторка Наталя Чорна. Три подружки збираються ночувати в однієї з них. Але до вечора вони ще мають вдосталь часу – тож дівчатка граються, бавляться з молодшим братом і татом подружки, їдять перекуси, приготовані їм мамою дівчинки, чистять зуби, розповідають страшні історії та проходять довгий ритуал вмощування до сну. Проте всі ці звичні справи підпадають під вплив їхньої уяви – і таким чином самі подружки стають відважними лицарями, які шукають пригод, молодший братик – маленькою принцесою, тато дівчинки – страшним драконом, а вся ця історія перетворюється на пригодницьку гру-казку, що оповідається велично й епічно, як і личить казкам!

Особливого затишку книжці надає гармонійне відчуття свободи й легкості. Історія не обтяжена стереотипами: дівчатка вільно уявляють себе «лицарями», «сідлають коней» і «борються з драконом»; хлопчик без проблем грає роль «чарівної принцеси»; тато, на рівні з мамою, доглядає за дітьми, бавиться з ними і читає книжку на ніч. До того ж дорослі мимоволі й самі беруть участь у дитячій грі, легко й невимушено сприймаючи всі польоти фантазії. Такі нібито невеличкі й не надто помітні на перший погляд деталі є насправді вагомими світоглядними елементами. Адже за допомогою них читачі підсвідомо розуміють: у стосунках і спілкуванні надзвичайно важливу роль відіграють взаємоповага, готовність допомогти, вільне мислення, творчий пошук і почуття гумору.

Книжку-картинку «Про трьох відважних лицарів», безумовно, варто читати в колі сім’ї та друзів. Діти в цій історії зможуть упізнати себе, дорослі – пригадають свої дитячі пригоди й надихнуться до гри з дітлахами. А тим, хто любить таємниці й уважно пошукає на сторінках книжки заховані літери, відкриється прекрасна правда про те, що ж потрібно зробити нам усім, аби будь-яку звичну справу перетворити на дивовижну пригоду.

Купити книжку можна тут.

Книжку Насті Мельниченко «Від Хрулів до Зюзюків», що вийшла цього року у видавництві «Теза», можна охарактеризувати як пригодницьку повість, покликану пояснити дітям та підліткам деякі важливі сторінки історії України. Зокрема, герої повісті, шукаючи відповіді на свої запитання і проходячи певний квест, поступово дізнаються про злочини Радянського Союзу і про рани, залишені тим періодом у свідомості й житті мешканців нашої країни. І хоча тема, здавалося б, доволі складна, страшна й болісна, а проте варто віддати належне авторці: книжка написана легко й захопливо, правдиво і без надриву, в міру серйозно і в міру дотепно – саме так, щоб водночас і зацікавити-затягнути читачів, і дати можливість почерпнути нові знання або розібратися в почутому раніше.

«Діти переглянулися. Вже не вперше вони чують про цей «Радянський Союз», і щоразу, коли про нього говорять, то згадують якісь жахи. І цей Радянський Союз точно має стосунок до книжки та їхньої таємниці!»

«Якщо ти достатньо сміливий і не боїшся ризикувати життям заради правди, збери горду людину із мозаїк тих куточків України, які ще не почервоніли. Дивись на чолах домів, де вони ніколи не шукатимуть» – саме на таке загадкове послання випадково натрапляє у старій бібліотечній книжці Ксеня. Дівчинка вже знайома читачам попередньої повісті Насті Мельниченко «Що знаходять в Хрулях?». Так, книжка «Від Хрулів до Зюзюків» – друга частина запланованої авторкою трилогії (проте її можна читати і як самостійний твір), а її героями є Ксеня, Сашко і Святослав, про пригоди яких розповідається в першій частині. От тільки тепер їм уже по дванадцять, а розповідь цього разу ведеться з погляду Ксені, яка переїхала разом із батьками з Хрулів до Зюзюків – невеликого села на Сумщині. Нудьгуючи під час літніх канікул і знайшовши сповнену інтриг зачіпку, вона, безперечно, дуже зраділа – адже нова таємниця стала приводом для Ксені, Сашка і Святка знову зібратися разом і розпочати нові пригоди.

Оскільки наступні підказки цієї дивної справи явно заховані в інших куточках України, перед дітьми відкривається перспектива незвичної поїздки. І тут – ще один респект для авторки! Дбаючи про безпеку читачів, вона не кидає персонажів-дітей напризволяще й не дозволяє їм самовільно блукати далекими дорогами. Натомість – долучає до компанії молоду й енергійну тітку Оксану, яка знається на мандрівках автостопом і пропонує дітям супроводжувати їх під час їхнього квесту. Таким чином поруч із Ксенею, Сашком і Святославом з’являється доросла персонажка, яка не лише відповідає за їхню безпеку (і при цьому повсякчас дає їм можливість діяти в міру самостійно), а й у певні моменти може щось прокоментувати, підказати або, навпаки, підкинути ще одне гостре запитання, роздуми над яким приведуть до наступної зачіпки.

Маршрут подорожі пролягає по селах трьох областей: Сумської, Полтавської та Черкаської. Діти разом із тіткою їздять місцями, які «не почервоніли», – тобто селами, що не були перейменовані за часів Радянського Союзу. Погожа Криниця, Пустовійтівка, Коровинці, Лютенька, Поставмуки, Криві Коліна, Свинолупівка – ці назви можуть видаватися кумедними, та виявляється, що кожна з них по-своєму цінна тим, що здатна багато розповісти про конкретну місцину, її історію, людей, які тут мешкали колись та мешкають зараз. А ще більше розповідають самі люди: підвозячи дітей із тіткою від села до села, пускаючи або не пускаючи їх у свої домівки, пригощаючи їжею або даючи поради, мешканці тієї чи іншої місцини розповідають свої історії. Згадують багато важкого: голодомор, «розкуркулення», депортацію татар із Криму, репресії, переслідування і вбивства, які чинила радянська влада. Є, звісно, й такі, що сумують за Радянським Союзом, тодішньою роботою і дешевою ковбасою. Та коли діти вже знають правду, вони розуміють: життя і свобода важливіші за ковбасу. Проте є дещо, чого вони не можуть зрозуміти – чому всі ті радянські злочини взагалі змогли відбутися?

«— Я не розумію нічого, тітко Оксано, — тихо промовив Сашко. — Чому люди терпіли це все?

— Це дуже, дуже складне питання, — відповіла тітка. — Напевно, їх зламали. Їх зламали, цілий народ зламали, а коли ти зламаний, то не можеш повставати чи протестувати. Розумієш?

Ні, Сашко не розумів. І Ксеня не розуміла, і Святослав. Вони були дуже-дуже далекі від всього цього і не уявляли, як таке могло трапитися».

Для того щоб дати читачам більше знань і надихнути на нові роздуми, у книжці є також спеціальні QR-коди, перейшовши за якими, можна дізнатися більше інформації про ту чи іншу історію. Бо знати і пам’ятати, як переконуються Ксеня і її друзі, – важливо. Та попри складну тематику й сумні моменти книжки, вона залишає хороший післясмак. Таємницю дивного послання діти розгадують, «скарб» – знаходять, а зібрану під час мандрівки «мозаїку» везуть у своїх серцях додому, вірячи, що всі рани, які досі залишилися і в наших селах, і в містах, і в людях, з часом мають таки загоїтися.

Отож, у вашій сім’ї підростає маленька Людина. Ви піклуєтеся про неї і дбаєте про її всебічний розвиток: фізичний, інтелектуальний і духовний. І в якийсь момент виникає запитання: а яку ж книжку про Бога можна почитати разом із дитиною? Чи є Біблії для діток українською мовою?

Ми також поцікавилися цими питаннями і підготували огляд дитячих Біблій і молитовників українських видавництв.

Біблії та біблійні історії

Книжка «Створення світу» ідеально підходить для знайомства з першою біблійною історією наймолодших малят (віком 2-5 років). Вона вийшла друком у видавництві «Грані-Т» ще в 2009 році. Однак оминути увагою її неможливо. Унікальність цього видання в тому, що це – водночас і біблійне оповідання, і книжка-гра: велика за розміром і виготовлена на гнучкому картоні. Вона показує читачам, як Бог створив світ, у дуже незвичайний спосіб: сторінки перегортаються і збоку, і – окремо – в центрі (серединки сторінок прорізані у формі круга). Виходять такі собі об’ємні ілюстрації, в яких до кожного розвороту треба підібрати відповідну серединку.

Книжка оформлена милими малюночками у спокійних тонах – ілюструвала її художниця Олена Ляшук. Є тут і текст із біблійною оповідкою – по реченню на сторінці. У книжці розповідається про все, що Бог створив першого дня, другого, третього… Лише про відпочинок сьомого дня тут нічого не сказано. Очевидно, залишається простір для батьків: стимул дістати наступні біблійні історії й розповісти – а що ж було далі…

Одна з чудових та очікуваних літературних новинок 2016-го – збірка біблійних історій видавництва «Книголав». Книжка «Біблійні історії для дітей» прекрасна своєю гармонійністю та універсальністю. Старі, як світ, біблійні сюжети й істини тут звучать і виглядають по-новому – стильно і сучасно. Ніжні й насичені ілюстрації, якими оформлена книжка, належать художниці Юлії Пилипчатіній.

Автором тексту став протоієрей Георгій Коваленко – батько і дідусь, священик і богослов, філософ та блогер. Він підготував для читачів символічну кількість розповідей: 33 історії зі Старого й Нового Заповітів – від Створення світу до Воскресіння Христа. За змістом тут у хронологічному порядку викладено основні біблійні сюжети та епізоди, розповідається про видатних постатей, наводяться деякі цікаві притчі та Божі премудрості.

У тексті чудово поєднано простоту й урочистість викладу; книжка розрахована і на дітей (віком від 5-6 років і далі), і на дорослих (найкраще – читати всією сім’єю!). Дуже цікавими є деякі авторські примітки, тлумачення та пояснення – фрази, прості й зрозумілі дітям, які роблять Святе Письмо ближчим до маленького читача.

Хто бажає разом із дитиною прочитати детальніше про життя Ісуса Христа, обирайте книжку львівського видавництва «Свічадо» – «Новий Завіт для дітей», що вийшла друком минулого року. Тут послідовно й стисло, але цікаво та зрозуміло для дітей викладено все про Ісуса: про Його народження та зростання, хрещення й навчання, про те, як Він обрав учнів і мандрував із ними, як зцілював і навчав людей, як був арештований і розіп’ятий, і, зрештою, про те, як Ісус воскрес та вознісся на небо.

Упорядниця книжки, Ольга Жаровська, поєднала переказ Нового Заповіту із художнім викладом, легшим для дитячого сприйняття: у книжці багато діалогів та епітетів, речення прості й не переобтяжені. Ілюстрації художниці Валентини Галянт – доволі класичні й традиційні для оформлення біблійних книг – гармонійно доповнюють розповідь, додають емоційних і чуттєвих барв. Історії про Ісуса Христа актуальні завжди, а надто тепер – коли християни готуються до Великодня. Тож читайте «Новий Завіт» у колі сім’ї, щоб наповнити Свято Воскресіння особливим змістом.

Молитовники

У книжечку «Мої перші молитви», що побачила світ у видавництві «Братське» 2016 року, можна направду закохатися. Легкі й свіжі ілюстрації художниці Світлани Балух вражають своїми ніжними й тремтливими рисами і кольорами. А молитви-вірші, зібрані упорядницею Юлією Березенко, надихають не лише звертатися до Бога, але й чути Його відповідь у своїй душі та в навколишньому світі.

Щоправда, це видання більше художнє: з традиційних текстів молитов тут є лише молитва «Отче наш». Решта творів – це вірші різних авторів: Надійки Гербіш, Наталі Трохим, Зоряни Живки, Галини Кирпи, Оксани Лущевської тощо. Однак книжка розрахована на наймолодших діток – малят віком 2-5 років. А для цієї вікової категорії найважливіше – зацікавити, донести вміння бути щирими й простими у своїх молитвах. Та не дивуйтеся, якщо й старші діти потайки кластимуть цю книжку собі під подушку, аби тихенько почитати перед сном…

«Молитовник для дітей» (упорядкувала Юлія Березенко) від того ж видавництва «Братське» – більш класичний. У ньому зібрано найперші та найважливіші християнські молитви: Господню Молитву («Отче наш»), Молитву до Святого Духа, до Ангела-Охоронителя, Богородиці Діви, Пресвятої Тройці тощо. Тут дітки навчаться молитися і за своїх рідних та близьких, за свою країну і за навчання, і за те, щоб уміти впоратися зі складними й тривожними справами.

Особливої уваги заслуговує оформлення книжки: красиві ілюстрації художниці та іконописця Мар’яни Качмар виконані в старовинній техніці темпери. Іконописний стиль малюнків дуже гармоніює з текстами – налаштовує на урочисте, побожне сприйняття молитов. А їхня дитячість і простота, гарні кольори й цікаві композиції роблять книжку ближчою до читача. Дитина знову і знову гортає, розглядає малюнки і, ніби між іншим, натикається очима на тексти. А це, погодьтеся, чи на найважливіше у дитячій книжці: вміти привабити й зацікавити – так, щоб інформація сприймалася легко і невимушено.

Повне зібрання найрізноманітніших молитов: і щоденних, і особливих (для різних потреб), і богослужбових, які виконуються під час літургії у церкві, – можна знайти у видавництві «Свічадо». Видання 2015 року – вже друге, доповнене і виправлене. Книжечка «Бог завжди зі мною» невелика за форматом, тому її зручно брати з собою до церкви, й водночас надзвичайно інформативна та насичена за змістом.

Тут детально й дослівно написана кожна молитва: ранішня, вечірня, покаянна, молитви про їжу та про навчання, молитва за друга й за Батьківщину, молитви прошення та благодарення тощо; розповідається про Сповідь і Євхаристію, описуються Божі заповіді й чесноти, подано тексти безлічі церковних піснеспівів, а також християнських пісень. У книжці є інформація і про великі свята літургійного року, і про те, що й чому відбувається у церкві: як слід готуватися до сповіді, чому священик обходить з кадилом храм та ікони, навіщо він читає вголос Євангеліє.

Насиченість і деталізованість молитовника робить його дещо складним для дитячого сприйняття. Однак це книжка, яка може знадобитися на роки і стати незамінним помічником у житті і дитини, і дорослого.

«Ангел Хоронитель» – дещо простіша й менш насичена книжка для діток 5-9 років, яка також вийшла друком у видавництві «Свічадо».

Складається з кількох частин: свята літургія, освячення і благословення, християнські привітання, молитви, празники, святі таїнства.

Хоча інформативності виданню не бракує, виклад тут легший, ніж у попередньому молитовнику: менше тексту, більше малюнків, прості речення й лаконічні пояснення. Завдяки цій книжці дітки дізнаються про те, навіщо люди йдуть до церкви і які обряди вони там виконують, що розповідає і читає священик, як можна і треба молитися в церкві та як – удома.

Довідники

«Абетку Божої любові» та «Християнський буквар» – ще дві перлинки львівського видавництва «Свічадо» – ми вирішили віднести до особливої категорії. Це такі собі енциклопедичні християнські видання для дітей, у яких також є і тексти важливих молитов, і перекази біблійних сюжетів. Але крім цього, тут подано ще багато цікавої та потрібної інформації про різноманітні християнські поняття. Зокрема, у книжечках пояснюються основи катехизму й релігійні терміни та розповідається про церковні свята й обряди.

Обидві книжки зроблені у форматі абеток: всі терміни та поняття розкриваються поступово в алфавітному порядку – від А до Я. Наприкінці містяться спеціальні покажчики, які допомагають знайти сторінку з потрібною інформацією. Обидва видання написано просто і по-дитячому. Але є дещо, що їх суттєво відрізняє: «Абетка Божої любові» більш художня, її називають також абеткою-читанкою через те, що вона містить багато художніх християнських творів різних авторів. А особливістю «Християнського букваря» є те, що крім малюнків, у ньому ми можемо побачити ще й фотографії елементів храмового інтер’єру та церковних діячів.

Усім нам від природи властиве бажання інколи боятися. Тож мода на «жахливчики», що спалахнула останніми роками в українській літературі (як дорослій, так і дитячій) цілком виправдана. Надто – коли ми вже допалися до можливості видавати свої україномовні книжки про зомбі, монстрів та вампірів. Та одна справа – зачитуватися перекладами всесвітньо відомих майстрів «горор-фікшну» і писати в їхньому ж стилі, й зовсім інша – створити дещо унікальне й нове. А точніше, підняти на поверхню старий і добре знайомий усім дитячий фольклорний жанр страшилки і покласти його в основу сучасної, стильно оформленої книжки. Саме це й зробила Галина Ткачук, написавши «Тринадцять історій у темряві».

«Один хлопчик на ім’я Антон Мунченко вчився грати на акордеоні.
Це була дуже тяжка доля».

Стиль Галини Ткачук дуже специфічний: письменниця уміє дивовижним чином бачити незвичайне в буденному й химерно переплітати в текстах уявність і реальне життя. Очевидно, саме ці вміння, в сукупності з дитячою безпосередністю та чудовим почуттям гумору дозволили авторці так майстерно описати всі «Тринадцять історій».

А фундаментом книжки стала усна «народна творчість», що прийшла до нас із дитинства. «На чорній-пречорній горі стоїть чорне-пречорне місто…», «Одного темного осіннього вечора одна дівчинка лишилася вдома сама…», «Якось один хлопчик прокинувся вночі від того, що…» – так починаються декотрі з історій, які розповідає Галина Ткачук. І ці початки є знайомими і навіть трохи рідними, либонь, для кожного з нас. Адже такі історії-страшилки діти, а подеколи й дорослі, люблять розповідати одне одному у відповідних ситуаціях. Наприклад, по вечорах у дитячих таборах, або в темних купе нічних поїздів, або біля вогнища у лісі… Головне – щоб атмосфера була підходящою.

Авторка запевняє: у темряві страшні історії виникають самі собою. Однак у тому й полягає нюанс усного фольклору, що він, розказаний та прослуханий, ризикує все-таки зникнути, забутися, загубитися. І щоб цього не сталося, деякі історії варто записувати. Цього разу Галина Ткачук записала тринадцять історій. Кількість обрана невипадково, адже число «тринадцять» додає книзі ще більшої містичності. Кожна історія тут – це невелика оповідка, витримана в жанрі дитячої страшилки, та водночас унікальна й неповторна – така, якою її вигадала й записала письменниця.

Отож, тринадцять різних історій. Коротших і довших, страшних і смішних, чарівних і буденних, зрозумілих і логічно завершених та цілком загадкових і з відкритим кінцем. У деяких історіях оживають класичні герої страшилок: «один хлопчик» і «одна дівчинка», з якими традиційно трапляються якісь халепи або незвичайні події; чорна-пречорна дама, яка зберігає свою таємницю в своєму чорному будинку; монстри та вовкулаки, що живуть у темних кімнатах та в дитячих снах. У деяких – з’являються нові цікаві персонажі, як-от: Прозорий чоловік, що лякає одну дівчинку, Розбездзявка, про яку мріє один хлопчик, Серединожер, що з’їдає усе зсередини, Риба-з-ніжками Коваленко, яка шукає свій манмурт, Балабоновий монстр та інші. Однак головні персонажі, що живуть у всіх тринадцятьох історіях Галини Ткачук, – це іронія і сміх. У кожній оповідці авторці вдається гармонійно поєднувати страшне й комічне. І це надає книжці легкості й невимушеності, допомагає з усмішкою подивитися на власні страхи й відокремити уявне від реального. Іронічні моменти здебільшого проявляються наприкінці історій, тому вони не псують моторошну атмосферу, а доповнюють і довершують її. Водночас, кінцівки оповідок Галини Ткачук неможливо передбачити, адже світ страшилок сповнений стількох несподіванок, що ти ніколи не знаєш, чим усе завершиться.

Ще одним своєрідним доповненням і страшного, і смішного компонентів книжки є її оформлення. Намалювала й зверстала «Тринадцять історій у темряві» художниця Ірина Мамаєва, яка використала у книжці прийом темного тла. Тож більшу частину всіх ілюстрацій виконано на чорному, фіолетовому, синьому, сірому, що, властиво, і створює відчуття темряви. До речі, під час читання мимоволі звертаєш увагу: коли починаєш читати історію, написану на темних сторінках, відчуття страху загострюється, коли ж ту, що міститься на світлих сторінках, – приходить відчуття заспокоєння. Тому страшнішими видаються саме оповідки з чорних сторінок. Ілюстрації Ірини Мамаєвої виконано в популярному нині примітивному стилі: складається враження, що перед нами – блокнот дитини, яка замальовує персонажів, робить написи на сторінках, доповнює свої записи стрілочками та кумедними фігурками. Це також підкреслює особливу атмосферу книжки, додає їй дитячості, іронічності, невимушеності.

Те, що читачі «Тринадцятьох історій у темряві» можуть вдосталь і полякатися, і посміятися, робить книжку дуже цінною для дитячої аудиторії. Дітям необхідно інколи відчувати страх і небезпеку. Адреналін пожвавлює й загострює їхні почуття та емоції, які потрібно вчитися контролювати та приборкувати. А найкраще впоратися зі страхами допомагає саме іронія і сміх. До того ж оповідки Галини Ткачук написані так легко, просто і водночас захопливо, що це надихає на власну творчість. І в книжці це передбачено: після тринадцятьох історій залишено місце для чотирнадцятої, яку може написати сам читач. Тож саме тут він може виплеснути власні страхи і перетворити їх на щось моторошне чи кумедне; або ж знайти свою незвичайну історію у звичайних буденних речах; або ж розповісти стару класичну страшилку в новому стилі й форматі.

Враховуючи всі ці моменти, я б сказала, що найкраще ця книжка підходить для дітей молодшого й середнього шкільного віку – тих, які вже можуть достатньо осмислити прочитане або почуте й спробувати перелити власний досвід у новий твір. Однак може вона використовуватися також для читання дорослими діткам-дошкільнятам, якщо відповідає їхнім інтересам та потребам, а це вже мають визначати батьки дитини. Та й самим дорослим прочитання книжки Галини Ткачук може бути корисним! По-перше, аби трішки полоскотати власні страхи, згадати цікаві посиденьки з друзями та моторошні дитячі історії. А по-друге, аби подивитися на світ очима дітей: дізнатися, що може лякати, чого може хотітися-бажатися, а чого не дуже, навчитися влучно відповідати на дитячі страхи й бути справжнім другом своєї дитини.

Кому ж, як не дітлахам-непосидам, знати напевне: без пригод життя – не життя! І хто ж, як не вони, невгамовні дослідники світу, здатні надихнути дорослих до нових відкриттів? Отож, якщо вам у житті катастрофічно бракує пригод та сміху, якщо часом хочеться утнути щось незвичайне, та ви ніяк не наважитеся, або ж, наостанок, якщо у вашому домі є дитина молодшого шкільного віку, яка точно зацінить пригодницьку веселу повістину в «тореадорівському» стилі, тоді вам сюди, на сторінки книжки Івана Андрусяка «Сорокопуди, або Як Ліза і Стефа втекли з дому».

Є ще одна категорія читачів, яка неодмінно вподобає нову історію про непосидючих дівчат. Це ті, чиї дітки зростають на інших книжках Івана Андрусяка і знають та люблять перші дві історії про сестричок. Ліза та Стефа, до речі, дівчата реальні. Вони доні самого автора. Тому нехай вас не дивує, що літературні персонажі, як їхні прототипи та як інші діти-читачі, нівроку підросли! Якщо в першій та другій історіях (книжки Івана Андрусяка «Стефа та її Чакалка» та «Кабан дикий – хвіст великий») молодшенька Стефа знайомиться з Чакалкою, воює з бабаями, пізнає навколишній світ і бавиться зі своїми ровесниками-малюками, то вже в третій пригоді, у «Сорокопудах», ідеться про речі справді доросліші. Тут тобі й утеча з дому, і гра в шпигунів, і таємні записки, і навіть археологічні розкопки кургану!

«Не хвилюйтеся, ми втекли з дому назавжди і на обід не повернемося! Пироги набридли, зваріть вареників!»

Отож, найперше, що хочеться сказати про цю книжку: вона дуже пригодницька й дуже насичена! Про це говорять самі дівчатка: «Варто лише вийти за хвіртку – і пригоди почнуться самі собою». Таки-так: подеколи здається, що рівень пригод зашкалює! Лише уявіть: основна частина повісті стосується одного дня, який сестрички-утікачки проводять поза домом.

За цей один-однісінький день дівчатка встигають: власне, втекти з дому (а точніше – з хатини своїх бабусь у Куземині, куди приїздять із Києва на літні канікули), посидіти в кущах і побавитися з кицькою із чудернацьким іменем З Голодного Краю, «поборотися зі злочинністю» (зі шпигуном, який виявився не-шпигуном), покупатися в Жабулятнику (це така річка), розкласти вогнище й спробувати зварити собі на обід яйце, обговорити багато різних важливих питань, зустрітися з «пророчителем із гори Замок», скласти бізнес-план щодо пошуку Золотого Коня, передати його своєму другові – Власникові Трилітрового Банку Тарасові Дмитровичу – на розгляд, а потім ще й разом із ним влаштувати розкопки на старому кургані…

І після всього цього у сестричок ще є сили сидіти до ночі в кущах біля дому й думати, яке ж покарання від бабусь їх чекає. Що тут казати: отакі вони – гіперактивні діти! Чи, можливо, це все-таки авторський прийом із втискання якомога більшої кількості пригод на якомога менше сторінок? Мені, наприклад, проковтнути всі ці пригоди і, головне, осмислити їх як події одного дня виявилося завданням нелегким. Було б легше, якби всі ці дівчачі вигадки й авантюри відбувалися ну хоча б упродовж кількох днів, а краще – тижня. Тоді б читачі мали змогу разом із дівчатками подеколи трішечки відпочивати й переварювати те, що трапилося в попередньому розділі.

Такою ж насиченою є інформаційна частина книжки. Основну історію автор майстерно доповнює різними цікавинками, що ненав’язливо насичують пізнавальний інтерес читачів. Це і легенда про соловейка, кліща та сорокопуда (пташку – також своєрідного персонажа повісті, що й пояснює назву книжки), і цікавенні географічні та історичні факти про Україну, і міркування Лізи та Стефи на «дорослі» теми… Усе це й написано доступно й зрозуміло для дітей, і читається на одному подихові.

На мову твору хочеться зробити окремий акцент. Жива, весела, жвава, стильна, наповнена смішними словечками, вигуками та влучними й дотепними фразеологізмами – мова повісті тішить і надихає. Ріже вухо хіба те, що подеколи маленькі дівчатка вживають надто складні слова (як-от «безальтернативний», «бомбардувальник», «інвестиції») та смачні народні прокльони («Досить того, що цілісінький рік у ту дурну школу ходи, щоб вона згоріла, й усіх учителів слухайся, бодай їм грець…»). Такі моменти не всім можуть видатися близькими та зрозумілими. Але й у них, либонь, є сенс: адже вони вкотре нам нагадують про те, що діти завжди копіюють дорослих.

Розповідати про «Сорокопудів» можна ще багато. Попри деякі зауваження, яскравих вражень, захоплення та сміху ця книжка залишає безліч! А щоб уникнути можливих нерозумінь маленькими читачами певних слів чи ситуацій, читайте цю книжку разом – усією сім’єю!