Чарівний омут пам’яті
Уже дуже давно хотілося мені розповісти більше про книжку, яку (я вважаю) просто мусить поставити собі на поличку будь-який порядний київолюб і колекціонер київських міфів. Адже у ній, як у кожному годящому гримуарі, виписана таємними знаками магічна й містична правда про моє місто.
На позір, як і багацько сучасних текстів української фентезі літератури, це підліткова книжка. На ній навіть є позначка «для середнього шкільного віку», але на мою думку, це аж занадто вузьке позиціонування. Адже дорослі читачі отримають від читання «Зврк» чи не більше задоволення, ніж підлітки, і вже точно розгадають там більше загадок і великодок, плюс зануряться у спогади про Київ власного дитинства і юності, про Київ 1990-х, сірий, такий, що поступово розвалюється, де все функціонує трохи не так, а то й геть розповзається від отруйного туману, що його викидають в повітря підприємства, діяльність яких неможливо описати словами, «які водночас міг би сказати батько своїй доньці».
Читайте також: Чому важливо читати легенди і казки
Тут, звісно, постає окреме й цікаве питання, чому українським авторам фентезі часто простіше доносити свої ідеї, звертаючись якраз до підліткової аудиторії (чи не тому, що підлітки – надія? Чи не тому, що з протестів юні й студентів найперше поставав опір імперії в новітній українській історії? Чи не тому, що саме їм, як і Вороні з «Зврк» найчастіше спадає на думку: «А що буде, якщо порушити правила»? І чи не тому, що одним із рушіїв Революції Гідності стало зокрема й оце «дітей побили», як реакція на порушення глибинної заборони?).
У Галини Ткачук відповіддю на це питання є сам текст повісті і зокрема стосунки головних героїв зі своїми зврками-деймонами, що постали з дніпрової води, води Почайни і води боліт навколо Києва. Юні герої «Зврк» – це нова генерація, здатна вирватися з отруйного туману імперії, що душить магічний Зміїв, і водночас зберегти чари притаманні цій тіньовій місцині, що постала з образи Змія, з його серця «розбитого темною стрілою Дніпра», серця, яке, згідно легенд, ніколи не зростеться. Це покоління, яке тягнеться до «нормальних людей», бо в Києві, як уособленні світлого майбутнього незалежної України, вони принаймні є. Покоління, що обирає вірити своїм звркам-деймонам і не зраджувати їх.
Головним героям «Зврк» 13 та 13+, і мешкають вони у місті оповитому отруйними туманами. Місті, саму сутність якого складають чари, які Імперія намагається контролювати не тільки за допомогою отруйних випарів (як тут не згадати хімічні та металургічні підприємства, які радянщина намагалась винести подалі з території росії, ну бо не свої ж землі забруднювати) і цілої серії заборон: більше двох не збиратися, не ходити групами (ну чим не ганебні Диктаторські закони 16 січня?). У Змієві навіть родинам забороняютя жити більше ніж удвох – гірка реальність руйнування українських родин за радянських часів, де третій член родини найчастіше або на засланні, або й узагалі знищений. І всі ці заборони мають на меті лише одне – не допустити повернення магії в Київ, або ж ширше – не допустити примирення Кия зі Змієм і того, щоб уражене серце дракона колись зцілилося.
Звісно, підлітки скоріше за все читатимуть цю історію радше як гуморні й химерні пригоди семикласників-прогульників, які випадково відкрили доступ до магічних сил Змієва, бо серед букіністичних розвалів старого київського ринку Петрівка (так, у Змієві він досі існує і саме в отих, хтонічних і незмінно привабливих декораціях 90-х), у відсирілій коробці відшукали книгу чарів написану мовою болотяних чортів. Книгу, де мовиться про те, як возз’єднатися зі своїм «деймоном», тобто створити того самого зврка (звірка), якого не можна зрадити, не віддавши владі, бо покусає, і вказівкам якого варто слідувати, хоч як це складно, адже він – магічний провідник, він виведе на світлий бік, до Києва (світлого майбутнього), до місця, де нарешті розвіється отруйний туман. До місця, красивішого за яке Ворона ніколи не бачила, навіть попри те, що місто Кия, коли діти врешті туди добираються, занурене в темряву і попри те, що «платою» за вибавлення від отруйних випарів Імперії стає вибух – початок війни.
«Зврк» – це повість про дорослішання, і не лише Ворони й Ко, а й усього нашого покоління, що мало пережити 90-ті та нульові, вишукуючи на букіністичних розвалах Петрівки правди про свою історію, про свій внутрішній стрижень та про власні магічні сили, (ох, як я свого часу мріяла відшукати там магічний гримуар, а інколи навіть і знаходила!), щоби потім вступити у фазу активної боротьби за власну незалежність та національну ідентичність, хай навіть і ціною тотальної темряви та вибухів. Як тут не згадати хрестоматійне вже «Без світла чи без вас? Без вас», яке в Галини Ткачук звучить як: «Без отруйного імперського туману, що дає ілюзію безпеки, але душить магічні сили? Так, без нього». І нехай темно, страшно і вибухи, але поряд теплий зврк, який не зрадить, бо це частинка тебе самого, правда про тебе справжнього/ю.
Окремо не можу не спинитися на влучних метафорах, символах і знахідках, що трапилися мені в цьому тексті і навіки полонили моє літературознавче й києволюбне серденько. Вони так вірно підмічені і є такими київськими, глибинними, «нутряними», я б сказала, що їх знайдеш далеко не в кожному київському тексті, але їх надзвичайно тонко вийшло підмітити в Галини Ткачук.
Найперше, це метафора безцінного мотлоху. У «Зврк» це не лише назва крамнички чи радше діри з дошок, у якій веде свій бізнес на Петрівці болотяний чорт Борис Борисович, це і свідчення часу, адже всі наші 90-ті можна назвати часами безцінного мотлоху. Саме його тоді збирали на дачах, балконах і квартирах, адже всього мало, а оця іржава труба чи оцей мокрий картон, а чи тонна книжок невідомою мовою точно десь знадобляться – чи то буржуйку розтопити, чи то мову вивчити, або ж туалет обклеїти. Саме тому таким влучним, гіркувато-кумедним і промовистим постає образ Колекціонера – безхатька, що збирає речі по смітниках і водночас доносить підліткам основні правила поводження з «деймонами».
Речизм або ж речевизм – оце прагнення напхати всякого в нірку, щоб пережити важкі часи – супроводжував усе моє дитинство. Проте, мушу визнати, теперішні часи теж щось не балують адептів безцінного мотлоху, не дозволяють розлучитися з цією метафорою буття і мотлох нарешті викинути, хіба, може, в плані російських книжок (і то не у всіх виходить). Бо коли все кругом сіре і розвалюється, як у туманному Змієві, місці зі сплутаною топографією, що міняється щохвилини і не може бути нанесена на мапу, навіть якщо ви ту мапу щойно перемалювали, навіть «періжок» невідомо з чим, або ж пакет «зернят» – за щастя.
По-друге, це влучне введення в київський текст окремого народу болотяних чортів, адже києвознавцям відомо, що болото, відсутність доріг, трясовина й багно – це дуже давня київська проблема, не зовсім вирішена й у теперішні асфальтово-бетонні часи. Глинисті осипи, глибокі яри і малі річки неухильно роблять у місті свою справу. Тож Борис Борисович і решта болотяного народу – типові давньокиївські жителі. Не дивно, що магія створення зврк, якого треба занурити в болотяну воду, походить якраз від них.
Так само й деталь, оприявнення якої в Галини Ткачук змусило мене ледь не пищати від радості – це особливість мови болотяних чортів. Та сама, де ігноруються голосні й залишаються тільки приголосні. Оці всі зврк, прст, ґдзк, нтк. Для мене це і зовнішній, графічний вигляд вишкрябаних на стінах Софії написів (через особливості написання давньоруської мови, де голосні – це діакритичні знаки) – тобто найдавніший київський текст. І водночас дуже сучасний хід багатьох київських кав’ярень і закладів. Наразі найвідоміші – це заклади мережі GRKY та HLBN, а також BGRN, тобто «Гіркий», «Хлібний» та бар «Багряний». І нехай перші два вдалися до викидання голосних, щоб не втрачати впізнавані назви, які були зареєстровані російською мовою, проте спосіб, який вони обрали, – абсолютно давньокиївський і болотяночортячий за змістом.
А чого варта ідея двоїчності не лише міста, а й самих жителів, які населяють цю місцину! Адже кияни й жителі прилеглих містечок у творчості Галини Ткачук як не білкулаки, то котулаки або ж собакулаки, а то й зовсім – вовкулаки.
Одне слово, є в мене мрія, щоб «Зврк» – цей неймовірний смаколик для будь-якого києволюба – незабаром увібрав в себе другу і третю частину пригод Ворони та компанії (зі слів авторки я знаю, що ці частини вже написані) та перетворився на потужний химерний роман про дзеркальну природу Києва, а тоді й вийшов однією книжкою. Схрестімо пальці, щоб ця мрія невдовзі здійснилась.
