Чому макітра – не така?
Марина Астахова
А ви хотіли відвідати Лондон, прочитавши Паддінгтона? Чи побачити річку Міссісіпі після прочитання історії про Тома Соєра? Чи інше цікаве місце на планеті, про яке читаєте в книзі?
Ще пару років тому я думала: «Ну чому немає схожих книг про наше українське місце, куди хотілось би потрапити, прочитавши книгу?» І ось таке видання знайшлося.
Знайомтеся: книга, яка увійшла в довгий список рейтингу «Топ БараБуки 2025» авторства Івана Андрусяка, видана видавництвом «Навчальна книга – Богдан». І це саме така книга!
Це цікава і повчальна історія про сімʼю, в якій підростають двоє допитливих дівчаток, Ліза і Стефа. Родина полюбляє мандрувати, і в один із днів вони вирушають у селище Опішня Полтавської області, де, як кажуть їхні батьки, є незвичайні леви та барани. Завітавши до міста, відвідують Музей-заповідник українського гончарства. Там Ліза і Стефа знайомляться з цікавими експонатами, роздивляються багато дивовиж, таких як лев з двома головами, співучі коти, грізний лицар у латах, балакучий рибалка, що упіймав здоровенну рибу, і замріяний дідусь у брилі.
«— Ви мені вже казали, що у Львові є леви… — розчаровано відмахнулася Стефа і знову взялася наминати картопельку.
— А хіба нема?
— Вони несправжні! Вони з каменю!»
Та по-справжньому зачарував дівчаток старий добрий гончар, який на гончарному крузі з опішнянської глини спочатку створив глек, а потім із глека — джбан, із джбана — полумисок, а з полумиска… думаю, можна придумати самим, на що у руках гончара може перетворитися полумисок, або просто прочитати у книзі. Звичайно, дівчатка і самі пробують ліпити з глини сову та зайчика. А поки вироби підсихають на сонечку, вони вирушають на базар за подарунками і морозивом (ну хто з дітей не любить морозиво?).
Які подарунки вибрали дівчатка на базарі та чому мала Стефа понад усе бажала отримати макітру, але перед яткою з макітрами почала звинувачувати батьків в обмані — про все це можна прочитати у книзі далі.
«Ви мене обманюєте! Усі, усі обманюєте! Макітра не така!»
Особливим елементом книги є те, що вона має цікаві завдання наприкінці, наприклад, закликає пригадати свої старожитні слова.
Також хочеться трішки згадати про ілюстрації від Марії Рудюк. Вони чорно-білі з акцентованими зеленими елементами. І це привносить у розповідь якийсь особливий шарм. Мені здалось це цікавим рішенням, бо опішнянська кераміка є різноманітною і точної відповідності навряд чи можна було б дотриматися. Тому тут завжди є місце для фантазії і творчого розфарбування для уяви читача. Зауважу, що тільки уяви, бо книжки псувати ми не закликаємо.
Для моїх маленьких читачів це видання стало книжкою-знайомством із містом Опішня, гончарством, різними видами глиняних речей і взагалі натхненням поїхати і побачити місто своїми очима. А розворот книги з малюнками і підписами назв усіх глиняних ємностей мало не став нашим атласом у світі гончарства. Я, власне, почала розрізняти, де миска, а де полумисок, дізналась, як виглядають джбан і барило, відкрила для себе кашник і борщівник.
У книзі ви точно впізнаєте себе і своїх допитливих дітей, які захочуть познайомитися з цікавим ремеслом, зліпити фігурки з чарівної глини і, звичайно, щось купити на базарі.
Я впевнена, що після прочитання «Макітри» вам захочеться відвідати це місто та познайомитися ближче з Опішнянською керамікою і навіть мати вдома щось з їхнього посуду.
