Дев’яностоп’ятиріччя нашого підлітка


Поняття «дев’яностоп’ятиріччя» та «Однокласник» якось важко поєднуються в одному реченні. Наприклад, у такому: «Цього жовтня 95-річчя святкує наш любий “Однокласник“». Особливо в усному мовленні, коли не всяк зрозуміє, що слово «Однокласник» – з великої літери і в лапках. Однак навіть якщо мова, звісно ж, не про фізичну особу, а про найстарший в Україні журнал для підлітків – теж виникає дисонанс. Як? Невже справді цілих 95? Як це вдалося?

Звісно, найкраще на таке запитання відповіла б особа, яка пропрацювала в журналі протягом усього часу його існування. Однак, на жаль, у редакції «Однокласника» такої особи нами не було виявлено, зате на всі запитання БараБуки погодилася відповісти Валентина Яківна Митрофанова, літературна редакторка «Однокласника», яка працює в редакції найдовше.

Читайте також: Наш 90-річний «Однокласник»

Валентина Митрофанова, літературна редакторка журналу «Однокласник» від 1983 року

БараБука: Валентино Яківно, розкажіть як Ви почали працювати в журналі?

Валентина Яківна: Я почала тут працювати ще за радянських часів. Коли прийшла – журнал якраз святкував шістдесят років. У ті часи було два паралельних номери: російський та український. Я вела український, а інша редакторка, Тетяна Вікторівна Тихонович, – російський. Усі матеріали перекладалися з української на російську чи з російської на українську – залежно від того, якою мовою вони надходили до редакції. Тираж тоді, тобто у 1983 році, був триста тисяч примірників. Коштував журнал 20 копійок. До речі, Сергій Семенович Іванюк працював тоді заввідділом піонерської роботи.

– А які ще відділи були в журналі?

– Був відділ художньої літератури, ми з редакторкою російського номеру вважалися окремим відділом, іще був відділ листів…

– Тобто листів було так багато, що для роботи з ними потрібен був окремий відділ?

– Так, діти писали сотні листів. У приймальні стіл щодня був завалений листами, їх були отакенні стоси. Секретарка сортувала листи за змістом і розподіляла між відділами. І редакція мала відповісти на кожен лист. Звісно, це забирало дуже багато часу. У секретарки була спеціальна книга, у якій вона реєструвала кожен лист і зазначала, коли була дана відповідь. Адже із ЦК комсомолу час від часу приходили нас контролювати і перевіряти, десь раз чи двічі на рік.

– Який матеріал викликав у Вас найбільший сумнів за всі ці роки?

– Я знаю, підступна БараБуко, що ти маєш на увазі! Ти хочеш, щоб я сказала, що це було оповідання Ольги Купріян із дуже прозорим натяком на лесбійське кохання.

– А який матеріал сподобався найбільше?

– У нас друкувалося чимало чудових письменників. Наприклад, Анатолій Костецький, Юрій Збанацький, Всеволод Нестайко, Володимир Арєнєв

– Нестайко? Але ж він здебільшого писав для дещо молодших читачів, не для підлітків.

– Раніше наш журнал був, мені здається, на молодший вік розрахований. Тепер наші читачі мають років п’ятнадцять у середньому, а раніше чимало листів приходило від дванадцятирічних.

 

Редакція і друзі журналу: Ірина Борисюк, Сергій Іванюк, Наталка Степанчук, Любов Базь, Ніна Павлюк та Валентина Митрофанова. Кінець 2017 року

– Чи було з Вами таке, щоб незнайома людина дізналася, де Ви працюєте, і сказала: «Вау, клас! Ви з «Однокласника!»?

– Щороку у вересні, коли починалася передплата, ми всі дуже багато знайомили учнів із нашим журналом, організовували обговорення журналу у школах, вивчали запити підлітків. І не тільки в Києві – їздили по всій Україні. Я, наприклад, часто їздила у Чернівці. І навіть по школах у райцентрах. Скрізь їздили із журналами – розповідали, показували… А потім, у дев’яностих кризових роках, почали різко падати тиражі, передплата дорожчала. Ти ж знаєш, БараБабуко, скільки у цьому будинку було молодіжних видань? У цьому будинку (дванадцятиповерхова будівля за адресою вул. Дегтярівська 38-44 – прим. ББ) – були тільки молодіжні видання на всіх поверхах. Видавництво «Молодь» займало, здається, три поверхи. А весь інший простір займали редакції різноманітних дитячих і молодіжних видань: спортивних, науково-популярних (наприклад, «Юний натураліст»), літературних. Журнали «Малятко», «Барвінок», «Ранок» та «Дніпро», багато молодіжних газет… Але коли у дев’яностих настали важкі часи для видань – більшість просто зникли.

Редакція зразка 2015 року: Марія Артеменко, Валентина Митрофанова, Галина Ткачук, Ірина Борисюк

– А чому ж, на Вашу думку, «Однокласник» лишився?

– Можливо, тому що в Україні для підліткового віку це був єдиний журнал.

– І останнє питання, яке ми просто не можемо не поставити. Чи пригадуєте Ви, коли вперше побачили тут в редакції Сергія Семеновича Іванюка?

– Він був дуже товариський і усміхнений завжди. Характер у нього був прекрасний, ти ж знаєш, БараБуко. Тоді він був молодим хлопцем, невдовзі після закінчення університету ім. Шевченка. Кожен робочий день, коли зайде в кабінет або зустрінеш його в коридорі – свіжий анекдот, це був його коник, і анекдоти ті далеко не завжди були лояльні до існуючого ладу. А талант згуртовувати та організовувати навколо себе і навколо редакції талановитих людей проявлявся вже тоді.

Розпитувала Галина ТКАЧУК. Фото надані журналом «Однокласник».

Щомісячний ілюстрований українськомовний журнал для підлітків «Однокласник» виходить без перерви з 1923 року, за 95 років змінив три назви: заснований як «Червоні квіти», у 1940-х роках перейменований на «Піонерію», у 1990-х журнал став «Однокласником». Тоді головним редактором був Сергій Чирков, згодом – Іван Аврамов. Від 2006 року головним редактором «Однокласника» був письменник, літературознавець, викладач Національного університету «Києво-Могилянська академія» Сергій Іванюк. Нині головна редакторка журналу – Наталія Степанчук.

Print Form
Подiлитись:

Додати коментар