Діди Морози, вчителі та бешкетники
Юрій НІКІТІНСЬКИЙ. Дівчатка, які в мене закохані: гумористичні оповідання. – Київ: Майстер-клас. – 2013. – 64 с.
Юрій НІКІТІНСЬКИЙ. Життя та зазвичайні пригоди Тамарочки Павлівни: гумористичні оповідання. – Київ: Майстер-клас. – 2012. – 56 с.
Зізнаюся, в дитячій літературі мене часто розчаровує саме її дитячість. Точніше сказати, інфантилізм, награний і кричущий. Складається враження, що письменники не уявляють собі власного читача або ж він здається їм позбавленим почуття гумору й дуже обмеженим розумово. Можливо, такі книжки подобаються батькам майбутніх читачів (бо збігаються з їхніми уявленнями про те, якою має бути правильна дитяча книжка). Але чи отримають насолоду від читання таких творів самі діти?
Оповідання Юрія Нікітінського завжди здавалися мені написаними водночас для дітей і дорослих (або ж – для дорослих дітей?..). Можливо, це пов’язано з тим, що сам автор пише для читачів різного віку?
Хоча, правду кажучи, саме дитячі книжки принесли йому найбільше визнання. Двадцять томиків українською, російською, шведською та литовською мовами – погодьтеся, це вагомий результат! А ще згадаймо про розмаїті премії: від «Львівського форуму видавців» та конкурсу «Нова дитяча книга» до безлічі інших…
Я знаю Юрія ще від часів, коли він працював у підлітковому журналі «Однокласник» у відділі юнацьких проблем. Водночас він тоді створював казочки для «Барвінка». Тоді ми вдвох вигадали й написали повість-казку «Книгоїд», але мова тепер не про неї, а про сольні твори Нікітінського. Власне, про три найновіших збірочки оповідань: «Життя та зазвичайні пригоди Тамарочки Павлівни», «Дівчатка, які в мене закохані» та «Діди Морози цілий рік».
Сам Нікітінський завжди говорить, що його улюблений формат – мініатюрки, максимум – оповідання на декілька сторінок. Однак усі три книжки – це не просто збірки різнокаліберних текстів.
Сам письменник уже давно відучився в школі, але пише так, наче досі не залишає її, і, судячи з книжок, Нікітінський був ого яким бешкетником! Його «Життя та зазвичайні пригоди Тамарочки Павлівни» навряд чи колись внесуть до списків бодай позакласного читання: напевно знайдеться не один учитель, якого ця книжка по-справжньому обурить.
Тамарочка Павлівна – класна вчителька, і всі пригоди, всі негаразди, приємності й неприємності точаться довкола неї. То вона мусить зустрічати високу комісію, що перевіряє школу; то не встигає поїсти на перерві, то потрапляє на військові навчання…
І якось так виходить, що часто-густо Тамарочка Павлівна виглядає кумедно або й незграбно. Ні, автор не насміхається з неї – радше з іронією описує різні пригоди «в школі та вдома». Завдяки численним оповіданням-мініатюркам ми наче проживаємо навчальний рік: чергування в школі, неприготовані уроки, контрольні роботи, день народження учительки, шкільні закоханості й, звісно ж, літні канікули! І в усіх цих пригодах саме Тамарочка Павлівна відіграє найголовнішу роль… і от, несподівано для себе, молодий читач може поглянути на вчительок, так би мовити, з-за лаштунків. Адже, крім шкільного життя, в них є й інше, таке, як у всіх: вони ходять до магазину, готують вечерю чоловікам, піклуються про свою зовнішність, уболівають за улюблені команди… а головне – дуже люблять учнів та щиро переживають за них.
«НІ СОБІ, НІ ЛЮДЯМУ дитинстві Тамарочка Павлівна вміла плюватися найдалі від усіх. Навіть далі, ніж другорічник Сулима.Але коли виросла, плюватися припинила. Тому що це несолідно й некультурно.Тепер сама не плюється та іншим не дає!»
Слід віддати Нікітінському належне: він далекий від того, щоб повчати чи вдаватися до моралізування. Всі ці історії – з подвійним дном, і їх написано так майстерно, що вони викличуть усмішку навіть у дорослого читача.
Окремо слід сказати про ілюстрації Наталії Чернишевої, які, безперечно, додають книжці ще одного виміру. Сповнені динаміки та дрібних деталей, вони чудово поєднуються із лаконічними мініатюрами Нікітінського.
Те, як доповнюють одне одного текст та ілюстрації, ще яскравіше помітно в наступній книжці – «Дівчатка, які в мене закохані». Тут теж усі оповіданнячка й віршики складаються в єдину історію і виглядають як щоденникові записи – але не з того щоденника, який читають вчителі, о ні! – це щоденник дуже особистий. Присвячено його шкільному життю і, звичайно ж, шкільним стосункам. Хто з ким приятелює, хто з ким б’ється, хто кого смикає за кіски. А ще, звісно, тут ідеться про позашкільне життя, про мрії та надії хлопчаків.
Ілюстрації Миколи Крутікова стають повноцінними частинками книжки: їх можна роздивлятися навіть незалежно від тексту. Складна верстка, чимало вставочок, оформлених як вирвані клаптики паперу, мініатюрні замальовочки на полях… усе це справді робить книжку таким собі щоденником.
Що ж до оповідань і віршиків, то вони, як і в попередній книжці, залишають читачеві простір для думок. Нікітінський не все проговорює, привчає читача розмірковувати над текстом, – але ж і тексти тут такі, що розмірковувати хочеться!
На цьому тлі третя книжка – «Діди Морози цілий рік» – як на мене, є трошки слабшою. Такі самі чудові ілюстрації Наталії Чернишевої, та сама структура побудови тексту: багато мініатюрок із загальними персонажами. Діди Морози подорожують на край землі, пірнають під воду, ідуть у кіно, катаються на санях просто по небу… Здавалося б, і весело, й несподівано. Але загалом чогось кричуще не вистачає.
Можливо, притичина в тому, що тут немає головного героя і, власне, відсутня цілісність: Діди Морози потрапляють у різні пригоди, але цим пригодам бракує завершального акорду. За бажання тих оповіданнячок могло бути вдвічі більше або вдвічі менше – і нічого від того не змінилося б.
Ба більше, самі по собі ці мініатюрки здаються мені простішими – не за формою, а за змістом. Тут менше фірмової іронії Нікітінського, менше того, що залишається несказаним. Можливо, вони й непогані, але порівняно з двома попередніми книжками все-таки програють.
Однак ці три книжечки приємно вирізняються на тлі сучасних творів для дітей. Вони захопливі, іронічні, позбавлені дидактизму. Водночас – навіть у «Дідах Морозах» – ідеться не про пригоди у якомусь вигаданому світі. Нікітінському якось вдається, при всіх його вигадках та фантазії, триматися реального життя.
А найголовніше, чим підкуповують його книжки, – це чесність перед читачем та почуття гумору. Мабуть, у цьому і є відмінність вдалих творів для дітей від тих, що лише маскуються під них, – ці другі сповнено залізобетонною серйозністю і лакованим пафосом. Коли ж авторові не бракує самоіронії і він здатний говорити із читачем як із рівним, – от тоді маємо справді цікаві тексти, які приємно читати й перечитувати.
