Вони кимось забуті, а кимось ні… Вони мають мрію – поїхати до Одеси… У більшості з них немає родичів… Вони практично всі – нічийні… Нічийними можуть бути речі: загублені сірники, ляльки. Кошенята, щенята без господаря і без котячої чи собачої рідні. Але з усього виходить, що нічийними можуть бути іще діти – теж без рідні.
«Чому таке упередження? Тільки тому, що то вуличні діти? Як негарно, Лесю. Як негарно…»
Драматизм повісті Тетяни Рубан помітно вже з назви. Леся знайомиться з трьома хлопцями й дівчиною, як вона сама, але не зовсім. У житті вони мусять давати собі раду самостійно. Але чи можливо впоратися з усіма життєвими ситуаціями без допомоги дорослих? Про це можна дізнатися у фіналі розповіді.
Я перечитав цю книжку кілька разів і досі не зрозумів, драма це чи ні. Книжка досить невелика, але читається довго. Є кілька сторінок, над якими треба задуматися. На мою думку, книжка швидше для старшого шкільного віку. За моїм визначенням, жанр – пригоди з драматизмом у деяких місцях. Дія відбувається або в Києві, або в Харкові (моє дослідження).
Книголяпи й підозри:
1: Навряд чи можна так довго бути в людних місцях, коли тебе розшукують.
2: У поїзд до Одеси не пускають дітей без батьків та документів (може, вони хотіли за допомогою фальшивих документів пройти?).
3: Можна було давно визначити за телефоном місцезнаходження Петрика.
Плюси:
1: Несподіваний фінал.
2: Попсуті нерви від переживань за героїв. Значить, написано майстерно.
3: Непогана обкладинка.
4: Корисно для мозку.
5: Спонукає до глибоких і цікавих роздумів.
Авторка до 2010 року ховала свої оповідання для дітей у глибокій шухляді, а потім писала їх для журналу «Вигадуй, думай, грай» (скорочено «ВДГ»). Їй це досить непогано вдається. Ця історія «дворова» (хоча таке не досить часто зустрінеш). Авторка пише найбільше саме таких історій.
До прочитання рекомендується, а особливо тим, хто планує втекти з дому, але ще хоче все обміркувати.
