15+

Дівчинка з ведмедиком

Ганна Улюра

Марина і Сергій ДЯЧЕНКИ. Олена й Аспірин / Пер. із рос. Іван Андрусяк. – Вінниця: Теза, 2006. – 352 с.
Уподобань: 10

Відкрити страшну таємницю? Дорослі бояться дітей.

Утім, якщо ви любите горор, це для вас одкровенням не буде. Хай би в якому фільмі жахів з’явилася дитина, вона врешті-решт виявиться зловісною примарою, замаскованим демоном, виплодком сатани чи кривавим маніяком під прикриттям.

Хлопець поночі повертається додому з роботи й у підворітті зустрічає дівчинку років одинадцяти у щемливих смугастих шкарпетках і з плюшевим ведмедиком в обіймах. Він рятує її від хуліганів і приводить до себе додому… Так міг би початися один із трилерів, і так зав’язується роман Сергія і Марини Дяченків «Олена й Аспірин».

Оленка – музика. Дивний чоловік, який повідомляє Аспірину-Олексію, що дівчинка – його загублена дочка, дарує малій магічні струни. За допомогою тих струн Оленка має зіграти твір, який пробудить і поверне її брата. Вони обоє втекли зі своєї бездоганної країни у наш недосконалий світ, адже творити (музику, зокрема) можна лише у недовершеному середовищі. Це й зрозуміло: доконаний стан не передбачає появи нічого нового. Проблема в тому, що від музики, яку навчається грати Оленка на чарівних струнах, люди навісніють (із Аспірина починаючи). Дівча пояснює: «Ця пісня, якщо її правильно зіграти, вона… як світло для сліпого. І всі сліпі раптом розуміють, що ніколи не бачили світла – і не побачать, і найстрашніше, що ніхто в цьому не винен, а тільки вони самі. Це для них гидотно, бридко, вони ненавидять це – чуже, шкідливе», – але грати не припиняє. Ясно, що на артистку та її підневільного компаньйона очікує купа небезпечних пригод.

«Там усе інакше, – сказала дівчинка, повільно помішуючи чай. – Там ніхто не боїться. Твоя музика… Вона тобі подобається тому, що в ній є відблиск… відображення… того світу, звідки я прийшла. Ви всі відчуваєте його – хоча й не розумієте»

У недосконалому світі, який знає страх і смерть, який божеволіє, якщо «зіграти» правду про нього, маленька Олена виявляється просто беззахисним дитям… Стоп… А хто тоді розірвав на клапті навіженого собаку, що полював у підворітті на цю безпорадну дитину? Хто напав на грабіжників, які залізли у квартиру Аспірина, і довів їх за кілька хвилин до травмпункту й «дурки»? Хто розірвав багажник Аспіринової автівки й намагався вбити власника в лісі, де хлопець запланував покинути набридливу дивачку Оленку?.. Невже плюшевий ведмедик?..

Хороша книжка дає читачеві простір для самостійної роботи. Історія, яку доведеться відтворити за підказками авторів «Олени й Аспірина», – легенда про Гамельнського дударя. Щуролов звільнив місто від пацючого нашестя, але йому не заплатили за роботу. Дудар помстився: зачарував музикою і вивів із міста всіх дітей. Куди? Саме в ту довершену країну, з якої походить Оленка і яку Аспірин, не знаючи, як інакше назвати, іменує раєм. Дівчинка – одна з дітей, що їх викрав Щуролов. Це він дарує їй магічні струни, і саме до нього повертається Оленка у фіналі твору. Тому вона й не боїться смерті: не може померти та, що вже мертва, не знає страху та, кому нема чого втрачати. Такий-от едем від Дяченків.

Книжка починається як захоплива й динамічна жахалка, натомість виявляється серйозною і дорослою вправою на обґрунтування сенсу життя. Почуваєтесь обдуреними? Отже, запропонований сенс ви успішно осягнули.

Print Form
Подiлитись:

Додати коментар