Є в дорослішанні момент або серія моментів, що знаменують перетворення дівчинки на юнку і дівчину, хлопчика – на юнака й парубка. Від того, як переживеш ці миті, залежить, якою людиною станеш, – точніше, якою людиною тебе вважатимуть. Це називається хитромудрим словосполученням «практики ініціації».
Якщо ми звернемо увагу на літературу, орієнтовану на підлітків, побачимо, що в основі кожної такої історії – ініціація, переламна мить переходу. Скажімо, 15-річна дівчина зустрічає в інтернет-клубі юнака, закохується і наступні півроку відчайдушно й переважно марно прагне побачень, у довгих і недолугих щоденникових записах розмірковує про кохання, намагається писати щось «чуттєве і розумне» у блозі, шукає в інеті сумнівної цінності амурні вірші… Любовні стосунки, що так і не стають реальністю, закоханість… «Малолітка» – про такі-от події і стани переходу в житті дівчат (щойно я переповіла один із творів збірника).
Тема – більш ніж перспективна; виконання – більш ніж посереднє.
Так сталося, що більшість пов’язаних з етапами дорослішання ситуацій у житті сучасної молодої жінки пов’язані також із особистим ризиком і насиллям – соціальним, моральним, фізичним. Малолітки Спірідончевої – цілковито самотні: вони конфліктують із учителями, не довіряють батькам, не мають друзів, які б не зрадили при першій нагоді. Через це героїні постійно наражаються на небезпеку. Ось тільки через брак таланту розповідь про їхні ризиковані пригоди нагадує чи то недолекцію соціального педагога з дуже середньої школи, чи то плітки (які, втім, не інтригують) про близьку подругу.
Кожна історія завершується мораллю – що таке добре і як тобі, моя дівчинко, буде погано
Дівчина кохається з наркоманом, той помирає від передозування, – і вона залишається самотньою та ще й, напевно, хворою на СНІД… Однокласниці конкурують за увагу хлопця, найсміливіша публічно визнає своє кохання, за «аморальність» цього вчинку її таврує чи не вся школа, а парубок не проти закрутити роман з її подружкою… Дорослий хлопець і юна бунтарка сходяться на любові до гоночних авто, він спокушає дівчину, позбавляє цноти (в тому ж авто) і брутально кидає, переметнувшись до подруги-школярки, тощо. Захопливі сюжети? Ще б пак! Але тут вони мовби намальовані на картоні у приймальні дитячого психолога. Кожна історія завершується мораллю: що таке добре і як тобі, моя дівчинко, буде погано. А найголовніше – персонажі Спірідончевої пласкі; проблеми її дівчат живіші за них самих, адже єдине, чим ці «малолітки» можуть означити свою присутність, – важка, нестерпно заштампована мова. Живі люди так не розмовляють. А неживим не боляче. Вас цікавлять душевні страждання муляжів із кабінету біології?
Тему підступних подружок варто було б обговорити окремо і не в розрізі, очевидячки, сумного досвіду авторки. Будь-яка вікова ініціація – подія, що передбачає усамітнення, а ідею жіночої солідарності в нашій культурі послідовно і надійно спрофановано. Найнебезпечніший персонаж похмурих історій із «Малолітки» – той, хто поруч: зрадлива подруга, дурнувата мати, підступний коханець, учитель-ретроград. Увесь світ проти дівчини-підлітка, і це якраз тоді, коли вона відчайдушно намагається стати потрібною, унікальною частиною цього світу. Кажуть, що це і є дорослішання.
«Малолітка» Спірідончевої як чесна графоманія дає однозначні відповіді на неоднозначні запитання дівчини в перехідному віці. Щиро раджу: уважно вислухавши рекомендації книжки, одразу ж забудьте їх, – і най коротка пам’ять дівоча, до якої апелює авторка, править читачці за інстинкт самозбереження.
Шановна пані Вікторіє Івченко, наскільки я зрозуміла між рядками несхвалення й плутанини в наших авторах, Ви – іншої думки про книжку. Замість сваритися з колегою, яка висловила власну точку зору і, важаючи на освіту рецензентки – небезпідставну, запропонуйте власний відгук, ми його оприлюднимо у разі, якщо він буде фаховим (прошу також написати короткло про себе, щоб ми розуміли, хто Ви).
🙂 У нас на БараБуці всі свої, “чужих”, як Ви підозрюєте, немає.
Не зауважили, що рецензію на «Сьомгу» написала інша авторка? Захопилися капслуком?
Прочитала рецензію і… здивувалася. Звідки взялася у рецензентки ця жовч, роздратування навіть? Звичайно, кожен має право на власну думку. Але щойно переглянувши наступну рецензію тієї ж к р и т и к е с с и – на книжку іншої “юної авторки”, то здивувалася ще більше. Ось, як мовиться, пасаж: “Але хочу зауважити, що мемуари маркіза де Сада навіюють нудьгу вже на десятій сторінці саме через те, що тему душі та почуття в них максимально вихолощено. Натомість письмо Софії захоплює саме багатством переживань. Про когось із авторів початку століття сказали, що він уміє знаходити красу життя, мов недопалки в попільничках кафе. Юна Андрухович, здається, могла би знайти красу і в повній недопалків попільничці. І в неї це було би не смакуванням «чорнухи», а, наприклад, виявилось би символом самотності на тлі осіннього міського пейзажу з мокрими тротуарами і загубленою кимось парасолькою на зупинці громадського транспорту…” http://www.barabooka.com.ua/soromno-ale-zhah-yak-tsikavo/ У ПОВНІЙ НЕДОПАЛКІВ ПОЛПІЛЬНИЧЦІ, мабуть, застягла сама Улюра… Мовні виверти її міркувань говорять про одне: ВИРОЖДЕННЯ літературної критики як такої. Немає добротної – згодиться будь-яка. НАЙПЕРШЕ ПРАВИЛО МАЙСТРІВ, ЯКИХ Я ЗНАЛА НА СВОЄМУ ВІКУ ЧИМАЛО: спершу знайди щось хороше, підтримай! А такі ось розгромні резензії – “для лабораторних занять”, як казав колись світлої пам’яті Володимир Якович П’янов, відомий письменник і Критик – з великої букви. А так ось – просто роздраконити – не багато розуму потрібно. Складається враження – про що здогадувалася і раніше – ХВАЛЯТЬ СВОЇХ, ГАНЯТЬ ЧУЖИХ. Література, на жаль, стала добрим куснем заробітку: СВОЇХ РЕКЛАМУЄМО І ПРОДАЄМО, конкурентів – паплюжимо. А те, що Антоніна Спірідончева – гарна літераторка, мені відомо давно. Багато років поспіль вона виступає як ПИСЬМЕННИЦЯ І ПОЕТЕСА З ЧІТОКОЮ ГРОМАДЯНСЬКОЮ ПОЗИЦІЄЮ. Письменська праця зараз в Україні – справа невдячна, важка. Спробуй щось видати – наразишся і на подібну “критику” – в тому числі. Насправді, це називається к р и т и к а н с т в о м.