Галина Вдовиченко: «Не можу дітям відмовити»


Ця письменниця – майстриня кумедних оповідей із життя несподіваних колективів! У її книжках вкрай рідко діятиме менше шести персонажів. У найвідомішій серії книжок їх аж… 36 і 6! Звісно, цих слів достатньо, аби ви вгадали, про кого йдеться.

Цього разу БараБука узялася розпитувати Галину Вдовиченко, авторку відомої серії про «36 і 6 котів», а також книжок про Лігу непарних шкарпеток, Мишкових мишей і Чорну-чорну курку.

Галина Вдовиченко біля свого портрету

– На кого з персонажів своїх книжок Ви найбільше схожі? Чим саме?

Найбільше – на Чорну-чорну курку. З її вигадуваннями нових ігор і бажанням подивитися на звичне з іншої точки зору, з її вигаданими оповідками і «чорнокурківським вісником» – ми з сестрою в дитинстві теж «випускали» домашні газети і згодом я працювала в газеті… І головне – ми схожі потребою вчитися, вдосконалювати те, що хочемо робити, ще й отримуємо від того радість.

– З ким зі своїх героїв Ви воліли б перечекати карантин в одній квартирі? А з ким – ні за що не погодились би?

З усіма би порозумілася. За однієї умови: поважати територію і час одне одного. Поспілкувалися, пореготали чи посумували – і по своїх кутках. Особливо комфортно почувалася б з тими, кому не нудно наодинці з собою, який сам собі цікавий. Навряд чи витримала б постійну присутність поряд балакучого Коментатора Чорного кота чи композиторки миші Мишкової, яка намагається завжди триматися в центрі уваги… Але я цих героїв теж люблю. Ми би й на карантині порозумілися.

– Коли розпочався карантин, Ви однією з перших перейшли в онлайн – щовечора читали свої книжки. Які Ваші враження від цього досвіду віртуальних зустрічей із читачами?

Це була одна з тих нічних ідей, про яку зранку розумієш: це класна ідея, не відкладаю її, роблю вже і негайно. І я повідомила на ФБ, що читатиму онлайн Котів – і вперше в житті вийшла ввечері у прямий ефір просто з дому. Не обійшлося без шоку – планшет не був налаштований, зображення переверталося, перша хвилина ефіру була відверто комічною, згодом це відео я витерла. А тоді навіть промайнуло бажання відмовитися від нової спроби. Бо ж не виходило нічого! Але я вхопила айфон і вийшла в ефір із нього. У кадр влетіла перелякана і розпашіла, та справа поступово пішла.

Ці карантинні прямі ефіри – чудовий досвід для нас усіх, бо чи не всі ми вперше спробували спілкуватися з читачами онлайн. А я люблю цей стан і ці відчуття з розряду «я ще ніколи цього не робила». Варто собі час від часу звітувати: а що такого за цей тиждень (місяць, рік) я зробила вперше?

Живий ефір має свої вади, але має й переваги. Це життя як воно є. У мене, скажімо, одного вечора на виході в ефір стояв «замок» (забула його прибрати). Вмикаю ефір у режимі «тільки для себе» і навіть про це не здогадуюся. За іронією ситуації говорю про те, що люблю точність і пунктуальність, тому починаю хвилина в хвилину… Читаю книжку, піднімаю очі на кутик екрану – а де слухачі? нікого немає. Що таке? Перевіряю налаштування… Ото мене пройняло! До дрижаків. Пунктуальність вона полюбляє, ага. А мені в месенджер тим часом летіли з батьківських мобілок повідомлення від дітей: що сталося? Чи будуть сьогодні читання? Де ви, пані Галино?

Вийшла тоді в ефір з десятихвилинним запізненням! Одне слово, дістала маленький стрес.

Було ще таке: я читала сидячи на підлозі, і в кадр вліз мій пес…

Було, що весняна муха чи міль узялися звідкись, коли я читала котячий реп і кружляла в танці, як дресирована… 

Що там казати, траплялися «спецефекти»…

Кожен новий досвід тягне за собою певні відкриття і спостереження, нові навички і нову інформацію, варто тільки звертати на ці речі увагу – вони нас збагачують і наштовхують на певні ідеї.

– Мишкові миші утворюють музичний гурт, те саме сталося зі шкарпетками. Чи не планують 36 і 6 котів теж створити музичний гурт? 😉 Які у Вас стосунки з музикою? Граєте самі?

– У дитинстві ходила «на музику», але тоді не любила гами і все з ними пов’язане, тому що це не був мій вибір, а були примусові заняття. Тепер я нічого б на фортепіано не зіграла, все забулося. Але при нагоді можу підіграти на ударній установці (це не зовсім жарт). Музика в моєму життя присутня – я її вдячна поціновувачка.

У «Мишкових Мишей» – рок-гурт, у «Непарних шкарпеток» – театр, «36 і 6 котів» не лише танцюють під музику, але ставлять виставу під керівництвом колишньої актриси з будинку для людей похилого віку… Це все, мабуть, не випадково. Дітьми ми з сестрою ставили маленькі вистави вдома, і згодом в універі в нас був студентський театр. Ми і в редакції газети (були такі часи) ставили невеличкі інсценівки на наших редакційних забавах. Якось у мене була роль прибиральниці: я була зі шваброю, у синьому халаті на вечірній сукні… Ми влаштовували тематичні вечірки з переодяганнями. На одній я була рокершею – уся в шкірі, ланцюгах і в перуці, ніхто з першого погляду мене не впізнав. Люблю театр в усіх його проявах – і живий, і, як тепер, онлайн. І сама вже двічі відчувала себе режисеркою-постановницею, коли ми з дітьми зі спільноти взаємодопомоги «Оселя» ставили дві вистави за моїми книжками. І я завжди відповідаю «так» на запити театральних студій, самодіяльних театрів, а також бібліотек, шкіл і класів, чи можна їм узяти за основу таку чи таку книжку для вистави. Звісно, можна. Я вже чимало тих вистав бачила за моїми книжками для дітей і для дорослих.

Фото Жені Перуцької

– Як так сталося, що Ви перейшли в дитячу літературу? У якій – дорослій чи дитячій – Вам комфортніше й цікавіше? І чому?

Тепер у моїй персональній творчій «черзі» є більше задумів романів для дорослих, аніж дитячих книжок. Я трохи посунулася останніми роками в бік дитячої літератури, бо діти просять продовження книжок, та й нові ідеї у мене виникають. Не можу дітям відмовити. Часом почуваюся тим левом Боніфацієм (хто пам’ятає цей мультфільм), який на канікулах приїжджає до бабусі і ніяк не може дійти з вудкою до ставка із золотою рибкою, бо весь час йому на шляху трапляються діти – і він показує їм свої циркові трюки, а вони тішаться і не відпускають його. Щось є в цій аналогії мені близьке. Тим часом не один роман чекає свого часу… Але я пишу для дітей із задоволенням. Якби мені було нецікаво, то і прохання не мали би сили.

– Не секрет, що у Вас дуже оригінальне хобі. Чи могли б розказати, як і чому Ви почали колекціонувати рукавички і які цікаві історії з цим пов’язані?

А ще театральні торбинки і капелюхи колись колекціонувала, хоча я про це не надто й розповідаю. Є таке давнє захоплення. Воно останніми роками трошки згасло. Хоча рукавички для мене – у певному сенсі талісман. На першу в житті автограф-сесію на Форумі видавців я прийшла в мереживних рукавичках. І заледве встигала підписувати свій перший роман. Відтоді завжди приходила на зустрічі з читачами у рукавичках. Та від початку війни ця звичка видалася мені недоречною. Хоча останнім часом дослухаюся до себе і повертаюся до тих звичок, життя триває. Тепер ось виходжу з дому то в чорних захисних рукавичках, то у блакитних, то в тонких робочих у рожеві метелики)) Старі уподобання – в новій формі.

– Якби у Вас була можливість вплинути на сценарії до Вашого відео з акції #ЖивіПисьменники, що б Ви змінили? Про що запитали б саму себе?

Це класна акція – «Живі письменники», я можу лиш побажати, аби вона тривала й охоплювала все більше авторів дитячих книжок, допомагала маленьким читачам знайомитися з книжками та сучасними письменниками. А що б запитала в самої себе? Мабуть те, що мені цікаво зараз почути від інших: яку добру звичку кожен із нас набув за час вимушеного карантину? Варто подумати, правда? Саме добру. У мене, це, мабуть, та, що пов’язана з новим досвідом – з тими нашими прямими ефірами. Зрозуміла зі своєї практики і з ефірів інших людей, що не треба боятися: пауз, чи, скажімо, замовкнути і подумати в ефірі, не поспішаючи з миттєвими відповідями. Не боятися бути смішною, негарною, надто домашньою, головне – бути щирою, а ще – розуміти й вибачати інших, коли хтось помиляється в ефірі, чи виходить онлайн у невдалому ракурсі абощо. Є щось набагато важливіше, воно дуже відчутне, воно й залишається після тих ефірів певним післясмаком. До того ж, не кожному подобається ця справа – спілкування з аудиторією у прямому ефірі. І це теж добре – зрозуміти, що твоє, а що не твоє. Отож, сподіваюся, що набута добра звичка – це зробити роботу над помилками у новій справі і рухатися далі.

– У дитинстві Вам із родиною довелося часто переїздити, а отже змінювати школи. Яка суперсила допомагала адаптуватися до нових місць і колективів?

Є така суперсила, але я про неї навіть не здогадувалася, поки мені один хлопець одного разу сказав: ти зустрічаєш незнайому людину і думаєш про неї добре, наперед наділяючи її позитивними рисами… А я навпаки, сказав він, тому не маю згодом розчарувань, а самі лиш приємні відкриття, якщо ця людина виявилася порядною, розумною і таке інше, або ж отримую підтвердження своїх початкових підозр.

Мене це зізнання-спостереження колись шокувало, а тоді подумала: а справді ж, я авансом бачу в людині привабливі і сильні сторони, і ставлюся поблажливо до певних невиразних чи сумнівних проявів, або принаймні не поспішаю з висновками. Бо людина – складна система, і не все лежить на поверхні. Мабуть, саме початкове налаштування спрацьовує в тих випадках, коли потрапляєш у незнайоме середовище. Особливо в дитинстві, коли приходиш у новий клас, опиняєшся в новому колективі. Переїзди були для мене добрим тренінгом для певних життєвих навичок і знань. Мабуть, має значення й така риса: мені й самій залишатися комфортно, я не боюсь самотності. Якщо мені щось відверто не подобається, то я там і не буду. Шукатиму місце, де мені буде цікаво, де будуть люди з подібним колом зацікавлень і певним рівнем спілкування, з певним стилем поведінки. Коли нове середовище бачить, що ти самодостатня людина, і спостерігає за тобою в різних ситуаціях і робить висновки, то нові друзі неодмінно знайдуться і на новому місці, тому що будь-яке середовище ніколи не буває однотипним.

Розпитувала Анастасія Музиченко. Фото з архіву Галини Вдовиченко

Print Form
Подiлитись:

Додати коментар