Головне, що з’явилась інша молодь


Твори Зірки Мензатюк завжди закорінені в українськість. Авторка пише для дітей різного віку, від малюків до підлітків, про історію, мову, традиції, флору й фауну, міста й регіони України. Пані Зірка народилася й виросла на Буковині, та вже багато років мешкає у Києві, тож у її текстах багато його вулиць, його духу. Проте в останньому на нинішній день романі «Як я руйнувала імперію» йдеться якраз про Чернівеччину. БараБука поцікавилася в письменниці про нюанси висвітлення історії в сучасній дитячій літературі, про значення рідної культури для кожної людини, про технічні секрети написання творів для малечі.

– У Ваших книжках багато історії, причому різних періодів. Як гадаєте, чи варто в історичних творах для дітлахів розповідати про жорстокі, криваві миті? Чи варто щось замовчувати, сподіваючись, що дитина дізнається про все тоді, коли це не настільки вражатиме психіку?

11

– Замовчувати – це ховати голову в пісок. Слід обирати правильну тональність. Питання полягає в тому, як розповідати. Є натуралізм, який шкодить і дорослим. Звісно, дітям слід розповідати про болючі моменти ще обережніше, але розповідати про події, що відбувалися в історії, потрібно. Згадаймо і про народні казки – там не боялися небезпечних речей. Приміром, «Івасик-Телесик» – там сюжет ой-ой-ой…У казках я ціную те, що в них є добро і зло, адже змалечку слід виробляти гарт і до зла і не загодовувати малюка солодким і рожевим. Саме тому я не боюся у своїх текстах показувати подібні речі… У «Таємниці козацької шаблі» йдеться про Берестецьку битву – це страшне поле нашої поразки, але діти її читають, бо я не акцентую на крові, на трупах, а розповідаю про те, як триста козаків стояли один за одним, як відбивався останній воїн, і малеча запам’ятовує це, а не кров.

– Чи має дитячий письменник дбати про те, щоб, пишучи на історичні теми, не виплекати в читачів ненависті до народів, із якими його предки воювали в різні епохи?

1

На дачі з чоловіком і донькою

4

– Справді, я стикалася з цією проблемою. Берестецька битва, про яку йдеться в моїй повісті, – це битва з поляками, Україна тоді намагалася визволитися з-під польської корони. Але ми не можемо не говорити про ці події. Так, це все було. І нині теж потрібно пам’ятати, що, попри війну з Росією, ми, дитячі автори, не маємо права у своїх текстах виховувати ненависть до росіян. У книжках ми маємо говорити про супротивників, але дотримуватись балансу, щоб виховати не ворожість до інших, а гордість за своє.

– У подіях, описаних у «Як я руйнувала імперію», Ви показуєте зародження громадянського суспільства, що перегукується з Майданом 2013–2014 років. Люди виходять на боротьбу, щопта сміливців протистоїть силовикам… Але після того сплеску кінця 1980-х, уже в 1990-х, було певне затишшя… Якісь мітинги, страйки відбувалися, та колишні борці за незалежність або поповнили ряди кон’юнктурників, або розчарувалися у всьому й перестали виступати за власні права. Як ви гадаєте, чи наш Майдан і теперішня війна – це не є такий собі сплеск, коли формування громадянського суспільства просунулося ще на кілька кроків, але згодом знову, як у 1990-х, буде «відкат» назад?

– Я не пророк, але мені здається, що якщо й настане затишшя, то «відкату» назад не буде, – інша справа, що не все ще зроблено. Ми часто чекаємо, що прийде нова влада й усе зробить. Буває, стою в черзі й чую: «Пускай нам дадут пенсию, тогда мы…». Оце «нам дадуть», «мені дають»… Люди звикли чекати, що нам дадуть і за нас зроблять.

Узагалі я дуже не люблю цієї російської пасивної форми – «мной прочитано», ніби мене взяли, як лопату, і мною читають. Коли ми перейдемо з цієї пасивної форми в активну – я роблю, я доб’юся? Ось, наприклад, хабарництво – адже воно робиться людськими руками. Поки кожен не зрозуміє, що це стосується особисто його, доти процес не завершиться. Але головне, що в нас з’явилася інша молодь – смілива й мисляча.

– Вона інша, ніж навіть та, яку Ви описуєте? Бо у Вашій книжці вона теж гідна поваги – активна та смілива. На Ваш погляд, теперішня молодь іще більше відрізняється?

«Потрібно пам’ятати, що, попри війну з Росією, ми, дитячі автори, не маємо права у своїх текстах виховувати ненависть до росіян. У книжках ми маємо говорити про супротивників, але дотримуватись балансу, щоб виховати не ворожість до інших, а гордість за своє».

– Молоді властиво не боятися, адже вона нерозважлива, не усвідомлює всієї небезпеки. І наприкінці 1980-х – на початку 1990-х юні люди справді були поривні, готові до боротьби. Нинішні ж більш раціональні, прагматичні, вони знають, що і як треба робити. Тоді протестом було слухання зарубіжної музики, кульчики у вухах, певний одяг… На сьогодні це вже речі, які не спрацьовують. Мені подобається, що нинішня молодь знає іноземні мови, знає, чого і як досягати, куди йти.

2

З родиною в Гетсиманському саду. 2007 рік

– Поговорімо про мову Ваших текстів. Як на мене, вона дивовижна. Різнобарвна й дуже милозвучна, з багатою лексикою. Як Ви з нею працюєте?

– Дитячий письменник завжди мусить наступати на горло власній пісні – постійно треба думати, чи слово підходить, чи варто вживати певне порівняння… Дитина, читаючи, має розвиватися. Якщо писати збідненою лексикою, то малюк усе зрозуміє, але не буде пізнавати нічого нового. Тому я не боюся подавати слова, яких дитина напевне не знає, – щоб вона їх запам’ятовувала. Але ж дитячий автор має дбати не тільки про лексику, а й про синтаксис. Конструкція речення теж залежить од віку. Часом перечитуєш – а в реченні 12 розділових знаків, і слід ділити його натроє чи надвоє відповідно до віку. Якщо маля натрапить на таке, то зашпортається. Дитя захоче його повторити, а ще так добре не говорить, – тому постійно слід балансувати між прагненням збагатити й бажанням зберегти цікавість читача. У книжках для найменших діточок – наприклад, у «Зварю тобі борщику» – я вплітаю фольклор, хочу, щоб малеча його засвоїла, тож навіть для казки про кашу вишукувала купу загадок, прислів’їв, брала слова з пісеньок. Загалом «Зварю тобі борщику» написана для того, щоб заохотити дитину їсти. Але мені хотілося, щоб малюк не тільки їв, а ще й запам’ятав якесь прислів’ячко, зворот. У «Як я руйнувала імперію» вже є й діалектизми…

– От власне: Ви пишете книжки для дітей різного віку. Чи маєте якісь особливі секрети в темах і техніках письма для молодших школярів, дітей середнього й старшого шкільного віку? Чи це суто інтуїтивно?

– Ні, не інтуїтивно. Секрет у тому, що треба бачити перед собою дитину, читача. Іноді читаєш книжку й думаєш: для кого ж це написано? Буває, автор бере тему, цікаву маленьким, а написано як для старших. Звісно, стараєшся подати щось таке, що малечі варто засвоювати якраз у цьому віці, і зробити це відповідною мовою. А ще треба ж пам’ятати про специфіку сучасних дітей… У нинішній дитячій літературі має бути високий рівень динамізму, адже дітлахи, які постійно дивляться телевізор або грають у комп’ютерні ігри, звикли до мерехтливих картинок. Якщо не схопиш малюка книжкою, то він її покине й побіжить до екрана. У сучасних книжках для дітей сюжет має бути значно щільніший, ніж колись.

3

– За рахунок чого слід ущільнювати?

– Слід обережно поводитися з описами. Опис можна подати, наприклад, у діалозі. В «Ангелі Золотому Волоссі» я описую ікону – і на чому вона написана, і її розміри, але це відбувається так, що героїня не розуміє написів, тож запитує батька, і вони разом намагаються розібратись, – це прочитується. Описовість може і має бути, але зловживати нею не слід, варто шукати способів її подати.

– Чимало українців виросли на неукраїнських книжках, неукраїнській культурі. Наприклад, моя подруга виросла в російськомовній сім’ї й уже коли була доросла, всією родиною вони вирішили перейти на українську. Тепер у них із чоловіком шестилітня донечка, і нещодавно подруга зізналася:ти знаєш, каже, моя мала читає українські книжки, дивиться українські мультики, говорить українською – і я бачу, що вона може нею бавитися, творити щось нове, може складати свої казочки з усього того, що в себе всотує. Я, каже подруга, була позбавлена українського, виросла в російськомовному регіоні й не можу так почуватися в українській, як моя дитина, хоча, може, і хотіла б цього. Що Ви, пані Зірко, про це думаєте?

– Справді, багато українців виховані на російській культурі або з її вкрапленнями. Це російське в нас існуватиме, бо воно вже дуже глибоко, і не треба проти цього боротися. Але думаю, що в той же час має проростати, виявлятись українське. Я свідомо йшла на те, щоб у своїх творах акцентувати на українському, доносити певні етнографічні речі, бо в часи Союзу цього катастрофічно бракувало, натомість було багато радянського, соцреалістичного. Подавати українську етнографічну стихію – це був би націоналізм, ще й буржуазний. Отже, я старалася заповнити саме ці лакуни. У нас є чимало текстів, де персонажі взяті з інших культурних традицій. Коли я читаю в українських книжках про гномиків, ставлю собі запитання: чому гномики? Ми ж мали домовичків, русалок, мавок. Часто наші діти краще знають європейські речі, але знання це поверхове, бо образ може повнокровно жити тільки в тому контексті, з якого вийшов. Ми можемо його використовувати, але він буде вторинним, не може функціонувати повноцінно. Ми не уявляємо тих персонажів детально й цілісно. Тому мені здається, що маємо вертатися до персонажів української традиції. З моїх книжок англійською перекладено «Київські казки» – це ж казки про Київ, вони мали б бути цікаві нам. Ні, вони, виявляється, цікаві й іноземцям, й англомовна версія розійшлася швидше, ніж українська. А моя книжечка «Арніка» написана на карпатському фольклорі, перекладена англійською і в електронному варіанті продається на «Амазоні». Теж, здавалося б: це суто карпатська тематика, але вона цікава іноземцям, бо для них це екзотика.

Розпитувала Анастасія Левкова

Фото з архіву Зірки Мензатюк, а також сайтів grani-t.com.ua, fadiez.sumno.com (фото Юлії Берлач).
Print Form
Подiлитись:

Додати коментар