Гра в 21

Автор: Володимир Чернишенко


21 – магічна цифра з відтінком непристойності. Це може бути вік, із якого офіційно дозволено купувати міцні алкогольні напої, а може – бажана кількість очків у примітивній картярській грі, традиційно пов’язаній із криміналом. Чомусь подумалося, що автор книжок для юнацтва теж у таку грає. Завагався – і недобрав, недотягнув до бажаного ідеалу. Переоцінив свої сили – перебор, і це одразу поразка, без варіантів.

Читайте також: Коротко про головне: найцікавіші новинки дитЛІТА (15+)

Викладачка і поетеса Олена Рижко є одним із яскравих дебютів, яким другий рік поспіль тішить читачів видавничий центр «Академія». До слова, підліткова серія «Академії» на сьогодні є найбільшою серією вітчизняних книжок для підлітків, і це ще не межа! Рижко відразу показує, що здатна працювати продуктивно, адже за неповний 2018 рік у серії вийшло аж три її книжки: «Дівчина з міста», «Знає тільки Мару» і «Король Даркнету». Кожна з книжок має свою особливу родзинку і вражає відвертістю та сміливим стилем оповіді. Але – це не головне.

Олена Рижко. Знає тільки Мару. ВЦ «Академія», 2018 рік

До прикладу, у «Знає тільки Мару» одразу впадає в око цікава композиція, побудова оповіді. Просунутий диґер Рум біжить рятувати п’ятьох школярів, які застрягли під землею разом із невдатним «екскурсоводом». Клац – повертаємось на добу назад. Клац – бачимо окремо історії кожного з тих п’яти бідолах. Клац – ось вони разом, спускаються в колодязь… Традиційний кінематографічний прийом чудово пасує книжці, надаючи їй динаміки й інтриги. Взагалі, до сцени першого «привалу» завалених горе-диґерів здається, що письменниця зірве джекпот. Потім усе не так безхмарно.

Намір письменниці очевидний – вона бажає показати абсолютно різних героїв. Кожен із них має свої причини спуститися під землю. І кожен повинен під землею змінитися, проявити найкращі і найгірші риси. Ще один майстерно застосований класичний прийом. І, приміром, відмінник Козуб, який єдиний зберігає тверду волю в халепі, або істеричка Леся, яка цілковито втрачає голову – це круто, то – приміром – сповідальниця Яна з мало не вставною новелою про Давида, або статево стурбований Серж виглядають макаронічно. Та ж історія з Мару та Румом – не покидає враження, що таких [крутих] людей у такому юному віці просто не може існувати… Коли під землею сталося все, що могло статися за короткий час, виявилося, що ідей для продовження сюжету в авторки небагато. Загублений пістолет, кінематографісти з муляжем трупа й епічна сцена підйому драбиною з обіцянками чудового сексу – це перебор… Однак загальне враження книжка лишає все ж позитивне. Надто блискуча кінцівка, яка дозволяє погратися у слова і збагнути нарешті, чому книжку назвали «Знає тільки Мару».

Тетяна Стрижевська. Де ESC з моїх халеп? Видавництво «Легенда», 2018 рік

Тетяна Стрижевська встигла прогриміти з торішньою книжкою «Файні товсті дівки, йо!», зібравши шквал позитивних відгуків. Не кажучи вже про те, що з тим текстом вона перемогла в конкурсі «Фонтану казок» «Напишіть про мене книжку». Тетяна чудово дає собі раду зі словами, її оповідь легка й дотепна, вона не губить початок речення, дотягнувши його до кінця. Дебютувавши з книжкою про міщухів, які приїхали в село, вона вирішила довести, що її герої можуть вписатися й у міський пейзаж. Переважно, їй це вдалося. Сніжка і її однокласники, друзі й подруги – живі, справжні й достовірні. Ніби підкреслюючи урбаністичність сюжету, авторка робить головну героїню ґеймеркою. Однак… виявилося, що пригоди, які так легко шукати в селі, у місті знайти значно важче. Подумайте самі, що може статися в місті?

Детективна історія, як у книжках Андрія Кокотюхи чи Діани Мельникової? Небезпечні знайомства, як у «Крутій компанії» Надії Білої? А якщо просто – взяти й показати підлітків, як воно є? Ну ось, книжка Стрижевської «Де ESC моїх халеп» – результат такої стратегії. Загалом, у книжці нічого не відбувається. Дівчинка живе собі шкільним життям, закохується у хлопця-музиканта, а в кінці знаходить рідну душу в іншому хлопці, який постійно був поруч. Тут немає «перчинки», алкоголю, наркотиків, сексу. І це добре. Книжка ця – мила історія, правдива оповідь, достовірні характери, але в результаті – недобор…

Олена Рижко. Король даркнету. ВЦ «Академія», 2018 рік

Читайте також: Пробудження сили: секс у підлітковій літературі

А ось уже згадувана Олена Рижко в іншій своїй книжці «Король даркнету» проблему відсутності подій вирішує радикально – вона пише трилер. Замість того, щоб писати психологічну повість із душевними метаннями дівчини «злягатися чи не злягатися», примудряючись тягнути цей нехитрий конфлікт протягом щонайменше сотні сторінок, письменниця вирішує написати трилер. Тепер лінія кохання Стефи і Яра стає лише однією з багатьох інших ліній – убивство, несанкціонований викид хімікалій у річку, таємниця минулого, загадковий мега-хакер Король Даркнету… Все це не дасть читачу занудьгувати ні на мить.

Наскільки все-таки сильною виявляється саме «підліткова» складова в цьому кримінальному трилері? Образ крутого хлопця, який має темну таємницю з минулого – це класичний прийом, який, на мою думку, авторка не розкрила до кінця. Втім – посил дуже позитивний: потрібно бути відвертим з коханими. Дівчинка, яка мріє стати фешн-журналісткою, за час оповіді дорослішає і стає справді зрілою, не лише (спойлер!) фізично, але й ментально. Цей процес показано гарно й цікаво. Невелика кількість дійових осіб дозволяє познайомитися як слід і зі слідчим – братом Яра, і з темношкірою комп’ютерною маніячкою Леттою… Таємнича історія Короля Даркнету, яка так і лишилася в зародку, натякає на продовження. Цікаво, чи буде воно? Як на те, письменниця розвішала на стінах достатньо рушниць, які можуть вистрілити в сиквелах. Сподіваюся, видавництво «Академія» не охолоне до своєї серії, а письменниця – не знеохотиться від критичних відгуків.

Ольга Купріян. Щоденник Лоли. Видавництво «Книголав», 2018 рік

А ось «Книголав», здається, лише входить у царину підліткової літератури, і то так, що двері мало з завіс не злетіли. «Щоденник Лоли» – белетризована версія популярного телесеріалу «#Школа» і я віддаю собі звіт, що писати про цю книжку насамперед мають ті, хто подужав бодай одну серію… Втім, навіть якщо розглядати повістину як окремий літературний твір, а не медіа-проект (яким він є), можна помітити багато цікавого. За книжкову версію історії взялася письменниця Ольга Купріян, яка дебютувала раніше цікавими і в міру нахабними «Солоними поцілунками». Завдання їй випало не з легких, адже головна героїня має сформований характер, події продиктовані чужим сюжетом, і ще й писати треба у формі щоденника. До слова, видано книжку шикарно – моє шанування видавцям. Округлі кутики, як у справжньому щоденнику, помальовані сторінки, підкреслення… Чудова робота.

І так само чудова робота Ольги Купріян. Її стиль оповіді пасує характеру героїні, записи не заумні. Але водночас не спрощені, письменниця зрідка вдається до «низького» стилю, і то дуже делікатно. Загалом, читач розуміє, що Лола – не така проста, як може здатися. Вона і розумна, і талановита, і добра. Але… Ось про але треба поговорити докладніше. Коли у книжці головний герой (та ще й наратор!) є переважно негативним персонажем, то завдання письменника зробити так, щоб читач бачив дві реальності: ту, яку описує наратор-герой, і ту, яка є насправді. У багатьох випадках, на жаль, друга реальність до кінця не вгадується. Але це була б занадто складна фігура вищого пілотажу, а Ольга вже й так виконала з цією Лолою «мертву петлю». Заслуговує на увагу тема підліткової вагітності і гарно описана історія з контрацепцією. Після такого читання жодна юна особа не поведеться на старий трюк «вчасно вийти» і наполягатиме на надійніших способах захисту. І це – мегаплюс до всієї історії.

Аліна Штефан. Літо довжиною в ДНК. Видавництво «Ранок», 2018 рік

Несподівана підліткова книжка – «Літо довжиною в ДНК» Аліни Штефан. На перший погляд вона геть не пасує цьому огляду, але все ж у ній ідеться про підлітків, про їхні стосунки і захоплення. Тільки тоді як у «Щоденнику Лоли» головна героїня – топ-блогерка, у «Де ESC з моїх халеп» – геймерка, а у «Знає тільки Мару» фігурують диґери, то у книжці Аліни Штефан фігурують… ботани. Ці схиблені на біології хлопці та дівчата формують на перший погляд унікальну спільноту, в якій діють унікальні закони. Але й вони теж закохуються, прагнуть популярності, мріють про успіх… Так, вони збираються гуртом не потягнути косячок чи поганяти в Doom, а побалакати про CRISPR/Cas9. Але суть від цього не змінюється – діти є діти, підлітки є підлітки. Вони всі різні, але у всіх них є спільні важливі потреби, про які не варто забувати і дорослим, і письменникам, а особливо – дорослим письменникам. Можливо, якби Аліна Штефан про це пам’ятала,то книжка вийшла б не такою зацикленною на біології, а більш об’ємною та різноманітною.

Перше побачення: прозобукет. ВЦ «Академія», 2018 рік

Читайте також: Така непроста шкільна любов

Книжка з неоригінальною назвою «Перше побачення» і з оригінальним підзаголовком «прозобукет» виявилася збіркою оповідань про різні перші побачення переважно від авторів-початківців. Неважко здогадатися, що видала її теж «Академія». Ці оповідання прості в усіх розумінням. Їх просто читати, вони невигадливо написані – по-суті, це такі собі «анекдоти» (не в сенсі «ха-ха», а в сенсі короткі історії з заковикою, мовляв – ось як воно буває! У цьому сенсі книжка виконує свою функцію, забезпечуючи підліткам ненав’язливе читання. Промовисті назви оповідань заохочують увагу дітей: «Ліфчик», «І що в тій Катьці такого» тощо. Тут немає чорнухи, є добрий гумор і ще – ці оповідання трохи пласкі. Проте вони значно кращі, наприклад, за розрекламовану збірку «Чат для дівчат», яку колись з помпою видав «Старий Лев», дарма що у «Чаті…» зібралися вже знані авторки. А в «…Побаченні» чи не всі письменники – початківці.

Зовсім не початківець авторка повісті «Сіль для моря» Анастасія Нікуліна. Відома завдяки участі в проекті «Теплих історій», переможниця «Коронації слова», письменниця дебютує у жанрі книжок для юнацтва. Треба визнати, що дебют загалом вдалий, навіть попри занадто великий замах. Вже сам підзаголовок «Білий кит», відсилаючи до Мелвіла, натякає на те, що авторка замислила цілий роман, де в потрібний час переплетуться долі й проясняться ходи, а вся оповідь складеться, наче гігантський пазл. Це, а також надмірна мелодраматичність – слабкі сторони книжки.

На відміну від попередніх книжок із цього огляду, «Сіль для моря» може бути адресована не лише підліткам, але й дорослим читачам. Тож разом із дорослим шаблоном у повість переїхали кілька впізнаваних штампів: бажання переплести долі геть усіх героїв у правильному (малореалістичному) порядку ще й звести їх в одній точці часу і простору; прагнення показати «злам особистості»; мелодраматичність (наприклад, у повісті повно самогубців – я нарахував чотирьох); спроби пояснити всі негаразди героїв дитячими травмами; існування дорослого досвідченого гуру, який пояснить і підкаже майже все…

Між тим, позитиви книжки переважають негативні риси. Зокрема, маємо чудову підліткову повість, повністю присвячену проблемі булінґу. Її показано зсередини і зовні, а ще – згори. Тобто: очима того, кого цькують, через призму почуттів тих, хто цькує, і нарешті – з позиції спостерігачів. Абсолютна трагедія і крах усього для першої категорії, невинна розвага з тим, хто на це заслуговує, – для другої, справа, не варта розмови для батьків, і щось зайве й непотрібне для решти. Те, до чого може призвести булінґ, як йому протистояти і що треба робити. Якщо стаєш свідком булінґу – все це продемонстровано і розжовано так, що читач ніби сам формує щодо цього питання власну думку, навіть не думаючи, що її нав’язала авторка.

Другий момент – маємо першу книжку, присвячену інтернет-знайомствам і смертельним іграм. Синій кит, білий кит – все дуже просто і прозоро, але письменниця ще й в епілозі на цьому наголосила. Це була б повість-застереження, але написано її зграбно. Відтак і читати повість можна, не помічаючи її високої соціальної місії.

Повість цікава композиційно. Письменниця назвала її «романом-бурею», відтак кожен розділ має свій заголовок: штиль, бриз, вітер, шторм… Все йде до бурі, від початку до кінця оповіді накручується сюжетна гострота й невидиме відчуття загрози. Нарешті – кульмінація і спокійний штиль, який розплутує клубок історії…

Про «Сіль для моря» насправді можна писати значно більше. Книжка дає вдосталь підстав для розмов. І це також плюс. Загалом, я думаю, що за цим картярським столом саме Анастасія Нікуліна може вигукнути «очко!» і покласти на стіл карти з заповітною сумою – 21.

Читайте також бліц-розмови з авторами підліткової літератури: Смерть, Вовк, Мудак, Секс і Війна: підліткова література як гра в карти

Print Form
Подiлитись:

Додати коментар



Читайте також: