Хлопчик, який потрапив не туди
«Насправді я не приїхав сюди на поїзді чи автобусі. Я телепортувався. А це означає, що я не можу пам’ятати нічого зі свого минулого життя: я – вже не я. Не той я, яким я був там. Це новий я, і я не знаю нічого з того, що було з тим я».
Зміна школи і класу – це завжди невеликий стрес і, у найпершу чергу, для дитини, яка зі звичного, знайомого їй середовища потрапляє у геть нове і незнайоме, не маючи жодних гарантій, як усе обернеться. Приймуть чи не приймуть. Стануть насміхатися чи не стануть. Дивитимуться вороже чи дружньо всміхатимуться. Дитина завжди почувається вразливо і вглядається-вслухається у кожне слово і жест, аби правильно розшифрувати знаки. Але що коли ця дитина вже пережила величезний стрес? Що коли рівень тривожності у дитини вже і так зашкалює, бо на те є свої причини? Що коли психологічне потрясіння цієї дитини було настільки сильним, що її мозок витіснив геть усі спогади і витворив цілу систему нових понять, за які можна триматися й у які можна вірити? Телепорт або навіть нуль-телепорт, Всесвіт або навіть нуль-світ, де «одночасно немає нічого, але є все». Бо нуль – «це число найбільше до нескінченності».
«Чому ти думаєш, що перенісся не туди? – засмутилася Сашка. “Якби цей світ був тим світом, тут би нікого не вбивали. І мене б тут чекав мій брат Ігор. Тут нема Ігора і тут досі вбивають. Помилка очевидна”»
Що коли позаду цієї дитини залишилося рідне місто, окуповане росіянами, і темна ніч, у яку довелося бігти разом із батьками, втікаючи в нікуди, а ще зниклий брат, який любив фізику, пообіцяв їм врятуватися і пішов будувати телепорт. Але …не повернувся. Що коли віра в уявний телепорт, який дозволить із небезпечного місця в окупації швидко перенестися «у місце, де не вбивають»?
І що коли думаєш, що нарешті потрапив у геть інший Всесвіт, але натомість знову бачиш невиправдану жорстокість?.. Що далі?…
Блакитна сойка як символ
Книжка відкривається епізодом, де у клас через відчинене вікно влітає блакитна сойка. Той самий Метерлінківський Синій Птах. Як метафора добра, щастя та істини, та сама Душа Світла, яка уособлює справедливість та пізнання чогось нового. Блакитна сойка, яка миттєво стає «лакмусовим папірцем» і проявляє всіх без винятку дітей у класі, чомусь більшість із них проявляє не у кращу сторону.
«Дуже швидко хтось вирішив, що буде весело поганяти сойку по класу. Не встигла пташка оговтатися, як гамірна юрба вже запускала в неї зошити, плювала паперовими кульками, змушуючи пташку панічно кидатися з кутка в куток. Хтось завбачливо прикрив вікно та двері, щоб веселощі продовжувалися якомога довше».
Тут знову згадується стара добра думка про те, що люди (і діти!) бояться незрозумілого. Варто з’явитися чомусь чи комусь, про що чи про кого ти нічого не знаєш, як фантазія миттю візьметься домальовувати міфи, вигадки, потенційні загрози і лякачки. А раз є загроза, значить, треба бити першим. Бити боляче. І йдеться не лише про пташку, але й про новачка, який не зовсім вписався зі своїми дивацтвами.
Ми бачимо це скрізь і повсюди, бо наше суспільство зіткане із стереотипів та забобонів. Мозок здатен витворити в голові величезну кількість лякачок, саме так і стається щоразу, коли критичне мислення, емпатія і здатність співпереживати ховаються кудись усередину, а вміння побачити поза дивним – певну першопричину, вловити невловне – так ніколи і не проявляється. Бо ніколи не було сформоване. Бо дитина, природно, багато не знає, саме для того є поруч із нею дорослий – у всіх сенсах дорослий, який простими словами розкаже і власним прикладом продемонструє, як треба.
Блакитна сойка з’являтиметься то тут, то там крізь усю історію, блакитним, невловимим штрихпунктиром – як символ еволюції дітей, їхнього росту і дорослішання, здатності до емпатії та розуміння. Бо діти завжди розуміють. Варто лишень спробувати віднайти правильні слова, щоби пояснити їм складне й незрозуміле. Наприклад, хто такий колаборант, чому дивне не означає погане, як відрізняти, де свій, а де чужий, і чому в класі добре бути на боці одне одного, а не навпаки, навіть коли з’являється новенький. Навіть коли його поведінка спершу не піддається поясненню. Завершується книжка з’явою тієї ж Блакитної Сойки, яскравий кадр у самому кінці, як добрий знак, що трансформація вдалася, як кожної окремої дитини, так і класу загалом.
Пан Бусол, той самий Вчитель, який нам усім потрібен
Окремої уваги, моєї так точно, заслуговує в цій історії Вчитель. Його називають пан Бусол. І якщо спершу я подумала, що Вчитель – явно старший чоловік, здивувалася, що насправді він молодий. Так, так, все те ж старе, добре стереотипне мислення, бо хто сказав, що мудрість неодмінно має бути літня, якщо іноді роки приходять самі, а досвід та мудрість проходять десь повз? У будь-якому випадку, дітям із 5-Б несказанно пощастило зі Вчителем. Я хочу писати це слово з великої літери, бо маю особливу шану до людей, які так взаємодіють із дітьми. Пана Бусла немає на сторінках цієї книжки багато, але він є, а в моменти, коли його фізично немає, є той самий його вплив, ті самі кола на воді, невидимі радіохвилі, на які співналаштовуються діти.
«Все ще не вимовляючи жодного слова, Бусол навстіж відчинив усі вікна й жестом показав: “Тссссс!”. Дуже акуратно він присів на вчительський стілець, діти посідали також. Вони зайняли свої місця так тихо, як це взагалі можуть робити десятирічки.»
Пан Бусол це якраз той самий вчитель, який бачить у дитині особистість, який співпереживає, експериментує, пояснює складне простими словами і не боїться разом із дітьми ходити задом наперед, писати лівою рукою і навмисне робити в словах помилки, сумувати разом із дітьми і сміятися разом із ними. Саме такий Вчитель і здатен провести дітей крізь телепорт у нову реальність. Туди, де кожен може творити свій Всесвіт, де ніхто не вбиває ні дією, ні словом.
Я люблю читати книжки про вчителів. Я росла у сім’ї, де Василь Сухомлинський із його «Серце віддаю дітям», а також Шалва Амонашвілі зі святим вчительським принципом «приймати і любити кожну дитину такою, якою вона є», займали в домі чільне місце, бо моя мама була вчителькою і навчала дітей. Я завжди із захопленням слухала її шкільні історії, й звісно, найцікавіші були про так званих «проблемних дітей», яких часто переводили із паралельних класів у клас моєї мами. З мамою ми говорили про школу і вчителів, то була наша улюблена тема для дебатів.
Ми говорили про те, як важливо створити для всіх без винятку дітей безпечне середовище у класі; як важливо вчителю не повчати, а самому транслювати ті цінності, у які віриш, і діти зчитають і будуть мотивовані діяти так само; як важливо щиро цікавитися всіма дітьми, помічати їх і відмічати їхні нехай навіть найменші успіхи й поступи вперед; і як важливо вчителю самому зростати, а це незмінно стається щоразу, коли взаємодієш із дітьми. Бо діти вчать: терпінню, мудрості, любові, спостережливості, справедливості. Бо діти мають особливу, вмонтовану від народження чуйку щодо справедливості, точнісінько так само діти будуть завжди тестити кордони і пробувати практикувати «вседозволеність», бо закони зграї діють не лише там де прерії і леви, а й серед дітей також.
Ми з мамою годинами говорили про важливу роль особистості вчителя – роль однозначно другорядну, часто – майже невидиму, не гучну, не бравадну, але тиху і таку важливу. Бо нам усім потрібні вчителі, які вірять у нас, бачать у нас те, чого інші не помічають, які у найпершу чергу визнають нашу особистість, мають повагу і терпіння до всіх наших проявів, здатні підтримати нас у момент, коли ми зневірилися у власних силах, здатні перетворити звичайний умовний 5-А чи 3-Б клас на команду, де всі свої і всі на боці одне одного.
Саме про це для мене книжка Ольги Савицької «Повний нуль», але звісно – не тільки про це.
