Хочете розуміти своїх дітей, дорослішайте!

Отже, перший повнометражний український мультик, та ще й створений на ґрунті національного фольклору, стартував. І то – у вісімнадцяти країнах світу! Про його успіх будемо судити згодом, а сьогодні БараБука запросила до розмови «передтечу» історії про Микиту, сина Кирила Кожум’яки. Зустрічайте: автор казкової повісті «Микита Кожум’яка» Антон Сіяніка. Саме за цією книжкою було написано сценарій мультфільма. А з ним – продюсер письменника, психолог, професійний рекламіст та в минулому шоу-мен Сергій Гаврилов.

– Сергію, мало який письменник може в Україні похизуватися власним «літературним агентом», тобто продюсером, як Ти себе називаєш. Як почалася ваша «співпраця»? Чому саме цього письменника обрав? Чим до смаку його твори?

– Сергій Гаврилов: У 2006 році я працював у рекламно-телевізійному продакшені. На той час наша компанія тільки починала працювати з дитячим контентом. У багажі було кілька рекламних серій для дитячих брендів. Наприклад, «Вечірня казка» з ведмедиком Дрімкою на Першому національному телеканалі. Якось мій партнер по бізнесу прийшов і сказав, що є інвестор, зацікавлений в «українській відповіді» російським богатирям. Я розпочав пошук українських героїв. Найбільш відомими були Кирило Кожум’яка та Котигорошко. Проект про Котигорошка вже був у розробці в одній з вітчизняних анімаційних студій, тож я зосередився на Кожум’яці. Дуже скоро зрозумів, що історію було куди розвивати, адже в загальновідомому вигляді вона, на мою думку, не могла стати основою повнометражного фільму. У ній немає одного з найпривабливіших для глядачів сюжету – трансформації головного героя. Кирило – це такий дуже стабільний, дуже дорослий персонаж, він давно всім все довів. Такий занадто статичний і гармонійний персонаж для головного героя анімаційної пригоди.

Сергій Гаврилов, продюсер таємничого Антона Сіяніки

Тож я почав шукати сучасні інтерпретації цього загальновідомого сюжету. Пошуки вивели мене на цікаву казку молодого невідомого автора. У ній дивним чином перепліталися слов’янські й східні традиції. Ідея, що якщо ти вбив дракона, то сам став драконом, була добре знайома мені з дитинства. Тож історія мене зачепила, хоча й була занадто трагічною для дитячого мультика. Тому я запропонував авторові попрацювати над історією для повнометражного мультфільму. Той виявився дуже сором’язливим, тож я пообіцяв, що він зможе спокійно творити, а всі контакти із зовнішнім світом я беру на себе. Так з’явився Антон Сіяніка.

– Що для Тебе головне в цій співпраці? Близькість творчих проявів чи «комерційний потенціал»? Взагалі, як можна визначити «комерційний потенціал» письменника?

– Якщо говорити гіпотетично, то перш за все це інтуїтивне рішення: відчуваєш ти резонанс із тією енергією, яка пульсує у творі, чи ні. А після цього йде вже цілком прагматичний продюсерський розбір. Наскільки глобальна чи локальна тема, наскільки історія інтернаціональна, чи має історія кіно потенціал, чи може бути довготривалою, з продовженнями. Наприклад «Микита Кожумяка» на сьогодні має чотири продовження, які можуть стати основою для повнометражних фільмів, а також кільканадцять історій для серіальної версії.

– У чому «вимірюється» успіх письменника?

– Для мене успіх – це щось цілком матеріальне, на відміну від таланту. Тому для мене успіх письменника – я тепер говорю суто про популярну літературу – вимірюється мільйонами проданих книжок і контрактами на екранізацію.

От нині ми спостерігаємо на великих екранах зразок письменницького успіху: перший український повнометражний мультфільм «Микита Кожум’яка», знятий за книжкою Антона Сіяніки. Хоча є підозра, що широкі кола глядачів можуть цього й не дізнатися, як було з першим повнометражним дитячим фільмом про Івана Силу, знятим за книжкою Сашка Гавроша.

– Як книжка в Україні «потрапляє» в кінотеатри?

– У нашому випадку книжка від початку була кіноісторією. Тому вона трансформувалася разом зі сценарієм, бо були певні обмеження технічного та бюджетного характеру. І вже працюючи над мультфільмом, я презентував книжку одному з українських видавництв. Видавництво зацікавилося насамперед завдяки анімаційній і, відповідно, рекламній підтримці. До речі, напередодні прем’єри мультфільму «Микита Кожумяка», яка відбудеться 13 жовтня, має вийти другий наклад книжки. Тож запрошую всіх читачів БараБуки підтримати виробників українського дитячого контенту 😉

– Який ваш головний досвід у цій співпраці з кінематографом?

– Антон Сіяніка: Дуже болючий. Попри всі зусилля Сергія захистити мене від шквалу непродуктивної критики й банального тролінгу, це був дуже болісний досвід. Дуже! Бачити, як перекручують і знищують історію, – а для мене це саме так – не пораджу нікому.

– ГС: Я сподіваюся, що читачі правильно зрозуміють Антонове ставлення до екранізації. Думаю, воно близьке багатьом авторам, які вкладають у свої твори частинку себе. Адаптація до анімаційного втілення потребує певних змін у будь-якій історії. Але якщо внаслідок таких змін змінюється сама суть, це вже журбинка. Для мене це також не досить приємний досвід, бо я був продюсером і сценаристом проекту, а потім через різні причини змушений був піти. Тепер спостерігаю, що з цього вийде, радію можливості робити промоцію другого накладу книжки «Микита Кожумяка» й тому, що принаймні цей 10-тирічний процес нарешті закінчиться.

– Чи треба дітям прочитати книжку? До чи після мультика?

– АС: Я б дуже хотів, щоб дітлахи прочитали цю книжку. А до чи після – не принципово.

– ГС: А я б радив прочитати книжку саме після мультфільму. Наскільки я бачу з презентаційних матеріалів, анімаційна історія дуже змінилася і, як на мене, обміліла. Тому читачам книжки буде приємно зануритися в першоджерело.

– Антоне, ви один із «найтаємничіших» українських дитячих авторів, адже вас ніхто не бачив, ви не показуєтеся на публічних літературних заходах, як «Книжковий Арсенал», «Форум видавців», «Азбукове Королівство»… І при цьому Ваше ім’я та персонажі відомі багатьом телеглядачам, тобто дуже широкій аудиторії, чого не скажеш про більшість українських письменників. Що, на Вашу думку, важливо для успіху письменника: добрий продюсер, кількість написаного, наклади книжок, тематика творів?

– АС: Коли десять років тому я працював над «Микитою», мені здавалося головним вкласти в історію якомога більше енергії, яка б допомагала читачам зростати, трансформуватися. Тепер, я розумію, що це треба дозувати. Концентрована енергія може бути дуже некомфортною.

– ГС: Добре, що ми нарешті дійшли згоди в цьому питанні, бо під час роботи над мультфільмом не було ні однієї людини, яка пірнула б у цю історію і не відчула її вплив. У людей починалися трансформаційні процеси. Закладена в історію енергія вимагала рухатися вперед, розвиватися. Тим, хто був до цього не готовий, було важко. Один із учасників процесу після перегляду підготовчих матеріалів кричав: «Що ви зробили? У мене плавляться мізки!». Але не бійтеся, з моменту написання книжки минуло десять років. Рівень прийнятної для багатьох енергій дуже виріс. Тож тепер «Микита Кожумяка» – просто цікава добра казка.

– Діти до певного віку полюбляють народні казки. А потім виростають із них. Вважається, щоб повністю захопити увагу глядача, потрібно наблизити казку до нашого часу й нашого суспільства. Який ваш рецепт осучаснення фольклорних персонажів – тих же Кожум’яків, Телесика?

– АС: Я обожнюю народні казки. І взагалі казки! Перестав читати їх дуже пізно. А щодо рецепту, він у мене один – занурюйтесь у глибину й відчувайте! У народних казках ця глибина – бездонна. Це концентрований досвід поколінь, невичерпне джерело мудрості. Кажу це без іронії.

– Чи не плануєте змінити читацьку аудиторію? Ваші читачі ростуть, є вже й підлітки, не хочете написати щось для них? Чи для цього творчого кроку потрібне «схвалення» вашого продюсера? 😉

– АС: Мабуть, я запізно подорослішав. Підліткові проблеми для мене занадто близькі, щоб працювати з ними не в арт-терапевтичному, а саме у творчому сенсі. Мабуть, я не так давно вийшов із підліткових процесів, вони для мене несуть занадто негативний заряд. Тепер я домовляюся зі своєю внутрішньою дитиною і вона допомагає мені краще розуміти читачів 5-10 років.

– ГС: Продюсер тільки й чекає, коли автор нарешті доросте до підліткової літератури. На мою думку, це дуже перспективний напрям.

– Сергію, як би Ти кількома словами як фахівець із просування літературного продукту сформулював «портрет» успішного письменника?

– ГС: Підключеність, Глибина, Талан, Працьовитість, Оригінальність.

– Що, на Твою думку, бракує у стратегіях просування колегам Твого підопічного?

– ГС: Я сподіваюся, що єдине, чого бракує сучасним українським письменникам, – це великі наклади. За сучасної ситуації – я не кажу про світові бестселери – у книжковій індустрії можуть працювати виключно фанатики цього діла.

“Краплики” – один із телевізійних проектів Сіяніки й Гаврилова

– Чим наш книжковий ринок може похизуватися і що для нього є ганьбою?

– ГС: Я не можу сказати, чим пишається ринок, а я особисто пишаюся «Видавництвом Старого Лева» і кількома неймовірними авторами, яких не буду називати, щоб нікого не образити. Ганьбою я вважаю ситуації з лівими накладами й неповерненням деякими магазинами взятих під реалізацію книжок. А шкода мені, що рідне для мене видавництво «Glowberry Books» через ситуацію на ринку більше не може випускати друкованих книжок. Підкреслюю: це моя абсолютно суб’єктивна думка.

– Антоне, що для Вас літературна творчість? Ви пишете для себе чи до уявного читача? Чи, може, не до уявного?

– АС: Для мене це перш за все звільнення – ідеї приходять і не дають спокою, поки я їх не запишу.

– ГС: Ага! І в ідеалі на отих нотатках все б могло і закінчитися, але тут приходить злісний продюсер і вимагає структурувати цей потік підсвідомості, щоб із ним можна було працювати далі.

– АС: Щодо уявного чи реального читача, під час творчого процесу я намагаюся ні про що не думати, відключати мозок і бути в Потоці. Може, тому мені так приємно отримувати благодатний фідбек, бо це підтверджує, що моя творчість має цінність для когось, крім мене.

– Що надихає до творчості?

– АС: Надихнути може будь-що – фільм, мелодія, прогулянка за місто, фото… Будь-що!

– ГС: Останнім часом зловив себе на відчутті, що мене надихає сон. Просинаюся й відразу записую якийсь нічний інсайт. Уже так звик, що навіть іноді побоююся – а якщо це припиниться? Але є в нас методи, щоб залишатися підключеними до безмежного океану ідей. У кого з цим проблеми, звертайтеся – допоможемо 😉

– Чи потрібна взагалі вітчизняна література – адже так багато у світі чудових творів, за життя не перечитаєш?

– АС: Як можна комусь заборонити писати? На мій погляд це одне з первісних прав людини – самовиражатися через творчість.
– ГС: А я думаю, що якщо книжки вітчизняних авторів досі видають, то це комусь потрібно 🙂

– Нумо якусь класну пораду для батьків – як порозумітися з дітьми?

– АС: Для того, щоб порозумітися з дітьми, на деякий час вимкніть ліву півкулю свого мозку, та пригадайте, як це – бути правопівкульною істотою.

– ГС: Рішення проблеми завжди знаходиться на наступному рівні свідомості. Якщо ви й досі дитина (нещодавно прочитав, що це називається «кідалт»), то перебуваєте у процесах своєї внутрішньої дитини, проектуєте ці процеси на власну дитину й заплутуєтесь. Батьки! Якщо хочете зрозуміти своїх дітей, дорослішайте! Тоді вам все буде видно й зрозуміло.

Розпитувала БараБука