Хрестоматія навиворіт
У мене було три варіанти заголовків до цієї рецензії. До того, який ви бачите перед собою, можете додати, скажімо, ці два: «Видьорнуть шнур і видавить стікло» (це цитата) і «“Розморожена” література». Втім, хрестоматія навиворіт – саме це словосполучення якнайкраще характеризує книжку Михайла Бриниха «Шидеври вкраїнської літератури». Так, очевидячки, думає й авторка обкладинки Тетяна Денисенко, яка візуалізувала «хрестоматію доктора Падлючча» вивернутою навиворіт українською народною вишивкою. І це було направду геніальне рішення.
Але повернімося до книжки. Багато хто з вас завважив «помилку» в назві. Цікаво, скільки разів авторові вказували на те, що слово «шедеври» пишеться через «е»? Але ви, звісно, чули про мову, якою пише славнозвісний доктор Падлюччо. Це не зовсім суржик, це щось таке окремішнє, щось між українсько-російською мішанкою та подекуди молодіжним сленгом. Властиво, зокрема тому ця начебто «доросла» книжка опинилася в категорії «15+». «Хрестоматія доктора Падлючча» могла б розмовляти зі старшокласниками про літературу, але не мовою шкільних підручників, які наганяють, окрім туги, ще й неймовірну сонливість, а мовою, скажімо, їхнього старшого, дуже розумного й начитаного, іронічно-саркастичного й збіса мудрого друга. Можливо, улюбленого вчителя, майже ідеального. Якщо уявити собі вчителя літератури, який би говорив, як доктор Падлюччо, й не мусив би сліпо йти за шкільними програмами.
«…Катерина – це таке нещасливе ім’я, шо з ним в українську літературу ХІХ століття лучче не потикатися; єслі в тогочасному тексті єсть Катерина – то неодмінно там найдецця для неї саме ізошрьонне горе і суїцид»
Тринадцять авторів – тринадцять творів, «шидеврів» української літератури, яку вивчають у школі. Гончар, Прокопович, Микола Хвильовий, Іван Нечуй-Левицький, Гоголь, Винниченко, Панас Мирний, Довженко, Котляревський, Коцюбинський, Марко Вовчок, Іван Карпенко-Карий і Григір Тютюнник. Немає лише основної «четвірки» канону, до якої, хочеться вірити, автор добереться в наступному томі. Це не зовсім збірка літературознавчих есеїв, бо де ви бачили, щоб поважні літературознавці так говорили про Олеся Гончара: «Хто самий главний Дарт Вейдер в українській літературі ХХ століття? Хто дзеленчав медалями та ордєнами по самих високих президіях, аж у дисидентів уші закладувало? (…) Хто в молодості був схожий на Бреда Піта, а в сивочолі роки став викапаний Девід Лінч?». Бриних, чи то пак доктор Падлюччо, й справді дістає тексти вже давно забутих класиків «із морозилки нашої культури» й оживлює їх, наділяючи цілком земними рисами, характеризуючи їхні вчинки, судячи їхніх персонажів, мов живих людей. Інакше кажучи, показуючи, що твори шкільної хрестоматії з укрліту можуть бути ЦІКАВИМИ. Про них можна говорити. Їх треба читати й перечитувати. А це, погодьтеся, не така вже й очевидна річ – навіть для тієї ж таки учительки літератури.
Звісно, ця книжка відкриє всі свої скарби лише підготовленому читачеві. Тому якщо ви геть не знаєте перерахованих вище імен, не читали жодного твору в програмі української літератури, то ризикуєте не пройнятися, наприклад, оцим пасажем, у якому сконцентровано суть шкільної української літератури: «…Катерина – це таке нещасливе ім’я, шо з ним в українську літературу ХІХ століття лучче не потикатися; єслі в тогочасному тексті єсть Катерина – то неодмінно там найдецця для неї саме ізошрьонне горе і суїцид». Утім, автор подбав і про тих, хто трохи читав, але давно, або ж читав, але не все, або ж читав, але в уривках і геть не те. В кожному розділі є роздуми Падлючча про життя і творчість автора, є переказ сюжету одного твору (на вибір доктора) з дотепними й нерідко саркастичними коментарями, є короткі характеристики головних героїв, а також дуже помічні для учнів середніх шкіл, гімназій і студентів гуманітарних факультетів розділи «Жанрово-стилістичні особливості тексту» і «Шо хотів сказати автор». І ще виписано «ярчайші цитати», які також можуть стати в пригоді читачам.
