Хто я? Маги, боги та інші Інші підліткового українського фентезі

Автор: Ксенія Сокульська

Одну з основних проблем, що спіткають молодих людей на порозі дорослішання, можна сформулювати дуже просто і дуже розмито водночас: «Це я змінююся чи світ навколо мене?». Відколи в літературі чітко виокремився напрям, присвячений саме підлітковій проблематиці, численні авторки й автори намагаються як не відповісти на це питання, то хоча б максимально його конкретизувати. І якщо одні пропонують придивитися до цілковито реалістичних прикладів, то інші діють радше через метафори. І мало який жанр приділяє стільки уваги проблемам самоідентифікації юні, як підліткове фентезі.

Протягом 2019 року в українській літературі з’явився оберемок молодіжних (або ж «young adult», якщо міряти західною міркою) романів, де йдеться про те, як жити далі, якщо ти чи твої близькі – оті самі хрестоматійні Інші. Скажімо, могутні чаклуни. Або чаклуни, трохи могутніші за інших. Чи благословенні божою ласкою (а чи не прокляттям?) особливі створіння. Зрештою, навіщо себе в чомусь обмежувати – самі боги і не менше!

«Варта у Грі. Артефакти Праги»: але деякі маги більш рівні

Минулоріч Наталія Матолінець яскраво дебютувала в підлітковій романістиці з одразу двома серіями. Цього року обидві вони отримали розвиток. У випадку з «Вартою у Грі», що принесла авторці відзнаку «Дебют року», йдеться про пряме продовження циклу. Протягом першої книжки цієї серії у Львові точилася запекла Гра між світлими та темними магами за головування у Центральноєвропейському конгломераті. «Гра скінчилася – тепер починаються справжні проблеми», – наголошує авторка. Головні герої серії – Варта Тарновецька і Златан Богумін – приїжджають до Праги, щоб утвердитися в новому статусі Вартових та брати участь у засіданнях Конгломерату. Але видихати зарано: по-перше, передача влади в магічному осередку відбувається не так гладко, як хотілося б; по-друге, герої не можуть пройти ініціацію, бо чеська сторона загубила потрібний для цього чарівний реманент; по-третє, у Празі відбувається щось дуже підозріле – зникають молоді маги, а захоплене політичними інтригами старше покоління не звертає на те уваги. А вчетверте – попереднє тісне співробітництво для Варти та Златана даром не минулося. У багатьох сенсах цього слова.

«Варта у Грі» є типовим пригодницьким екшен-романом, і продовження свого коріння не цурається. Загалом у другій частині оповідь змінює динаміку – і почасти вона уповільнюється за рахунок збільшення сюжетних ліній та чергування оповідачів (так-так, цього разу ми зможемо ненадовго зазирнути до голови «пелехатого чеха»). Але основні складові на місці: багато дії, багато героїв (все ще більше, ніж комфортно запам’ятати з першого разу), багато яскравих локацій, багато чарів і відерце іронії на решту. Але якщо перша книжка була сконцентрована на одній, нехай навіть багатоетапній, пригоді, то друга вже добряче працює на розширення світу. Вам було цікаво, чим займаються дорослі маги, поки молодь б’ється на дуелях і гасає околицями? Чи як функціонує система обмежень та противаг між двома фракціями? Чи навіщо потрібні Вартові-арбітри і якою є їхня сила? Чи чим таким цікавим можуть опікуватися відьми? Ми отримаємо відповіді на всі ці питання, а ще на ті, на які, може, й не розраховували: від того, що робити, коли давні казки виявляються дещо реальнішими, ніж хотілося, – і до того, як чинити, коли закохуєшся в людину, яка з тобою не конче відверта.

Приємно, що за виром подій в «Артефактах Праги» не губиться головна героїня. Ближче до фіналу першої частини Варта дізналася багато нового, й у продовженні їй треба потроху вчитися жити з новим уявленням про себе, свою роль у магічній системі (адже тій, яка навіть не хотіла брати участь у Грі, тепер доведеться стати потужним «запобіжником» світу чарів) та житті такого собі Златана Богуміна. І якщо усвідомлення нових сил, певної окремішності від попереднього життя та попереднього досвіду і нової відповідальності проходить для дівчини порівняно безболісно (в усякому разі отакий формат відповідальності дозволяє їй встрягати в нові й нові пригоди – бо хто, як не вона?), то з перемінами в особистому житті все не настільки райдужно. Добра новина: «Артефакти Праги» – це текст, який дуже делікатно розповідає про перші етапи нових стосунків, що виросли зі співробітництва і дружби – і так, у тексті знайдеться місце і сексуальній складовій тих стосунків. Не аж така добра новина: цілковито здоровими ці стосунки назвати дуже складно. З одного боку, це зумовлює кілька сюжетних поворотів. Але головно виною тому є сам образ Златана – пихатого штукаря й маніпулятора, який не гребує інтригами і брехнею навіть тоді, як ідеться про найближчих. Коли мова заходить про романтику в молодіжних текстах, небагатьом авторкам вдається уникнути пастки замилування Прекрасними і Загадковими Поганцями (заради справедливості – цільова аудиторія часто зустрічає такі сюжети на ура). І «Артефакти Праги» – не виняток. Але в цьому випадку фінал натякає, що Златанові, імовірно, доведеться, переглянути деякі життєві орієнтири та комунікативні стратегії. Можливо, у третій частині герої продовжать дорослішати, питання в тому – як далеко може зайти процес прийняття себе та ближнього свого.

«Крук та Чорний Метелик. Голос давніх сновидінь»: життя – це (не) сон та інші новації

Головні герої циклу про Варту та Гру Наталії Матолінець – маги, алхіміки та відьми, які змалку знають, що вони є складовою чарівного боку світу. А от Ольга Мігель у «Круку та Чорному Метелику» розповідає іншу історію – про дівчину, на яку магічні сили звалилися, як сніг посеред літа. А за ними – і цілий світ, де чаклунство замінило собою технології. Вітаємо, в українській літературі побільшало «потраплянського» фентезі класичного зразка.

Вчорашня школярка Аліса пережила страшну трагедію – істоти з іншого світу вбили всю її родину. Після такого потрясіння дівчина не знайшла в собі сили жити «як годиться», не вступила до університету й пішла працювати репортеркою в місцеву газету-«помийку». Але вже перший розділ роману руйнує надії на неочікуваний сюжетний поворот. Ні, Алісі ще доведеться повчитися у виші – просто в магічному та іносвітному. З одного боку, «Крук та Чорний Метелик» – це доволі типовий університетський роман, де знайшлося місце для розповідей і про лекції з навчальними практиками, і про страхіття сесії, і про студентські розваги під час навчання (гаразд, вилазки у повні ходячих мерців підземелля – така собі розвага). І головна персонажка Ольги Мігель – це теж доволі типова героїня роману виховання. Авторка ретельно й послідовно відтворює світовідчуття глибоко травмованої інтровертної дівчини, яка потрапляє в цілковито нові умови і дуже непросто намацує нові орієнтири. Цікавим є те, що основними складнощами для Аліси є налагодження стосунків із собою та оточуючими. Бо перехід до іншого світу і його магічну складову дівчина сприймає доволі буденно.

За межами роману виховання перший том нового циклу є пригодницьким героїчним фентезі, де вкотре сюжет закручується навколо обраної. Але психологічні проблеми героїні-підлітки та оця низка пригод перетягують ковдру на себе. Фактично світотворення в романі зупинилося на географії, базовій міфології та загальному уявленню про існування магічної системи. Якби не екзотичні імена та топоніми (і, звісно ж, плетіння заклять) – можна було б легко забути, що дія відбувається в іншому світі, адже його мешканці діють, думають і розмовляють, як наші сучасники. Читати про чарівну реальність, де мавки та шубіни заступили місце класичних ельфів та гномів, доволі приємно. Але коли ці магічні істоти смакують кавою та борщем і з легкістю жонглюють українськими ідіомами – до верибельності світу виникають деякі питання. Але не лише до них. Сильними сторонами роману Ольги Мігель є захопливий сюжет і цікава героїня, яка не завжди показує себе з приємному боку, робить помилки, як годиться, закохується не в того хлопця (тепер маємо Загадкового НеПоганця формату «Ми не можемо бути разом!») й цілковито усвідомлює, що є невичерпним джерелом власних халеп. Мотив «Аліса в Дивокраї» авторка розкрутила на повну потужність. А от із іншим – не тільки світобудовою, а й динамікою, оповідною манерою, стилістикою – ситуація гірша. «Крук та Чорний Метелик. Голос давніх сновидінь» є доста сирим текстом, якому не завадили би певна перекомпоновка структури, поглиблення образів другого плану, скорочення зайвого (від окремих прислівників до епізодів, які не можуть вирішити, вони розказують чи показують, тож роблять те й інше водночас) та послідовніша робота з наративом, де підкреслена зухвала іронічність незрідка конфліктує з психологічною логікою оповіді. Тим не менше, із завданням «Розповісти про звичайну дівчину в надзвичайних умовах» текст справляється. Залишається побажати йому «дистильованішого» продовження.

«Завірюха»: любов VS соціум

І «Артефакти Праги», і «Крук та Чорний Метелик» розповідають про стосунки наділених магією героїв між собою (в Ольги Мігель окрайцем згадується мотив несприйняття людьми певного типу магії, але то було радше тизером-анонсом продовження циклу). Натомість Анастасія Нікуліна у 2019 році видала свого роду переспів «Ромео і Джульєтти», де йдеться про кохання між дівчиною з людського роду та хлопцем, котрого звичайною людиною ніяк не назвеш.

Сюжет «Завірюхи» вибудовано навколо забороненого кохання хороброї красуні Лесі та загадкового Яра із Завірюх – надприродно сильних та прекрасних створінь, що володіють певного роду магією, спілкуються подумки, а ще – радше рано, аніж пізно – викликають ірраціональну ненависть у сусідів-людей. Стосунки героїв дають авторці можливість зіштовхнути два світи, згрубша – емоційний та логічний. Причому людьми оповідь цікавиться мало – вони (а здебільшого вона – самої Лесі майже завжди вистачає) потрібні для того, щоб відтінити формалізований та гранично раціональний світ Завірюх. І поміж стандартних історій про заборонене перше кохання з його нотками первісного антагонізму, несміливою першою прихильністю та відчайдушною готовністю ризикнути всім, роман вирізняє кілька моментів. По-перше – текст далеко не завершується на взаємному «Я тебе кохаю!». Анастасія Нікуліна розповідає про те, що починається після «І жили вони довго й щасливо», коли йдеться про подружжя з різних світів. Її героїні доведеться призвичаїтися до геть інакших звичаїв і знайти собі місце у соціумі, що не одразу готовий її прийняти. По-друге, з-під флеру романтики швидко визирає притча і перетворює внутрішній конфлікт заглавного героя «А чи можу я любити ту, кого обрало моє серце?» на світоглядний герць між світом та пітьмою.

Отака двоїстість зумовлює певну жанрову незбалансованість «Завірюхи». Романтичне фентезі про стосунки радісно поступається місцем героїчному фентезі квестового ґатунку – з традиційними для жанру конфліктами, кількома колами ініціації, неодмінним викликом богам і рятуванням світу за компанію з вирішенням власним проблем. З одного боку, такий сюжетний поворот розширює направду цікавий світ, збудований на фольклорній основі. З іншого – затьмарює первісний конфлікт і відводить на другий-третій план не тільки другу за значенням героїню (через яку авторка почала була промовляти емансипаційні мотиви), але й інших потенційно дуже цікавих персонажів. Зрештою, коли йдеться про світоглядну боротьбу – навіть якщо для героя її спричинило кохання – усьому іншому стає замало місця. Особливо, коли прийом «Бог з машини» набуває в тексті істинно казкової буквальності.

«Академія Аматерасу»: вибуховий потенціал

А буває й таке, що уникнути втручання богів у твоє життя взагалі неможливо – бо вони твої викладачі, однокурсники, найкращі друзі, та й ти також… хоч як важко в це повірити. У попередній «Гессі» поміж основною історією Гестії Амалії, котра прагнула зробити всіх щасливішими, Наталія Матолінець трохи розповіла про загадковий університет, де молоді боги вчаться опановувати власні надприродні сили. Торік світ побачила уже «Академія Аматерасу», повністю присвячена цьому надзвичайному вишколу.

Як і роман Ольги Мігель, книжка Наталії Матолінець є сумішшю університетського роману з пригодницьким та психологічним, тільки ще й щедро приправленою міфологією та проблемами ідентичності. Міфологічний пласт лежить на поверхні – практично всі герої книжки є богами, чиї імена відомі нам з енциклопедій «Міфи народів світу» (а якщо раптом невідомі, наприкінці книжки є міфологічний словничок). Проблеми ідентичності витікають із того ж самого джерела. На шести сотнях сторінок авторка встигає поговорити про природу божественного, про потенціал, який рано чи пізно доведеться прийняти (або ж знищити чи то себе, чи то світ навколо), про сили, котрі визначають власну природу і про те, наскільки суворими є лещата напередвизначення. Більшість студентів Академії Аматерасу не відразу і не вповні усвідомлюють, ким вони є в цьому строкатому пантеоні. І саме тому в їхньому виконанні підлітковий бунт може приймати найхимерніші форми – від романтичних стосунків, що нахабно протирічать міфологічному канону, і до болісного прийняття чи неприйняття власної сутності. Починаючи від самого факту божественності, власне.

І навіть якщо відволіктися від того, чим мають стати численні герої роману, все одно дуже цікаво спостерігати, як вони уживаються і з собою та навколишнім світом. Наталія Матолінець приділяє чимало зусиль, аби створити низку характерів, що яскравими мусять бути за визначенням, – і здебільшого їй це вдається. Тож як університетський роман «Академія Аматерасу» розповідає про непросте спільне навчання юних богів, для яких кооперація – це щось доволі теоретичне. А ще про студентські романи, котрих тут багацько і уваги їм приділено чимало. Як пригодницький роман – про поетапний квест відновлення основ світобудови – з обов’язковими для жанру стрімкими поворотами сюжету, складними рішеннями, самопожертвами та переборюванням не тільки обставин, а й сумнівів у собі. І от якраз такі сумніви є чи не головним мотивом «Академії» як роману психологічного. Адже сама оповідь розкручується навколо Рендалл Савітрі, котра не певна своєї божественної сутності і виділяється між однокурсниками незграбністю, меншим магічним потенціалом та на позір малокорисним для стану перманентної кризи талантом – до вирощування мрій. Віра у мрію певним чином є фірмовим мотивом цього умовного циклу, разом із деталізованою оповіддю (але треба сказати, що в порівнянні з елегійною «Гессі» «Академія Аматерасу» є значно динамічнішою, хоча й помітно довшою), затишком як основою світотворення, увагою до романтики й романтичних ліній, а також – невід’ємних смаколиків, що ними герої ласують за першої ліпшої нагоди. Божественність божественністю, а кава з тістечками – за розкладом.

Хоча на пару перших поглядів може здатися, що історії фентезійних персонажів малорелевантні для справжніх підлітків, кожен із цих текстів доводить – у них є чому повчитися. Вони допомагають проговорити проблеми переходу до наступних етапів життя, призвичаєння до принципово нових кіл спілкування, перегляду уявлення про дійсність і своє місце в цій дійсності, зрештою – і багатьох інших аспектів дорослішання. І позірна казковість не робить ці проблеми менш реалістичними. Натомість увиразнює конфлікти і допомагає поміркувати над свіжими рішеннями. Зрештою, майже кожен роман підтверджує: фаєрбол, звісно, корисна річ у господарстві, але домовлятися з іншими та із собою все одно доводиться переважно словами.