Ілюструю для дітей: Іветта Ключковська
Автор: Надя Рибальченко
На вибір спеціальності ілюстраторки, графікині та дизайнерки Іветти Ключковської вплинули батьки, які обоє були художниками, а на подальшу творчість надихнули власні діти (її перші глядачі й критики). Адже професія ілюстратора дитячої літератури чудова тим, що дозволяє досить довго відчувати себе дитиною.
Наразі Іветта Ключковська працює над графічним романом «Лісова пісня» (і в захваті від такого досвіду), шукає нові можливості для своєї фантазії, невпинно розвивається, зокрема, цікавиться сучасними технологіями та завжди рада розповісти про неймовірний світ створення книги.
Про все це ілюстраторка поділилася з БараБукою.
— Пані Іветто, ви вже кілька років працюєте над ілюструванням «Лісової пісні» у вигляді графічного роману. Ілюстрації та аудіочитання з відеорядом, які ви викладаєте у вашому інстаграмі й на каналі в ютубі, просто дивовижні. Скажіть, будь ласка, коли ця книжка побачить світ? Як ви оцінюєте свій досвід роботи саме з графічним романом? І які ще книжки в такому вигляді вам хотілося б проілюструвати?
— Ідея ілюструвати «Лісову пісню» з’явилася після знайомства з командою видавництва «Леополь», яка на той час видала графічний роман «Герой поневолі» Івана Франка. Я вже мала вдосталь досвіду з ілюстрування простих книжок і шукала нових можливостей для своєї фантазії. Досвіду з коміксами в мене ще не було, але робота в парі з Кирилом Горішним, який фактично вчив мене мислити сторибордом, допомогла здолати стереотипне мислення ілюстратора окремої сторінки. Бо одинична ілюстрація як доповнення до тексту — це зовсім інше, ніж малюнок, який самостійно розповідає історію. Проєкт розбитий на дві частини, у кожній приблизно по 60 сторінок, і робота над першою частиною вже завершена.
Поки працюю над другою частиною, вирішила готувати аудиторію до зустрічі з форматом графічного роману. У черговий раз стикнулась із тим, як швидко забувається шкільна програма — мало хто пам’ятає, про що «Лісова пісня». Любов та й любов… Тому гарна нагода нагадати про глибинні смисли цього твору. Формат відео й анімації — найпопулярніший зараз і здатен охопити велику аудиторію. Оцінюю свій досвід роботи над графічним романом як захоплюючий. Мені цікаво рухатись уперед і ставити перед собою все складніші завдання. А думок про майбутні проєкти багато, головне, щоб настав час муз, а не гармат…
— Чому ви обрали своєю спеціалізацією саме графіку? Що в ній, на вашу думку, є такого, що зацікавило вас і відгукнулося всередині?
— У дитинстві в мене було багато різних інтересів, але великим впливом на мене був приклад батьків — тато й мама були художниками. Пробувала вступити на графіку і на ткацтво, та лише з третьої спроби вдалося поступити на графіку. Займатись ілюстрацією було відносно просто в плані старту й професійного розвитку, бо у Львові, звідки я родом, діяло чимало видавництв, які давали шанс початківцям.
Подобалося відштовхуватися від тексту, гратися з площиною формату книги, долати технічні обмеження. Не потрібно було великих майстерень чи складного обладнання. Папір, туш-перо (на той час) — і ти вже десь далеко думками.
— Ви працюєте в книжковій ілюстрації з 1985 року. Скажіть, будь ласка, як ви вважаєте, як за цей час змінився світ ілюстрації, зокрема, графіки? Зараз ви активна користувачка соціальних мереж. Як вам дався перехід до диджитал-ілюстрацій?
— Коли я згадую процес створення книги, макета, систему переведення готових ілюстрацій на друкарські форми, то красива якісна книга видається продуктом героїчних зусиль. Зараз фантазію ілюстратора не обмежують технічні умови друкарні, ілюстрації тепер насиченіші, динамічніші. Натомість сучасність ставить нові виклики: потенційний читач усе більше проводить час у телефоні або в мережах. Сучасні технології дають великий простір для творчості. Як тільки в мене з’явився комп’ютер, я одразу почала вивчати програми та робити все самостійно. Сьогодні анімація, фотографування, сканування, монтаж відео, озвучення — усе доступно, і це ще навіть не враховуючи нові можливості ШІ. Перехід до диджитал-ілюстрування став необхідністю, яку вимагає сучасний час, а я люблю працювати з тими задачами, що несуть розвиток. Ба більше, що фокус уваги все більше переходить в інтернет.
— Якою була ваша перша проілюстрована книжка? Чи хотілося б вам колись повернутися до неї та щось у ній «вдосконалити»? Чи після такої роботи ви остаточно впевнилися, що це «ваше», і ви обрали правильний шлях?
— Мою першу книжку я робила у видавництві «Каменяр» у Львові, але першою великою роботою було ілюстрування твору Кіра Буличова про Алісу Селєзньову «Полонені астероїда» (Кишинів, 1988 рік). Я тоді ще була студенткою, і основною задачею було зробити великий обсяг ілюстрацій у стислі терміни. А книжкою, з якою я відчула себе справжньою художницею, стала робота з видавництвом «Веселка» над виданням Марселя Еме «Казки кота Воркота». Там я вже відходила від впливу батьківського художнього стилю й шукала власні мотиви…
Чи хочу я щось переробити? Не можна переробити свою молодість, мені дорогі ці перші кроки. Моя домінантна риса — це ставлення до минулого як до перегорнутої сторінки. Я дивлюся на свої роботи відсторонено. Сприймаю себе як імпульс творчості, й те, як він проявляється, залежить від обставин: може в ілюструванні, може в дизайні, а може й в інших проявах, як-от відеопроєкти.
А потім настали «веселі часи» дев’яностих, видавництва не справлялися з інфляцією, і я переключилася на закордонні контакти. Офорти та літографія протягом п’яти років були для мене хорошою практикою реалізації як художниці. У 1996 році я повернулася до книжкової ілюстрації.
— Ви створюєте ілюстрації, які допомагають дітям любити книжки. Скажіть, будь ласка, на вашу думку, як за цей час змінилися діти? І чи змінилися взагалі? Як ви вважаєте, що було потрібно дітям, коли ви тільки починали працювати, як ілюстраторка, і що потрібно зараз, аби вони полюбили книжки?
— Зараз діти зовсім інші: вони більше знають і більше бачили, але при цьому залишаються такими самими. Вони так само хочуть, що б їх любили. А для того, щоб полюбити книжки, необхідно, аби книгу любили батьки й читали дітям, поки ті не навчаться робити це самі. Хоча б перед сном — а діти пам’ятатимуть це все життя. А щодо самих ілюстрацій, зараз із цим легше в тому плані, що ілюстрування книг перестало бути прибутковим, і там залишилися люди, які живуть цим. Дуже багато хорошої перекладної літератури. Художники часто самі пишуть та ілюструють свої книги. А початківці часто копіюють стиль наймодніших художників, і це теж добре, бо мода — дзеркало часу. Коли я починала, то не переймалася такими складними питаннями, малювала так, як мені цікаво: складно, не площинно, у чомусь парадоксально. Діти перебувають у фантазійному світі гри, а там все «догори дриґом».
— Ви якось сказали, що те, що дитина побачить у дитинстві, залишиться з нею на все життя. І що вашими першими глядачами були ваші діти. Усі книжки, які ви малювали, ви малювали для своїх сина й доньки. А які книжки ви любили в дитинстві? Які історії та ілюстрації залишилися з вами на все життя?
— Професія ілюстратора дитячої літератури чудова тим, що дозволяє досить довго відчувати себе дитиною. А це наповнює кожен день чудесним відчуттям пригод і відкриттів. Перша книжка, що мене вразила, — це «Діти капітана Гранта» Жуля Верна. Я читала її з картою, шукала паралелі та відмічала маршрут. Любов до деталей мені прищепив батько, я спостерігала, як він ретельно збирає матеріали для майбутніх книг.
У нас була велика бібліотека, яка давала можливість вивчати історію костюмів, меблів, матеріальної культури. Інтернету ж не було, і орієнтуватись у світових тенденціях ілюстрування було важко — тільки книги соцтабору: НДР, Чехословаччини, Польщі, Угорщини.
І мої діти також виростали в атмосфері культу книги. Я працювала вдома, і вони бачили всі етапи створення ілюстрацій — від ескізів до оригіналів. Над «Робінзоном Крузо» Даніеля Дефо я працювала, коли сину було дванадцять років. Тоді я отримала це замовлення, але малювала так, ніби для нього — читали разом, розповідала йому про кораблі, зброю та історію того часу.
Коли підросла донька, з’явились інші книжки й інші розмови. І всі дівчачі історії та книжки я присвячувала їй.
— У випадку роботи з творами сучасних письменників, допомагає чи заважає вам особисте знайомство з автором книжки? Який вплив, на вашу думку, справляє автор на діяльність ілюстратора? Співпраця з якими сучасними українськими авторами вам найбільше запам’яталась і чому?
— Я люблю своїх авторів і мені дуже пощастило працювати з багатьма сучасними письменниками України. У видавничій діяльності існує етика співпраці, є довіра до обраного художника, і всі зауваження проходять через редактора. Мені цікавий внутрішній світ письменника, його шлях у літературі. Чомусь вони стають мені рідними. Напевно тому, що ми разом народжуємо щось нове під назвою «книга». Особливо мені запам’яталася співпраця з Олександром Гаврошем над першим виданням «Неймовірних пригод Івана Сили» та з Зіркою Мензатюк і її «Таємницею козацької шаблі». Енергія та любов до України цих письменників заряджала відкликом і ентузіазмом.
— Ваші роботи були представлені на багатьох виставках, у тому числі — міжнародних. Скажіть, будь ласка, ви помітили якусь відмінність від сприйняття ваших ілюстрацій іноземними й українськими глядачами? Що кому більше відгукується у ваших роботах? Чи не плануєте ви в найближчому майбутньому знову організувати виставку в Україні?
— За кордоном у мене були виставки офортів і літографій, але книжкову ілюстрацію не виставляла, тому не можу порівняти. Якщо говорити про іноземних глядачів, то я помічаю, що їхній досвід з мистецтвом ширший, завдяки більшому діапазону культурних надбань, відсутності цензури та насиченого ринку пропозицій. Це робить їх більш вимогливими до якості мистецтва. Коли говорили про радянських людей, як найначитаніших, я завжди ставилася до цього з гумором, бо раніше, коли дитяча книжка була дотаційною, вона випускалася мільйонними накладами. Та це не означало, що всі її читали.
Художники працювали чудово, але це все було дуже одноманітне — проходило художні ради й «шліфувалося». У кожному напрямку мистецтва мають бути експерименти, а в нас був суцільний соцреалізм і багато красивості. Хочу наголосити, що найкращі здобутки в мистецтві тих часів були досягнуті всупереч обставинам, завдяки ентузіазму і генію митця, а не підтримці суспільства. Знаю це, бо виростала біля батька, який працював у сфері ілюстрації. Зараз же великі зміни, й треба видавати нові книжки, знайомити глядачів із сучасними ілюстраціями, розповідати про неймовірний світ створення книги.
— Які 5 українських дитячих/підліткових книжок ви порадили б нашим читачам?
— Зараз видається багато якісної дитячої та підліткової літератури, але я, на жаль, читаю тільки те, що ілюструю… Деякі з тих книг, що я проілюструвала, входять зараз у шкільну програму. Наприклад: «Таємниця козацької шаблі» Зірки Мензатюк. Дуже раджу не тільки почитати її разом з дитиною, а й поїхати маршрутом пригод персонажів.
А ще старі видання, але перевірені часом: «Ганнуся» Володимира Рутківського; «Ангел на ймення Грушка» Зоряни Живки; «Мій друг Юрко Циркуль та інші» Валентина Бердта; «Таємниці львівських левів» Івана і Петра Радковців.
Розпитувала Надя Рибальченко. Ілюстрації надані Іветтою Ключковською.
