Ілюструю для дітей: Людмила Самусь

Автор: Надя Рибальченко

За словами Людмили Самусь, у мальописній сфері вона опинилася зовсім випадково. Намалювала для експерименту «Арідник. Сотворення світу» — і відтоді вже п’ятий рік як мальописиця. Художниця віддає перевагу чорно-білій графіці, яка ставить митця в певні межі, що, на її думку, набагато цікавіше, ніж не мати жодних обмежень.

Мисткиня розповіла БараБуці про власний авторський проєкт «Тисячолапі», у якому можуть взяти участь усі бажаючі, особливості, переваги й складнощі своєї роботи та нестримне бажання малювати, адже їй є ще багато чого сказати своїм мистецтвом.

— Пані Людмило, у другому кварталі 2025 року у видавництві UA Comix Publishing побачив світ мальопис «Лис Микита. Пісня перша», який ви намалювали. Це графічна адаптація за віршованою казкою Івана Франка про Лиса Микиту. Як вам працювалося над цим мальописом? Чи виникали якісь складнощі, або, ймовірно, ви в процесі такої роботи усвідомили для себе щось нове?

— За час повномасштабного вторгнення «Лис Микита» став першим моїм мальописом не про війну. Думаю, це одна з причин, чому мені відносно просто над ним працювати. Малювати реальні події в реальному світі в рамках моєї техніки доволі складно, тож після кількох робіт поспіль на цю тему «Лис» для мене виконує роль такого собі «розвантаження». Тематика значно легша, а також жанр більше підходить мені за спеціалізацією. Люблю працювати над казками та легендами. Найскладнішою частиною була розробка візуалу самого персонажа Лиса. Я хотіла, щоб він не нагадував жодного іншого лиса, а був особливим, і думаю, мені це вдалося.

— Як я розумію, «Лис Микита. Пісня перша» — це ваша не перша робота у сфері мальописів. Ви вже намалювалимальописи «Арідник. Сотворення світу», «Символи незламності» та збірку графічної поезії «3.3.3». Розкажіть, будь ласка, детальніше про явище мальопису й особливості роботи з ним. Як вам вдається поєднувати візуальну мову та текст? Що для вас важливо в роботі над графічним романом?

— Якщо ви не проти, я використовуватиму термін «мальопис», адже в моєму випадку він є більш точним ніж «графічний роман».

Власне, у мальописній сфері я опинилася випадково: намалювала «Арідника», то був експеримент, від якого я чекала небагато. Але результат перевершив очікування, «Арідник» став візитівкою мого видавництва, а я зі свого боку побачила, що можу ще дуже і дуже багато зробити, якщо продовжу йти цим шляхом. Ось уже п’ятий рік як мальописиця.

Більшість речей у своїй діяльності я роблю інтуїтивно, це стосується також і поєднання візуальної мови та тексту. Якщо немає прописаного сценарію — просто намагаюся малювати послідовно і не втратити сенс, а якщо сценарій є, то за текст відповідає сценарист. Але зазвичай я не замислююся над тим як усе поєднати, воно виходить саме по собі.

У роботі мені важлива історія, ідея. Це те, що має мене чіпляти й цікавити, адже я не малюю те, що мене не торкає. Це важливий момент моєї роботи. Також обов’язкова умова — це я малюю так, як я бачу. Не люблю, коли обмежують мою свободу як художниці та зазвичай не беруся за замовлення, де від мене очікують не творчості, а виконання вказівок.

— А над чим складніше працювати: над адаптацією віршованої казки чи, наприклад, зі збіркою поезії? У чому полягають особливості й відмінності? Чи хотіли б ви ще намалювати якусь українську казку? Яку саме?

— Кожен жанр має свої особливості, переваги та складнощі. Якщо «Лис» — це казка, яка дозволяє власну візуальну інтерпретацію, то збірка поезії — це збірка рефлексій автора, дуже особиста річ, яку треба вміти відчути й передати. Але мені складно обрати між ними щось одне, люблю працювати над Богдановими віршами, люблю працювати над «Лисом», просто до кожної роботи це різна любов.

Я дуже хочу малювати маловідомі українські казки та легенди, а ще думаю, що в майбутньому Франко матиме не єдину казку мальовану мною, однак ще рано про це говорити.

— У випадку роботи з творами сучасних письменників / поетів, допомагає чи заважає вам особисте знайомство з автором книжки? Який вплив, на вашу думку, справляє автор на діяльність художника?

— Особисто я волію працювати самостійно, без співавторів. Але є нюанс: я не сценаристка, лише художниця. Тому, якщо я працюю зі співавтором, то означає, що в нас схожі погляди й ми гарно ладнаємо. Наразі мені щастить працювати з авторами й спілкування з ними допомагає мені в роботі. Проте я намагаюся не піддаватися впливу думок інших людей, бо мені важливо висловлювати моє власне бачення.

— Ви працюєте переважно в чорно-білій графіці, однак постійно експериментуєте. У вашому інстаграмі, наприклад, є роботи з гіпсом, малювання на полотні, ліногравюри, листівки, піни, брошки й багато всього іншого. При цьому вам, я так розумію, усе ж таки ближче до душі саме чорно-біла графіка. Чому? Що в ній такого незвичайного?

— Графіка для мене найбільш зрозуміла в роботі, це основний мій інструмент самовираження. Він найкраще мені вдається, тому я обрала його.

А чому саме чорно-біла графіка… напевне, обмеження кольорової гами не дає розсіювати увагу і концентрує тебе на самій суті роботи, не відволікаючи на кольори. Також це ставить тебе як митця в певні рамки, в яких ти маєш висловитись, і це цікаво, цікавіше ніж не мати жодних обмежень.

— Знову-таки, у своєму інстаграмі ви якось писали, що маєте власні фантастичні світи. Виявом вашої уяви є «тисячолапі» — істоти, які складаються з великої кількості комашиних лап. «Тисячолапі» живуть у власному вимірі та прив’язані до кожної окремої живої людини. Їхні чорно-білі зображення вражають. Хочеться ретельно роздивлятися всі ті сплетіння лапок і розмірковувати над долею кожного персонажа. Розкажіть, будь ласка, детальніше про «тисячолапих». Як вони виникли? Що вас надихає на створення чергового персонажа? Чи не бачите ви їхню історію у вигляді мальопису, наприклад, на кшталт історій Шона Тена?

— О, Тисячолапі — це мій авторський проєкт, у якому я на основі розповіді про себе малюю такий собі асоціативний психологічний портрет людини. Узяти участь може кожен бажаючий, для цього потрібно написати мені в соцмережах.

Виникло це все випадково, коли я розлила туш на чистий аркуш і вирішила дмухнути на краплю. Вона розтеклась і стала схожою на павучка, тому я домалювала лапки. Мені сподобалось як вийшло, і я продовжила час від часу таке малювати. І згодом виник ось такий концепт, що існує досі — кожен Тисячолапий має свою людину, до якої прив’язаний, та існує в паралельному вимірі разом з іншими Тисячолапими.

На їх створення мене найбільше надихають особисті й інтимні речі, якими зі мною діляться учасники проєкту. Це дозволяє тонше відчути їх  особистість та історію і дає можливість створити Тисячолапого співзвучного з ними самими.

Наразі не планую створювати з них мальопис, але хто зна, куди може завести мене ця історія.

— У січні 2024 року вийшла настільна гра «Арідник» (за однойменним мальописом від видавництва UA Comix Publishing) українською мовою. Наразі планується її англомовне видання та є численні замовлення з різних країн. Розкажіть, будь ласка, про вашу роботу і над мальописом, і над грою. Де ви мали більше простору для уяви?

— Мальопис «Арідник», як я вже казала раніше, був експериментом. Мені було дуже цікаво працювати над ним, але тоді я ще не усвідомлювала весь його потенціал. А гра вже створювалася на етапі мого ясного розуміння всіх можливостей цієї франшизи, я відчувала значно більше сили й чітко бачила вектор руху. Я думаю, робота над настільною грою — то був найбільш щасливий період для мене за час повномасштабки. Це було цікаво, натхненно, і я бачила, що це буде непересічний продукт, яким ми будемо пишатися. Так і сталося — гра вийшла в топ українських ігор, перший наклад блискавично розпродався, і ми досі отримуємо купу захоплених відгуків від гравців.

— Я знаю, що ви дуже любите дерева. І малювати, і бути серед них — у вас багато з ними світлин. А ще вам до вподоби природа, подорожі, Тибет і Мексика. Усе це відображається у вашій творчості. А що ще вас надихає? Якщо вам треба перепочити, зібрати думки докупи, що ви зазвичай робите?

— Мене надихають мої амбіції та усвідомлення своєї сили. Я розумію, що ще маю дуже багато чого сказати своїм мистецтвом, і збираюся це робити.

Коли треба перепочити, то роблю перерву, займаюся чимось іншим, сплю, дивлюсь кіно, лінуюсь і даю собі час. А думки в купі майже завжди, їх у моїй голові мільйони, але кожна має своє місце. Проте в разі чого, час наодинці допоможе розібратися з будь-якими з них.

— Які 5 українських дитячих / підліткових книжок ви порадили б нашим читачам?

— Це, мабуть, найскладніше питання для мене сьогодні, адже я дуже давно споживала якийсь дитячий чи підлітковий контент. Але можу порадити кілька казок:

1) Сашко Лірник «Казка про силу характерницьку, богатиря Ахмеда і Грицька Кобилячу Смерть»;

2) Михайло Стельмах «Журавель», видавництво «Веселка» 1970 (з ілюстраціями Марії Приймаченко);

3) «Казки Карпат», видавництво «Карпати» 1989;

4) «Війна грибів з жуками», видавництво «Час» 1919;

5) «Кую, кую чобіток», видавництво «Веселка» 1981;

6) «Цікаві бувальщини. Пригоди з життя видатних людей», видавництво «Дніпро» 1974.

Ілюстрації надані Людмилою Самусь.