Інший Київ: задзеркалля столиці в підлітковому фентезі
Автор: Ксенія Сокульська
Що більше підліткового фентезі з’являється на українському ринку, то більшають і шанси не просто зрадіти: «О, нарешті написали книжку саме про те, про що мені хотілося прочитати!», – а ще й пороззиратися між варіантами. І нехай в багатьох нішах ще настільки просторо, що не йдеться навіть про натяк на конкуренцію, властиву зрілим видавничим ринкам, у випадку з деякими субжанрами вже можна скласти невеличкий стосик до читання й порівняти, як схожі теми розкривають різні письменниці й письменники. Отак упродовж 2023-2024 років вийшли одразу кілька повістей і романів для підлітків, основна дія яких відбувається в паралельних вимірах української столиці. Про три з них сьогодні й поговоримо.
ЗадзерКиїв
Якщо судити за фентезі як для дорослих, так і для юних читачів, Київ продовжує впевнено змагатися зі Львовом за звання найфантастичнішого міста України, хоча останніми роками на химерній мапі України дедалі частіше з’являються нові точки. Кількість свіжих текстів уже дозволяє розділяти міське фентезі, де дія відбувається в нашій, хай і доповненій магією, реальності, й таке, де простір чудесного існує паралельно звичній столиці. Традиційно найпростіший спосіб познайомити з фантастичним виміром, що існує поруч із буденним світом, – несподівано «провалити» в нього героїв, які чекали на такий сюжетний поворот не більше за Річарда Мейг’ю з Ґейманівського «Небудь-де». Схожим прийомом скористалися авторки двох з нещодавніх книжок про (часом буквальне) київське задзеркалля.
Для руфера Марка з «Метро до Темного Міста» Олени Захарченко, любителя полазити по київських закапелках (бажано, на солідній висоті), зустріч із незнайомкою, яка вміє ходити між дзеркалами, обернулася екстремальною одіссеєю Іншим Києвом – клаптиковою ковдрою казок, міфів і міських лякалок, що накладається на дійсність справжнього міста, але відділена від нього практично нездоланною для звичних людей межею. Яскравий паралельний світ цієї повісті, що вийшла друком у 2023 році, включає в себе й легендарні недобудови київського метро, і впізнавану «заброшку» центральних районів, і зведене ще в княжі часи Темне Місто, населене нащадками людей, які «перейшли Межу, коли тікали від татарського нашестя».
Швидкість розвитку сюжету (вся дія книжки вкладається в неповну добу) призводить до того, що авторка не дозує знання про світоустрій чайною ложкою, як це незрідка трапляється в цьому субжанрі міського фентезі, а подає їх прямим текстом, коли втаємничені герої пояснюють Маркові та його другові Юрку, як усе насправді влаштоване. Та попри позірну прямолінійність, без несподіванок для героїв і читачів не обійдеться – одні сюжетні повороти можуть похвалитися майже горорним саспенсом, а інші – навпаки, дають можливість перепочити й пропустити через себе потік незвичної інформації разом з центральним персонажем.
Схожим чином: паралелізм, майже нездоланний бар’єр, строкатість світоустрою – влаштована й реальність «Дітей вогненного часу» Мії Марченко й Катерини Пекур. Катя, одна з головних героїнь цього роману, в перші дні повномасштабного вторгнення мимоволі провалюється в щілину між світами, й опиняється в Завокзаллі – одному з «феодів» Химерного Києва, паралельної реальності, населеної розмаїттям київських духів: від дрібних богів і покровителів столиці до привидів і домовиків, що перекваліфікувалися в чарівних помічників провідників «Укрзалізниці». Як і у випадку з «Метро», багатошарова дійсність існує паралельно зі звичним Києвом, але підпорядковується плетиву складних правил, які, зокрема, зумовлюють і взаємодію між світами. Наприклад, мешканців Завокзалля може зненацька… прибити валізою: «То була одна з суттєвих незручностей Існування у Завокзаллі: все остаточно загублене людьми на землях Вокзалу провалювалося сюди – у буквальному сенсі».
Але знайомство з цими правилами відбувається повільніше й дозованіше, ніж у «Метро до Темного Міста»: це дозволяють і майже втричі більший об’єм, і кількість персонажів, чиїми очима ми спостерігаємо за подіями, адже людина серед них – лише Катя. Суттєво різняться й принципи, на яких збудовано паралельні Києву світи в цих двох творах. У «Метро до Темного Міста» гарантами стійкості світобудови виступають люди, вони ж керують Іншим Києвом, та й для візитерів з нашої реальності «задзеркалля» є небезпечним (ніколи не будіть диких русалок!), однак не ворожим. Тоді як у «Дітях вогненного часу» Завокзалля та інші складові Химерного Києва є повновісним світом духів, де люди небажані й до Існування не пристосовані. Та й взаємодія між реальностями в книжках відбувається по-різному: у «Метро» збурення паралельного виміру призводить до катаклізмів у реальному Києві, а в «Дітях вогненного часу» війна в нашому світі ризикує як не знищити, то суттєво зашкодити світу чарівному.
А от у третій книжці, «Зврк» Галини Ткачук, про взаємовплив паралельних світів начебто не йдеться – до пори до часу. Центральна героїня повісті Ворона, на відміну від Марка й Каті, живе не в Києві, а в Змієві – місті-близнюкові української столиці, яке до нервової сверблячки (не вся ностальгія однаково приємна) нагадує Київ 1990-х років. Проте Зміїв значно химерніший і підпорядкований дивним правилам: скажімо, узбережники можуть жити в квартирах багатоповерхівок, але лише по двоє, а степовикам дозволено селитися великими сім’ями в приватному секторі, зате заборонено користуватися міськими комунікаціями.
Похмура (максимально буквально – простір і міста, й тексту регулярно оповиває смогом) реальність повісті дає можливість поговорити про етнічну різноманітність, дискримінацію та масштаби втручання держави й спільноти в життя особистості, але в «Зврк» популярне в підлітковій літературі прагнення змін дістає своєрідне втілення: Ворона випробовує чари болотяних чортів, створює загадкового зврк і не одразу розуміє, що саме вона зробила, куди це призведе і до чого тут загадковий Київ.
Місто, я тебе знаю!
Коли йдеться про міське фентезі, збудоване на принципах паралельних світів, одним з найцікавіших занять під час читання стає виловлювання, власне, паралелей. Кожен з цих трьох текстів повниться сюрпризами, алюзіями, «великодніми писанками» і чарівними поясненнями буденних дрібниць. Однак робить це в дещо різний спосіб.
Впізнаваність реалій «Зврк» має виразно ретроспективний характер – авторка навіть залишає кілька дрібних ключиків, які пояснюють, на якому саме періоді в історії Києва засновано її візію сучасного Змієва, але фактурність тексту й без цього не лишає простору для особливих різночитань. Від похмурої дійсності, де батьки працюють за копійки й не мають часу на дітей, до країни див, що складається з яток букіністів на Петрівці, від «перижків» незрозуміло з чим по двадцять п’ять копійок до сліпучого захвату героїні, якій купують «нову ненову» куртку, – для юних читачів химерно-абсурдний Зміїв, імовірно, повниться дивовижами й незрозумілостями, а от покоління їхніх батьків може суттєво доповнити авторський всесвіт, що робить «Зврк» дуже цікавим текстом для спільних сімейних читань.
Якщо Зміїв Галини Ткачук – це не зовсім той Київ, який ми можемо побачити зараз, то за мотивами «Метро до Темного Міста» можна успішно влаштовувати прецікаві екскурсії. Книжка Олени Захарченко дуже «топографічна» – авторка не маскує локації справжнього Києва і, коли це можливо, наносить на уявну мапу значущі точки Києва сюрреалістичного. Гомін пасажирів на «Золотих Воротах», ранковий туман над Північним Мостом, вільга закинутих тунелів, щемкі руїни старих будинків, схованих у дворах, навіть вплетене в текст пояснення, чому в Києві під’їзд можуть назвати парадним – «Метро» є виразно київським текстом не лише сюжетно, а й на рівні дрібних відчуттів і спогадів про міські миттєвості. І те, що темп подій нечасто дозволяє на цих миттєвостях зосередитися, не розвіює загальний ефект, а лишає приємний післясмак і породжує бажання, щоби авторка ще повернулася до цього світу, можливо, з не аж таким гостросюжетним текстом
«Діти вогненного часу» побудовані схожим чином, хіба що в силу сюжетних обмежень географія цього тексту значно вужча, але це й дозволяє ближче запізнатися зі змальованими локаціями. Проте якщо в повісті Олени Захарченко місцини двох Києвів суттєво розмежовані й перетинаються, здебільшого, за чітко визначених обставин (наприклад, потяг Білого Панича можна побачити й на звичайних станціях метро, однак важко розгледіти – надто вже швидко він минає платформу), то в романі Мії Марченко й Катерини Пекур впізнаваний та ірреальний простір взаємодіють складно й дуже цікаво. У ставку біля ТЕЦ-3 сплять гострозубі градирники, а під нею живе сувора прадавня відьма; закинуті споруди активно використовує фантастичний люд, а Завокзальний Вокзал являє собою мішанину всіх будівель київського вокзалу одночасно. Як і у випадку з «Метро», суперсилою цього роману є виразність дрібних вражень: від знайомих запахів вокзалу до описів намагань волонтерів розвіяти густий морок, що оповивав юрму пасажирів у перші дні повномасштабного вторгнення. Однак ще важливішу роль відіграє «метаісторичність» чарівного простору.
Супроти вічного зла
Усі три тексти, про які йде мова, об’єднує не лише простір (відносно) сучасного Києва, а й переплетітання фентезійного сюжету з історичним контекстом, хоча й різною мірою. З розвитком подій герої «Зврк» замислюються: а чи завжди життя було таким, як вони його знають – і згодом дізнаються, що не зовсім, і раніше їхній світ був значно чарівнішим: «Але за довгі століття в складі Імперії чари ніби витруїлися цілком, ніхто більше й не хотів чарувати. Ані дорослі, ані підлітки».
Власне, кожен з цих творів тією чи іншою мірою поширює мотив відстоювання самості, своєї ідентичності в боротьбі з давнім ворогом. І якщо у «Зврк» спочатку йдеться про підлітковий бунт проти нудезної реальності, то і в «Метро», і в «Дітях» точаться безпосередні бої. У «Метро до Темного Міста» герої мають вистояти проти Демону Хаосу, який загрожує зруйнувати не лише Інший Київ, а й цілком реальний. А завдання юних героїв – допомогти давнім захисникам Києва: від міських Лицарів (видатних діячів культури, науки й історії) до зобов’язаних до служіння проклятих Чорних Гайдамаків. І хоча в написаному до повномасштабного вторгнення тексті йдеться лише про примарного ворога, в тому, звідки він, сумніватися не випадає (один з наймоторошніших епізодів повісті – постання армії мерців-енкавеесників на Лук’янівці).
У сюжеті «Метро до Темного Міста» авторка задіює барвистий калейдоскоп з казок, легенд і згадок про історичні події та персоналії, а от у «Дітях вогненного часу» Мія Марченко й Катерина Пекур роблять щось подібне послідовніше й ретельніше. Власне, з однієї з приміток до тексту читачі дізнаються, що складна й химерно-феодальна світобудова книги заснована не ще не опублікованому романі Катерини Пекур та Інни Ковалишеної «Слово про Землю Перших», звідки взята ідея про природу Договору між людьми й духами на території України. Приміток-пояснень загалом у тексті чимало – враховуючи аудиторію, авторки періодично пояснюють історичне підґрунтя подій у романі, скажімо, хто й за яких обставин спалив бібліотеку, якою колись опікувався мишвертень-книгочій Станіслав.
Образи окремих персонажів дають можливість поговорити про певні історичні події: багатодітного торговця големами Авіхая – про Голокост, песимістичного майстра Горнила – про винищення Батурина, а одного з головних героїв – вихованця кобольдів-колійників Августина – про Другу світову війну й київське літо-1941. Та позаяк дія роману відбувається в березні 2022 року, тут ідеться про протистояння не лише ворогу метафоричному й одвічному (хоча він теж присутній – в образі Лиха Одноокого), а й дуже конкретному – російським військам, які сунуть на Київ і по землі, й у повітрі, і в магічній реальності.
Наступна станція – війна
Хай якою є фантастична складова, а чимала частина сучасних українських текстів так чи інак згадує про війну, навіть коли йдеться про підліткове фентезі – включно з написаним до 2022 року. «Метро до Темного Міста» вирізняє коротка авторська передмова, де Олена Захарченко пояснює, що текст було створено до повномасштабного вторгнення, тому й про нього не має згадок у повісті. Проте «Метро» в будь-якому разі не належить до текстів про «сферичний Київ в позавоєнному вакуумі» – так, реальна війна в ньому присутня на периферії, але вона існує: в образі надломленого ПТСР Юрка, чий батько загинув в АТО, в згадках про військових кореспондентів, і навіть у такій дрібничці, як те, що на початку повісті Марка й гостю з Темного Міста Любаву завеликими куртками в піксель забезпечує волонтерка, і «здається, їх уже хтось колись носив».
Ба більше, в майбутньому включеність українських підлітків (як персонажів, так і читачів) у воєнний контекст може стати темою цікавих літературознавчих досліджень, адже герої «Метро» напрочуд швидко збираються й беруть посильну участь у фантастичних бойових діях – здебільшого як зв’язкові, і це не викликає внутрішнього спротиву, який може часом наздогнати при читанні про епічні звитяги американських школярів-«ботаніків» у чарівних світах.
Якщо авторка «Метро» у тій самій передмові припускає, що могли робити її персонажі за повномасштабного вторгнення, то герої «Дітей вогненного часу» це вже роблять. Сюжетний поштовх роману дає викрадення загадковим духом «людиняки» Каті, яка в стані величезного стресу (дівчинка щойно евакуювалася з Гостомеля й не знає, чи вдалося вижити її батькам) намагається призвичаїтися до чарівної реальності, приручаючи її в дуже своєрідний спосіб. Юна фанатка детективів фактично нав’язує Августинові-колійнику розслідування загадкових подій у Завокзаллі, дедалі глибше занурюючи себе й вимушеного колегу у вир небезпек. Увесь простір тексту Мії Марченко й Катерини Пекур дихає війною. Через Катю та її близьких авторки описують сюрреалістичність досвіду перших днів вторгнення, використовуючи дрібні впізнавані деталі: від характерних фраз волонтерів до відображення підліткового уявлення про необхідні речі для тривожного рюкзака. А в мешканцях Завокзалля письменниці описують тих, до кого війна прийшла несподівано: чарівні істоти розраховували, що небезпеки людського світу їх оминуть (та й володарка Завокзалля, богиня доріг Маарґ, воліла докластися лиш допомогою людям з евакуацією). А не минулося: «Обличчя у хлопця посіріло, рот роззявився. Він теж був увесь у тиньку і найбільше нагадував якогось жалюгідного Борошномена, якщо такий герой колись існував. “Їй-богу, ніби ніколи ракетного удару не бачив”, – майнуло в голові в Каті».
Точні й знайомі побутові й психологічні деталі перших днів вторгнення для тилу – лише одна складова зображення війни у «Дітях вогненного часу». Оскільки авторки працюють ще й з темою творення й функціонування міфів, роман торкається і її теж. Як і в «Метро до Темного Міста», чарівні істоти готові прийти на допомогу людям. Але також – привітати декого з них у своїх лавах: одним з найзначущих епізодів другої половини роману є прийняття до сонму Існуючих захисників столиці Привида Києва.
Проте воєнні реалії – це ознаки того світу, яким він став після 2014 року. А у третій книзі, «Зврк», ідеться про відбиток умовних 1990-х, то там світ без війни? Не зовсім. З розвитком сюжету герої повісті дізнаються: в тому, щоби підлітки Змієва знову навчилися створювати своїх зврків, є нагальна потреба, а в паралельному Києві коїться щось небезпечне. Що саме – читачі здогадаються наприкінці. Останнє речення «Зврк»: «Ось тоді і пролунав перший вибух» – один з найпотужніших кліфгенґерів у сучасній підлітковій літературі.
За водою
Що ще може об’єднати фентезійні твори про паралельний Київ, окрім впізнаваних локацій, спільних історичних алюзій та персонажів і неминучої присутності війни? Вода. Текуча вода, яка виконує в текстах на позір різні, але дуже значущі ролі.
У «Зврк» вода Дніпра та його приток є джерелом чарів: щоби оживити свого зврк, рукотворну істотку треба замочити в річковій воді й висушити (Ворона виконує цю вказівку… не дуже послідовно, і зврк у неї виходить трохи незвичайний).
У «Метро до Темного Міста» на захист Іншого й нашого Києвів стають духи всіх стихій, включно з водяними. Попри лячний епізод з її дикими посестрами, одна з русалок відіграє солідну роль у перебігу бойових дій і допомагає приховати від людей наслідки чарівної битви: «Русалка-з-Лук’янівки викликала вгору підземну річку Скоромовку, вона витекла зі зливових ґраток, утворила озеро на Лук’янівській площі та змила сліди великої битви з тими, хто шикувався за парканом старого депо».
А в «Дітях вогненного часу» вода як стихія, її мінливість, непогамовність і наполегливість відіграє ще важливішу сюжетну роль. Почасти вона проявляється в дрібницях: магічна система роману передбачає, що духи інших стихій слабнуть, торкнувшись води; водойми можуть виконувати роль порталів; а більшість персонажів сторониться поснулої Либіді, що тече теренами Завокзалля. А почасти слугує втіленням одного з провідних мотивів роману: пробудження/самоусвідомлення/скидання кайданів. Звільнена з оковів вода може стати й джерелом руйнації, і життя та спасіння. Одне із завдань чарівних героїв книги – допомогти пробудити Ірпінь, чий розлив зіграв величезну роль в обороні столиці.
Та й у майбутньому персонажі бачать однією з місій відновлення рівноваги – вивільнення малих річок Києва з підземелля, що посприяє перевизначенню правил взаємоіснування київських людей і міфічних створінь. Рано чи пізно морок війни спливе за водою. А чарівний та реальний Київ і далі височітимуть на пагорбах над річками.
Чільне зображення – ілюстрація Івана Дубровського до «Дітей вогненного часу»
