Історія, карпатська, чудернацька
Повість Василя Карп’юка «Чудернацька карпатська історія» отримала у межах Топу БараБуки-2024 відзнаку «Художня проза для молодшого шкільного віку», але це той випадок, коли відзнака обов’язково має йти поруч із аналізом тексту, і не в останню чергу – щоби «зафіксувати» певну точку розвитку всього нашого дитліту, проговорити важливі для нас тенденції на прикладі цієї творчої удачі відомого автора.
Розглядати повість я вирішила, переставивши усі слова назви ззаду наперед: спершу поговоримо про саму історію, потім про її «карпатськість» і зрештою про «чудернацькість».
Тож – історія. Юні читачі, «поглинувши» цю книжку, певно, сказали б, що вона «захоплива», «читається на одному подиху», «неможливо відірватися», «дуже затишна», «мила», «цікава», «чарівна», а ще – «у ній такі класні герої». У дорослого читача (принаймні у того, що пише цей текст) зароджуються ці самі вигуки захоплення, але ми спробуємо відмежуватися від емоцій і глянути, «як це зроблено», а краще навіть – «як і чому це працює».
Повість має гарно збалансовану структуру, відповідну до віку читача. Героїв, проблем, подій у ній рівно стільки, щоби наповнити невеличку повістину, захопити читача та довести до кульмінації, не переобтяжучи текст нічим зайвим. Кожен розділ має свою невеличку інтригу, але усі вони надзвичайно лаконічні. Це досягається не в останню чергу завдяки тому, як автор презентує героїв, описує їх, показує в дії.
Головних героїв, до речі, можна «вичислити з обкладинки», на якій ми бачимо, як карпатську вершину (може, й саму Говерлу, хтозна, чого лиш не буває у казкових повістях!) підкорюють мольфар Коценєк, ведмідь Ведмедюк, драконка Василина, колядник Андрійчик та чорний кіт. Останній, щоправда, на сторінках книжки існує тільки на ілюстраціях, не в тексті. Він – одна із чудових знахідок художниці Олесі Секереш, котра на ілюстраціях не лише поєднала авторський стиль, сучасні найкращі тенденції ілюстрування дитячих книжок та елементи традиційного мистецтва наших Карпат. Оригінальні образи героїв, їхні емоції, пластика та рухи, пози – саме це вдалося Олесі особливо гарно. І ці візуальні образи гарно співбринять із образами літературними. Кожен із героїв – особистість небанальна і подекуди непередбачувана. Та всі вони показані з такою доброзичливістю та людяністю, яка притаманна лише тим дитячим книжкам, що їх, прочитавши в дитинстві, ми пам’ятаємо усе життя.
Поза тим, якщо глянути відсторонено – це ж ідеальний набір героїв для дітей молодшого шкільного віку: чарівник, тварина, чарівна істота та ровесник читачів. Це ж справжній джек-пот! Втім, звісно ж, без оцієї вправності, лаконічності, людяності, чистоти голосу та стилю будь-які схеми лишалися би тільки теорією.
Наступний наш пункт – «карпатськість». Із усією щирістю можу сказати, що якщо ви шукаєте ідеальну «карпатську» книжку в бібліотеку молодшого школяра – то ось і вона. Гуцульська культура та побут тут – невимушено та ненав’язливо – подані аж на трьох різних рівнях. По-перше, це побут сучасної гуцульської родини із дитиною молодшого шкільного віку, їхнє життя у горах. По-друге, традиційний побут мольфара, тобто старшого чоловіка, який, скажімо так, практикує… Зізнаймося щиро – практикує чари. При чому усе його знаряддя праці, посуд та страви названо питомими гуцульськими словами, значення яких подається у посторінкових виносках. По-різному можна ставитися до такого способу пояснення слів у дитячих книжках, втім авторка цих рядків саме так, читаючи свого часу Франка та посторінкові виноски із поясненнями незрозумілих слів, дізналася значення багатьох західноукраїнських діалектизмів.
А найглибший та найархаїчніший вимір культури карпатського реіону тут подано через співанки, старовинне замовляння та колядку, органічно введені у текст історії. Хоч увесь цей колорит подано якраз так, щоби його зрозуміла українська дитина, яка походить із будь-якого регіону нашої батьківщини, від цього він не стає «пласкішим» чи «спрощеним». Ба більше, подекуди описи життя мольфара мені у хорошому сенсі нагадували книжку, яку я особисто дуже люблю і яку часто називають «енциклопедією гуцульського життя» – це, звісно ж, роман Петра Шекерика-Дониківа «Дідо Иванчік». Особливо зворушливо, що ця книжка навіть згадана у тексті «Чудернацької карпатської історії».
Ну а тепер фінальний пункт – чудернацькість. Тут, певно, можна було би багато писати про авторський гумор чи про дуже вдалі окремі фрази. Та я хочу звернути увагу на інше. Може, це і не зовсім «чудернацькість» у прямому сенсі слова, але історія ця просякнута настільки глибоким казковим символізмом, що на її основі можна говорити у колі критиків про вигадливе втілення фольклорних мотивів, а у дитячій кімнаті, згорнувши щойно прочитану разом книжку – про… гм… Життя! Скажімо, от є лист, відправлений п’ятдесят років тому, коли Коценєк був ще хлопчиком, а отримав його уже Коценєк-дід. Та в листі все надзвичайно слушно, бо писав його мудрий мольфар Федун, коли вже сам був дідом, і він передбачив, що треба робити через п’ятдесят років… А чого варта драконка, яка, як виявляється, усі п’ятдесят років спала під підлогою у хаті мольфара. Де завгодно у казці спали, як пам’ятаємо, дракони. Але ж це так символічно і життєво, що саме той дракон, який потрібен тобі, спить зовсім-зовсім під боком. А чого варті колядники, які ходять у Святвечір по багнюці, у яку з них в результаті впало “тільки двоє”. Яке ж це чудове нагадування про те, що свято не приходить саме, без зусиль. Ми самі творимо свято для своїх ближніх.
Багато всього можна обговорювати, якщо цю книжку читати разом із дітьми. Але останні слова хотілося би присвятити тим, хто створював разом цю книжку. Бо після самої історії на сторінці з вихідними даними мене чекав сюрприз: до створення літературної магії цієї книжки долучилися чудова редакторка Валентина Вздульська та консультантка Оксана Лущевська.
В ідеальному світі ця історія стала би мультиком чи дитячим фільмом, який би багато-багато років показували би на Різдво. Ну а в нашому світі вона може стати однією з улюблених карпатських та різдвяних книжок покоління сьогоднішніх молодших школярів.
