7+

Історії про героїв АТО

Лідія Кулікова

Слава героям! Розповіді для дітей про героїв фронту і тилу / Ілюстрації Христини Лукащук // Спецвипуск журналу «Маленька фея та сім гномів», №6. – Київ: Видавництво «Мамине сонечко», 2015.
Уподобань: 33

Проходячи повз кіоски з пресою, важко не помітити тоненької світло-жовтої книжечки, що виділяється поміж численних газет і журналів. На її обкладинці – красномовний напис «Героям Слава!» в оточенні акварельних танків та іграшкових коників. Якщо підійти ближче, можна побачити, що танки стріляють квітами, і перед нами – розповіді для дітей «про героїв фронту і тилу».

Не придбати книжечки неможливо, тим паче за неї просять символічну суму – усього 12 гривень. І от ти вже їдеш у метро, гордо притискаючи книжку до грудей, і подумки радієш, коли вона впадає в око чоловікам у камуфляжі, що проходять повз. Можна сказати, що видавництво «Мамине сонечко» взялося за справжнє патріотичне виховання маленьких українців, а отже, і за збереження історії, передаючи її майбутнім поколінням. Тепер важливо знайти правильну мову, щоб усе це було максимально коректно.

У книжечці – вісім коротких, якісно неоднорідних оповідань письменників й аматорів: Тетяни Рубан, Зоряни Лісевич, Оксани Давидової, Вероніки Барановської, Олени Маковій, Вадима Дорошенка, Оксани Самари та Лесі Борсук-Янківської. Усі вони – про ту реальність, у якій нам доводиться жити понад рік. Окупація Криму, початок війни, повістки, гордість за наших людей і біль утрат. Те, що ви читаєте, зачіпає за живе, але не через те, ЯК це написано, а ПРО ЩО. Бо війна триває, рани відкриті й сильно болять. Особливо коли бачиш, що розповідь присвячено реальному бійцю, що загинув на Сході. Ці історії про героїв – концентрат усього, що ми досі пропускаємо крізь себе, і саме їх своєчасність викликає сплеск почуттів.

«А зараз іще багато справ. Як ось Донецький аеропорт, що, немов підбитий лелека, розчепірив над землею свої скривавлені крила. І треба ті крила рятувати. Зберегти і вилікувати. Будь-якою ціною. Навіть ціною життя. Бо як інакше. Бо як вільному птахові жити без крил?»

Однак власне тексти, на жаль, доволі слабкі в художньому плані. До дитячої літератури треба ставитися набагато обережніше, ніж до дорослої, підходити з усією серйозністю, адже до неї більше побажань і обмежень. Книжки для дітей мають висвітлювати найкращі людські риси, навчати малюків бути порядними та гідними членами суспільства.

Саме тому видається зайвим уживання в дитячій літературі таких фраз як: «москалі показали своє звіряче обличчя», «москальські танки», «устроім хахлам празднічєк», «сепари втратили десяток убитими». Так, звісно, війна, і ми всі як на голках, але колись вона скінчиться – хтозна, коли і як, та це обов’язково станеться, і треба вийти з неї з чистими серцями, передавши дітям прекрасні легенди про героїв, боротьбу, хоробрість і свободу в серці, а не про ненависть, яку, зрозуміло, відчуваємо нині. Розповідати про війну дітлахам не можна так само, як і дорослим, бо це надскладна тема, і в ній легко переступити межу.

У двох оповіданнях знаходимо таке: «Ми помстимося за Ківі, за всіх убитих і закатованих, – присяглися вони…», «Присягаємось нещадно карати ворога, – присяглися побратими»… Дивно читатати таке в книжці для дітей 5–9 років (припущення про вікову спрямованість видання можна зробити тільки з маркування журналу, спецвипуском якого видано збірник).

Ідеологічно тексти місцями аж занадто концентровані: тут і козаки, й УПА, і Майдан. Оповідання досить короткі, але автори намагаються втиснути в них якомога більше національної ідеї, патріотизму, що, звісно, шляхетно, та не реалістично. Наші сучасні герої насправді мало розмовляють про все це і більше роблять.

Загалом настрій збірки пафосний. Мовні штампи, якими дітей і без того перегодовують у школі, руйнують не одну оповідку: «пророчі слова», «люті вороги», «яскрава й нескорена», «молоді, сімливі й прекрасні». Подеколи в палкому бажанні ідеалізувати персонажа в авторів не складається з логікою. «Сидіти овочем на дивані, коли відривають частину України – якось не по-людськи», – каже матері доброволець, коли та хоче переконати хлопця закінчити університет. Тобто здобувати освіту – це «сидіти на дивані»?…

Утім, є в добірці й знахідки. Оповідання «Доросла гра» Оксани Самари – надзвичайно коректна, щира, душевна історія про прийняття нової реальності й усеосяжну любов, яка рятує від страху та відчаю. Тут показана саме той бік війни, який варто відкрити дітям, а саме – прийняття змін, що принесли воєнні дії у просте життя простих людей, і те, як жити далі. Любити і… грати у футбол. Зворушливе також оповідання Оксани Давидової про відданість пса-знайди.

Позиція українських видавців стає дедалі виразнішою: дитяча книжка не може і не має оминути теми війни. Власне, сам час показує, що з дітьми слід говорити про це. Однак квапливість у пошуці слів для важливих пояснень, спроба звернутися одночасно до всіх часом деформує потрібну й відповідальну ідею. Можливо, «Маленькій феї» варто було запропонувати окремо читанку для хлопчаків і окремо – для малюків. Або ж залучити більшу кількість фахових письменників, щоб утриматися від перетворення доброї ідеї збірника оповідань на буклет нарисів, важко придатних для читання дітьми. В будь-якому разі, дитячі книжки про війну, які вийшли впродовж останнього року, – це лише перші ластівки. Ми вчимося відстоювати свої кордони, свою гідність і вчимося про це говорити. Не тільки з войовничим сусідою, зі світом, а й між собою та зі своїми дітьми.

Print Form
Подiлитись:

Додати коментар