Іван Кравець: «Малювати так, щоб самому повірити в казку»

Автор: Інна Данилюк

Іван Кравець — художник-графік, ілюстратор. Учасник і лауреат міжнародних виставок графіки й екслібриса, книги та ілюстрації. Оформив та проілюстрував десятки книжок, серед яких казки братів Грімм та Шарля Перро, «Робінзон Крузо» Даніеля Дефо, «Расмус-волоцюга» Астрід Ліндґрен,  «Чарівна Гуска» Христини Цурковської, вірші Платона Воронька і Грицька Бойка, англійський, німецький, латинський букварі, а також перший національний український «Букварик». Лауреат Премії імені Лесі Українки за дизайн та ілюстрації до книги «Пітер Пен» Джеймса Баррі.

У 2024 році книжка «Вечірній вітер» Дмитра Кузьменка з ілюстраціями Івана Кравця здобула відзнаку Топу БараБуки в номінації «Ілюстрована книга року». У 2024–2025 рр. у співпраці видавництва «Ранок» із літературною агенцією «БараБука» вийшла пригодницька серія «Котулаки» Галини Ткачук, яку блискуче проілюстрував Кравець.

БараБука розпитала майстра про його творчі методи, джерела натхнення та роботу ілюстратора дитячих книжок.

— Звідки родом Ваша любов до ілюстрування книжок?

— У дитинстві мене так захоплювали книжкові історії, що з’явилося бажання не тільки уявляти, а й намалювати ті чудові книжкові світи.

Тож малював, ходив у художні студії, вишукував книжки і копіював улюблених художників. Величезне враження справили на мене ілюстрації італійського художника Лібіко Марайя. «Дикі лебеді» Г.Х. Андерсена, «Піноккіо» Карло Коллоді були вікном у яскравий світ у ті далекі часи чорно-білого телебачення.

Отак читання й малювання привели мене в цю найкращу із професій — художник, графік, ілюстратор.

— Що для Вас дитяча ілюстрація?

— Дитяча ілюстрація  — це гра, фантазія, яскрава й захоплива художня інтерпретація реальних предметів і явищ. Вона має не дублювати авторський текст, а створювати свою паралельну емоційну реальність. Саме це й зачіпає дитину.

— Чим Вас особливо приваблює робота художника-ілюстратора?

— Вона дає змогу не обмежуватися академічними, національними чи перевірено напрацьованими стилями. Зовсім не конче, як це іноді робиться, триматися один раз обраного стилю. У роботі з книгою можна змінювати стиль, техніку, підхід — це нормально. Тут важливіше — розповісти історію, а не демонструвати свою «естетичну візитівку». І при цьому залишитися впізнаваним.

Вважається, що основне завдання художника книги — максимально проілюструвати, висвітлити її ідею. Робити це можна по-різному: буквально, паралельно або автономно слідувати авторському тексту. Якщо дозволяють умови співпраці, то я віддаю перевагу останньому: створюю власну візуальну історію. Це і мені цікавіше, і, гадаю, додає книжці глибини. Є навіть такий професійний жарт: текст у книзі, по суті, не обов’язковий.

— Як би Ви самі описали свій стиль?

— Хороший видавець, менеджер чи директор ілюстраторського агентства добре знає можливості кожного свого художника-ілюстратора. У їхній картотеці я, напевно, значусь як відповідальний трудоголік, що надає перевагу казковим, символічним, романтичним, ігровим темам, і працює як в традиційних , так і в цифрових техніках.

Якось я звернувся до відомої художниці, майстрині декоративного мистецтва Лідії Борисенко за рекомендацією для Спілки художників України і отримав таку характеристику:

«Художньому стилю ілюстрацій Івана Кравця притаманний витончений колорит і артистичність ліній малюнку, ліричність і прониклива символічність, добрий гумор і душевне відчуття образів». Погоджуюсь:).

— У вас є якась рутина під час малювання? Будь-яка звичка, що стимулює натхнення?

— Із роками в робочому процесі виробився певний порядок. Усе, звичайно, дуже мінливе, але в цілому робота над книгою ділиться на три етапи.

Перший — «інкубаційний», дуже важливий і відповідальний. Знайомство з темою, обростання матеріалом (костюми, архітектура, історія тощо), вироблення концепції (режисура макету, композиції ілюстрацій, шрифту, білого поля, колір, стиль).

Іноді практикую метод одного знаменитого патріарха-ілюстратора — закритися на кілька тижнів у майстерні, зашторити вікна й, лежачи на канапі, чекати, коли всі думки зберуться у правильному порядку і прийде рішення, як робити книгу. Метод дієвий, проте, насправді, щоразу все відбувається по-різному.

Потім малюю ескізи — ду-уже приємне заняття, найкраще це робиться рано-вранці, з кавою і в тиші. Я люблю працювати олівцем на папері. Паперу має бути вдосталь, шкодувати не треба: що не вдалося, піде на розпалку каміна. Ще добре залишати папір та олівець десь біля ліжка: будь-коли посеред ночі можуть прийти цікаві рішення.

Етап другий, не менш приємний — це, властиво, чистове малювання ілюстрацій. У будь-який час дня, а то й ночі, з нечастими перервами й вимушеними вихідними, з музикою і радіокнигами чи без, із відчуттям радості від виконаної роботи та від вигляду зростаючої купки картинок.

Третій етап — узгодження ілюстрацій із видавцями, обговорення, правки,  а іноді — бажання взяти і все переробити. Хоча переробляти не доводилося. Деколи важко відірватися від власних  перфекційних настанов. Через пару днів це минає:).

— Чи є якісь дуже особливі для Вас роботи?

— У мене особливе ставлення до «Пітера Пена»: там відчуваю якусь свою внутрішню свободу і це точка відліку повернення до професії після довгої перерви. Люблю свого «Колобка», багато чого вдалося у «Сплячій красуні». Мені подобається історія про Ганса Брінкера, у «Робінзоні Крузо» є екзистенція і дух пригод.

Цікава доля ілюстрації до «Василинки — рудої вдачі» яка мандрувала всіма європейськими столицями з виставкою до 150-річчя «Аліси » із завершальним чаюванням в Оксфорді.

Мені пощастило попрацювати з багатьма надихаючими книгами сучасних авторів. Усі різні, цікаві, кожна співпраця — як нова історія.

— Чи допомагає Вам знайомство з авторами, яких ілюструєте?

— Завжди радий знайомству з авторами. Хтось боїться працювати з «живими» письменниками, остерігаючись непередбачуваностей, а я навпаки бачу в цьому плюс. Наприклад, знайомство з пані Христиною Цурковською почалося з тексту на половинці старенького листочка у клітинку від її бабусі-емігрантки і переросло у велику спільну роботу над білінгвою «Чарівна гуска» «Видавництва Старого Лева».

У співпраці з Ганною Володимирівською над книжкою «Василинка — руда вдача» (видавництво «Віват») одразу виникла повна творча довіра. Вільний простір для візуального рішення зробив процес ілюстрування ясним і, як на мене, успішним і продуктивним. 

Давнє хороше знайомство (щоправда, заочне) із Дмитром Кузьменком було надзвичайно продуктивним у роботі над двома його чудовими книгами — «Вечірній вітер» видавництва «Талант» і «Старенький трамвай пана Песика» видавництва «Магура». Дмитро не лише вміє гарно писати, а ще обирає сильних видавців.

Завдяки Тані Стус я був залучений до ілюстрування яскравого циклу чудової дитячої письменниці Галини Ткачук «Хто такі Котулаки» і «Котулаки і цвіт папороті». Я щиро вдячний Тані, Галині, Ганні Булгаковій і команді видавництва «Ранок» за підтримку й можливість працювати над такими красивими проєктами у складні для нас часи.

А ще в нас із Танею — велика спільна історія роботи над її авторською книжкою «Авто_біо_гра» (видавництво «Мала академія»). Ми вже на фініші, для мене це честь — бути частиною цього проєкту, і я дуже ціную довіру та порозуміння.

Із кожною наступною книгою намагаюся вибирати близьких по духу авторів.

— Яку класичну книгу дітей Ви б хотіли проілюструвати, однак іще не випадало нагоди?

— Як у багатьох колег, у мене теж є свій десяток улюблених книжок, які я б хотів у цьому житті проілюструвати. Цей список постійно оновлюється, та станом на сьогодні хотілося б попрацювати над «Книгою Джунглів» Р. Кіплінґа, «Баладами про Робін Гуда», «Королем Мацюсем» Януша Корчака, Піснею Пісень, творами Рея Бредбері, Курта Воннеґута, Вільяма Шекспіра… А ще хочу знайти час і можливість для роботи над власними книжками.

— Ці тексти — класичні, видані в багатьох країнах багатьма видавцями, відповідно — ілюстровані багато разів. То чи не страшно «повторитися»? Чому Вам хочеться з ними попрацювати? У чому тут творчий виклик?

— Малювати класику — це не виклик, а професійне бажання попрацювати з «великою літературою». Класика часто — складні тексти, складні моральні запитання, безліч деталей, алюзій, метафор, що вимагають глибокого читання і «примірок на себе». Класичні твори кожне нове покоління читає по-новому. «Повторитися» не страшно, навіть якщо здається, що «все вже було» — це будуть мої почуття і мої професійні можливості.

— Можете назвати кількох ілюстраторів, яких Ви цінуєте (і сучасників, і з минулого). Із ким би хотіли піти на каву? 🙂

— Я знаю чимало гідних майстрів, що працювали і працюють із книгою. Я вдячний усім тим чудовим учителям (художникам і письменникам), у яких я навчився розумінню та відданості книжці. Нині я радий кожній, на жаль, нечастій можливості спілкування з колегами, особливо — за філіжанкою кави. На щастя, всесильний інтернет дозволяє підтримувати зв’язки й відкривати нові імена — тому коло друзів зростає.

Важливою була зустріч із Альбіном Бруновським (словацьким художником, словац. Albín Brunovský — Ред.): ще студентом побував на його персональній виставці в Таллінні. Вражаючі роботи. У ті  роки в нас у Львові великою школою і прикладом високої майстерності були Юрій Чаришніков, Володимир Пінігін, Іван Остафійчук і ще цілий пантеон класиків…

Формат інтерв’ю, на жаль, не дає можливості розказати про всіх чудових художників, знайомством із якими я пишаюся і за творчістю яких стежу з великим інтересом. Серед сучасних українських ілюстраторів ціную Владислава Єрка, Максима Паленка, Катерину Штанко, Грасю Олійко — кожен має свою виразну мову та глибину.

А на каву — треба йти з добрими друзями, які люблять гарні книжки, хорошу каву й мистецькі розмови про ілюстрацію.

— Ви багато років у професії. Як змінився ринок книжкової ілюстрації за цей час? Ці зміни Вас розчаровують, тішать чи Ви ставитеся до них нейтрально? Які нині панують тенденції у книжковій ілюстрації?

— Я вже десятки років працюю в ілюстрації і можу сказати, що в українській книзі відбулися тектонічні зміни. Запрацювали великі авторитетні професійні події — Книжковий Арсенал, BookForum, KyivBookFest, «Книжкова країна», «Українська книга на Одещині»… — вони об’єднують авторів, ілюстраторів, видавців і читачів. Виросло нове покоління ілюстраторів — у традиційній, та особливо в цифровій графіці. Українська дитяча книжка стала якісною, візуально сміливою і впізнаваною. У різних містах відкриваються сучасні книгарні та бібліотеки, де книжка — жива частина культури.

— А чи змінилося щось у комунікації з видавцями та іншими представниками ринку?

— На початках усе було просто: треба було багато працювати, любити книгу і дружити з хорошими видавцями. Зараз цього вже недостатньо: потрібно бути активним у книжковому середовищі, брати участь у виставках, вести портфоліо, спілкуватися з проєктами, знати видавничу кухню, бухгалтерію, мови — одне слово, стати ще й менеджером самого себе.

— Як гадаєте, якими якостями (може, особливістю характеру, темпераменту?) треба володіти, щоб стати ілюстратором? Що б порадили дітям, підліткам та дорослим, які мріють стати художниками/ілюстраторами? Чи є якийсь ключик до успіху в цій царині?

— Тим, хто хоче стати ілюстратором, найкраща порада — любити книгу, малювати щодня, не боятися пробувати різні стилі й техніки, шукати своє, спілкуватися, вчитися.

Коли я відкрив для себе світ дитячої ілюстрації та почав у ній працювати, стало зрозуміло, що до вже опанованих творчих принципів художника-графіка треба додати вміння викликати в собі дитячі відчуття. Малювати так, щоб самому повірити в казку. Подібно дітям, вигадувати те, чого не було, але могло б бути і, як діти, переконливо наділяти довколишні предмети уявними властивостями.

Я бажаю українським авторам і видавцям миру та процвітання. Українським дітям багато-багато добрих і красивих книжок.