Як ілюструвати класику з «доданою» вартістю?

Автор: Валентина Клименко


Останнє моє захоплення – лекції в YouTube про мозок, його поведінку і можливості. Продивившись кілька лекторів підряд, надибала виступ російської вченої Тетяни Чернігівської, що спеціалізується на питаннях нейронауки і психолінгвістики. Розмірковуючи про освіту, різні психотипи дітей, вона сказала приблизно так: я б ніколи не наважилася працювати вчителькою, бо мені страшно брати на себе таку величезну відповідальність.

У моїх очах ілюстратори, які беруться розповідати візуальні історії для дітей, – надзвичайні сміливці. Вони творять світи, надаючи історіям «тілесності» і координат, заходячи на територію індивідуальних фантазій, і не бояться закладати у дитячу пам’ять образи «на все життя».

Це справді працює. Ось я переглядала книжки, які БараБука дала мені для рецензії, і захотілося дістати з полиці свою дитячу «Зачаровану красуню» 1976 року видавництва «Веселка». Щойно побачила сонну принцесу-білявку з довгим кучерявим волоссям, пишне барокове ліжко, розлогі французькі коміри королівських осіб, кучерявих песиків і котиків із бантиками, і за мить, як на машині часу, перенеслася в дитинство. Наївні герої, хороші – красиві і добрі, погані – в міру потворні, але не страшні, усі емоції легко розпізнаються, мізансцени – максимально зрозумілі. Я тільки зараз помітила, що художниця Тетяна БІЛОЗЕРСЬКА намалювала принца і принцесу зовсім підлітками – такі собі казкові Ромео і Джульєтта, і тим наблизила до дитини. Бо одне з неписаних правил дитячої ілюстрації – читач повинен впізнавати в героях себе.

Як справедливо написали задовго до мене, ілюстрації в дитячих книжках – це перше знайомство малечі з образотворчим мистецтвом. І вибір книжки впливає на естетичну програму дитини.

Коли я побачила «Кресало» Ганса Християна Андерсена, видане «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГОЮ», спершу впала в розпач: мій син уже виріс із цієї казки, він читав «Пісні льоду і вогню» англійською, завчав вірші Жадана і цікавився історичним нон-фікшеном. Заспокоїла інша думка: куплю для себе. Тобто варіанту відмовитися від покупки зовсім – не було. Тому що велетенський пес, який летів понад містом із сонною дівчинкою в короні, що притискала до грудей іграшкового зайця, мав наді мною чарівну владу. Мені хотілося бігти за псом у той пункт, куди він прибуде, і подивитися, що буде далі. Ілюстрації Владислава ЄРКА в цьому випадку дуже кінематографічні, а хороше кіно хочеш додивитися до кінця.

Формат книжки дає можливість відгородитися від світу реального двома палітурками і пірнути у світ Андерсена і Єрка. Ліворуч на сторінці з текстом дизайнер розмістив дрібнішу ілюстрацію – за принципом книжкової мініатюри, праворуч – ілюстрацію на повну сторінку. Художник використав у малюнках так звану «жаб’ячу перспективу» (вигляд певного об’єкту знизу) і перспективу пташиного польоту, тобто погляд згори. Цей прийом задає історії ритм – ти ніби шугаєш згори донизу і навпаки, і драйвить динаміку. На сторінці з назвою книжки пес щойно переніс вагу тіла на передні ноги, задніми відштовхнувся і ноги принцеси теж злетіли в повітря; десь посередині історії бачимо веселе товариство з келихами – солдат і його приятелі, усі харАктерні, кожний зайнятий справою, а коли король, музикант і кат злетіли в повітря, ми ніби дивимося на розписи художників доби Відродження – та ж сама ілюзіоністична перспектива.

Ілюстрації – це візуальне перепрочитання 100 разів читаної казки. Єрко прив’язав образний світ «Кресала» до данськості, заморської естетики, не українізував казку, не робив її ближчою за рахунок впізнаваності реалій. Художник добровільно платить данину історії і географії: тут і глинисті пейзажі Данії ХІХ століття з вапняковими скелями і лісами, і впізнавана урбаністика – мощені площі, різнокольорові будиночки, стрімкі ратуші і дзвіниці, і любовно промальовані європейські костюми включно з капелюшками, циліндрами, воєнними головними уборами, і переповнені дивними предметами інтер’єри. Художник продумав андерсенівський світ до найдрібніших деталей: здається, перегорнеш сторінку – і місто відкриється тобі вулиця за вулицею, будинок за будинком, а там – кімнати, кав’ярні, театри, дахи, балкони. А як майстерно виписані фактури – і шерсть собаки, і брижі батистової сорочки, і цегляна кладка стіни, і груші з яблуками в мисці на святковому столі – бачиш, і в натюрмортах він також вправний!

Уважно придивившись, ти помічаєш стільки професійних віртуозних па, які демонструє художник, але вже пізно – ти включився в гру, і ходиш його лабіринтами, розгадуючи квест. Yerko has created this cake, – читаємо напис на весільному торті. Вище – A-BA-BA-HA-LA-MA-HA та інші «графіті». З огляду на те, що дитина перечитує або переглядає свої книжки кілька десятків разів, у малюнках Єрка і всоте знайдеш щось, не помічене раніше. Безцінна книжка.

Ще одну класичну казку Ганса Християна Андерсена «Дюймовочка» для видавництва «Каламар» оформила молода художниця Грася ОЛІЙКО, випускниця Художньої академії Костя Лавра. Візуальна оповідь від першої до останньої сторінки – напружена і драматична. Схоже, художниця запозичила в японських манга прийом, коли особливий акцент робиться на очі героя, і тут важливий не розмір очей, а увага, яку художник приділяє очам по відношенню до решти частин обличчя.

Дюймовочка тут – не принцеса, а дивна мініатюрна дівчинка з тривожними очима, що опинилася в небезпечному світі великих істот, і це вже не тільки про квіткового ангела і хепі-енд, а про насилля з позиції влади, грошей, масштабів, зрештою про те, як вижити «маленькій людині».

На обкладинці книжки дівчинка заступила за квіткову пелюстку – художниця одразу ж передає співвідношення предметів, і маленький читач чи читачка розуміє, що йтиметься про крихітну дівчинку, якій досить дві пелюстки, щоб вкритися. На форзаці – величезні квіти, що ледь не дістають до верхнього краю сторінки (до неба), теж вказують на масштаб.

Малюнки Грасі Олійко далекі від реалізму: вона творить узагальнюючі образи, не змальовує детальний світ, не «дрібнить», навпаки – на малюнку бачимо 1-2 предмети чи істоти, мінімум деталей, щоб не розпорошувати увагу дитини. Художниця працює не з лініями, а з плямами, і додатковий ефект від цього: такі ілюстрації більше розвивають фантазію й абстрактне мислення. Як заповідали боги ілюстрації, малюнки Грасі – контрастні, але кольори – не відкриті й прості, а вишукані і «мистецькі».

У цій книжці слід відзначити тандем ілюстраторки й дизайнерки Тетяни КАЛЮЖНОЇ, яка за рахунок кольору, розміру, розташування зробила фрагменти тексту ще одним візуальним елементом.

І найголовніший комплімент – художниця добре вміє тримати стиль і бути сучасною.

Переглянувши казку Вільгельма Гауфа «Карлик Ніс»Видавництво Старого Лева», 2012), я засумувала: ясно ж, що в головного героя «життя не склалося», – на більшості малюнків він має дуже нещасний вираз обличчя, його або б’ють, або гноблять. Сторінки, де немає сюжетних малюнків, оформлюють декоративні вставки, втім, про їхню доречність можна сперечатися з дизайнером.

Вохристо-сіра, дещо виблякла кольорова гама, ефект «зернистого полотна», похмура естетика, гіпертрофований драматизм мізансцен – для мене художник Ростислав ПОПСЬКИЙ (до речі, ілюстратор-самоук, що працює в топових видавництвах) трохи звузив смислові рамки класичної казки. І, напевне, не вгадав із віком аудиторії – схоже, ілюстрації розраховані на дорослу аудиторію, яка здатна оцінити професійну вправність мистця.

Без сумніву, Ростислав зробив мистецькі малюнки – тут бачимо і грамотну роботу з композицією, і прийоми гіперреалізму, і «фотографічні» ракурси, пейзажі, архітектуру, багатофігурні композиції, однак візуальне переосмислення казки для мене особисто не додає нових нюансів сприйняття. А у випадку з класикою «додана візуальна вартість» – це найголовніша втіха.

Художниця Євгенія ГАПЧИНСЬКА проілюструвала для видавництва «ArtNation» казкову повість Льюїса Керолла «Аліса в Задзеркаллі» (2018). Якщо завдання стояло – зробити мімішно й няшно, все вийшло. Якщо йдеться про претензії на мистецьке висловлювання – його не сталося. Це не найбільше зло, бо книжка оформлена добротно, дизайнер грамотно припасував малюнки до тексту, заставки, вибрав гарний шрифт, таким чином «спокійна» візуальна частина ніби нівелює/урівноважує «дивакуватість» тексту, героїні й абсурду обставин. Разом вийшло занадто нормально :).

Євгенія Гапчинська – досвідчена художниця, вона намалювала безліч оригінальних творів, неодноразово була в ролі ілюстраторки дитячих книжок і модних журналів, і впоратися з оформленням певної історії для неї не складно, що й доводять малюнки предметного світу, неживого. Як тільки в цьому світі з’являється Аліса, перед очима постає галерея пухкеньких смішних дівчисьок у різних вбраннях і позах із галереї «Gapchinska», перепрошую за тавтологію, і з торгових рядів епіцентру, де ці дівчиська множаться на всіх упаковках. Власне, дівчинка завжди одна й та сама, змінюється хіба антураж. Здавалося б, золоте правило ілюстрації «дитина має впізнати себе в герої чи героїні» тут якраз і працює: Аліса – «ровесниця» читача або читачки. А воно не працює, занадто художниця «заграє» з дитиною – ніби присіла і сюсюкає. Художницю обов’язково треба похвалити за кольори, деталі, за Вівцю, зрештою, за глибоке темне тло, але як рекомендувати книжку, в якій замість Аліси – розтиражований образ, що асоціюється винятково з самою художницею і нічого іншого вмістити вже не годен?

Зрештою, якщо ви скажете, що тиражі двох книжок, які ілюструвала Євгенія, – «Аліса в Країні Див» і «Аліса в Задзеркаллі» складають 715 тисяч примірників, і вони дуже успішні, ви матимете рацію. Але ж ми починали про естетичну програму, яку закладають дитячі книжки…

Читайте також: Ілюструю книжки для дітей: Арсен Джанікян

Ще одна давня подруга з дитинства – «Пеппі Довгапанчоха». На замовлення видавництва «Рідна мова» в діалог із знаменитою шведською письменницею Астрід Ліндґрен вступив також знаний український художник Арсен ДЖАНІКЯН. Кажуть, художники завжди малюють героїв, анатомічно схожих на себе. Так виходить мимоволі. Психофізика або інші викрутаси мозку. Якщо подивитися на фотографію Арсена, а потім на його зображення Пеппі – гострий погляд і видовжене обличчя, і хитруватий вираз обличчя, і видовжена постать видадуть «родичів».

Я спеціально гортала книжку, щоб подивитися на все розмаїття рухів і поз Пеппі, їх до сотні, і в кожній зафіксована непосидючість і вигадливість. Ще у Джанікяна гарно й переконливо намальовані тварини, а це окремий талант.

З точки зору композиції, кольорів, мізансцен – ілюстрації в цій книжці «на дванадцятку», і з тонкощами, а виразність невеликих за розміром заставок із пейзажами вгорі кожної сторінки заслуговує на окрему відзнаку. Не обов’язково читати, щоб зрозуміти: ця книжка весела і про «шкоду». І дуже дитяча.

Добре, що немає такої інструкції для ілюстраторів класики дитячої літератури, щоб прочитав, дотримався всіх пунктів і вийшов мистецький шедевр, який і суворих критиків задовольнив, і діти від нього в захваті. Це змушує художника щоразу обнуляти досвіди і шукати власний першоподив, винаходити оригінальні образи, візуалізувати сенси, не очевидні на перший погляд, але важливі для цієї історії. Одне слово, художнику варто братися за дитячу класику тоді, коли йому є що сказати на цю тему.

Print Form
Подiлитись:

Додати коментар



Читайте також: