Книжка із вдалою ідеєю
Коли я почала читати, книжка мені не сподобалася. Тобто не можна сказати, що прямо не сподобалася, але здалася нуднуватою. Можливо, це питання смаків: мені не цікаво читати книжки без пригод.
Але через якийсь час (близько середини книжки), події, що відбувалися у світі, вигаданому Танею Малярчук, почали мене захоплювати. Перше, що мені сподобалося – це затишок, який створює книжка завдяки словам «Ліпше», «Лапате листя», «Завше». Її ніби аж приємно буде читати дома, в теплі, коли надворі дощитиме. На превеликий жаль, затишок, який робили ці слова на початку твору, зіпсувала одна-єдина фраза: «Вчепившись беззубим ротом у цицьку…» Можна було б цю картину описати й лагідніше.
«Що довше я розмірковувала, то більше помічала довкола себе результатів діяльності таємничих руконогих істот. Для себе назвала їх вадантами, що з латинської мови перекладається як «ті, що ходили б, якби існували». Переклад може бути не зовсім точний, бо ночовид Фе Дір Сосюра, який навчав нас мертвих мов, часто натякав, що я люблю вкладати в невідомі слова більше змісту, ніж в них є насправді»
Коли я читала цю книжку, мені траплялися фрази, що заставляли вдуматися в них. Наприклад, коли описували подругу Терези, прозвучало таке: «Грудки моєї подруги Ліри – вони були справді червоні, аж вогняні» чи (це також про Ліру) «Її багряні грудки миттєво привертали в сутінках загальну увагу» – що це значить? Груди? Чи грудина? Можливо, вам здасться це очевидним. «Як таке можна не розуміти?!» Але нагадую, що рецензія – це моя думка.
Здається дивним те, що дівчина, яка щойно народилася («Я тремтіла всім тілом і притискалася до материних грудей» чи ті самі «Беззубі роти і цицьки») уже дерева пафосно називала «годувальниками». До того ж, мені цікаво, як вона говорила без зубів… Звісно, рукокрилі – це не люди, в них по-іншому все сформовано і так далі, але у книжці не було сказано, що вони розумом сильно відрізнялися від людей. Звісно, не враховуючи пам’яті. Не сказано було й протилежного, але все-таки з тексту було видно, що по силі розуму руконогі з рукокрилими подібні.
Ілюстрації Каті Слонової
Тереза, головна героїня, досліджує вадантів. Головними доказами їхнього існування були: «А хто ж тоді збудував усе це місто?» – гаразд, справді. Також вона доводила, що ваданти були руконогими. «Навіщо тоді вони будували б стільці? – щоб на них сидіти. А сидять тільки безкрилі, або просто руконогі.
Все ніби нормально, але мене цікавить одна річ: звідки вона знає, що на стільцях сидять, а не стоять на головах, приміром.
Також зі сходами, дверима, ліжками. Звідки Тереза знає, що по сходах ходять, через двері проходять, а на ліжках сплять? Головна героїня ніби не так і багато (за сюжетом) знає про вадантів.
Книжка починається з вступу. Довгого вступу – він займає трохи менше половини книжки. Відтак ідуть пригоди із дуже вдалими інтригами. Я вважаю, що лише заради цих інтриг можна прочитати цей вступ. Ні, я не кажу, що він жахливий, він цікавий, але лише через ідею. У цій книжці неймовірно цікава ідея. Якщо порівняти вступ із пригодами – різниця велика, просто гігантська. Через це вона, можна сказати, неодноманітна. І, на жаль, у поганому сенсі. Після «Стрибань» – то пригоди, то буденне життя, починається найбільша, найочикуваніша пригода. І враз книжка переривається. Як на мене, страшенно невдало. По-перше, немає продовження цієї книжки, щоб переривати на найбільшій інтризі. По-друге, книжка перервана навіть не на піці інтриги, а лише на наростанні.
УВАГА! ЗАРАЗ БУДЕ ТРОХИ СПОЙЛЕРУ!
У кінці тільки Тереза вибирається за гори, ні, вона навіть до хребта ще не долетіла, вона зустрічає Лео. І все. Кінець. Таке відчуття, ніби авторці набридло писати, і вона перервала на першому-ліпшому моменті, який хоча б ледь-ледь був придатним до закінчення. Чи просто розірвали повну книжку навпіл і дописали закінчення до першої частини, щоб книжка не закінчувалася недописаним словом.
«Mox Nox» – це назва книжки. Тільки я чомусь не можу зрозуміти, чому авторка підібрала до неї саме цю назву. «Mox Nox» –- це те, що написали ваданти на міському мурі. Це значить «ніч іде». Але чому саме ця назва? Адже там було й безліч інших… Якщо вдуматися, можна це зрозуміти. «Ніч іде» – підходить найбільше. Але, по-перше, ніч не йшла на сучасність. Вона йшла на минуле. Тобто в минулому. По-друге, для чого існує назва? Як на мене, вона має хоч трішки розповідати про книжку. Але тут, щоб здогадатися, що таке «Mox Nox», потрібно прочитати якусь частину книжки. І, дивлячись на назву книжки в магазині, не скажеш, про що у вищезгаданій книжці йдеться. Я взагалі думала спочатку, що тут ітиметься про таємничих підлітків (людей…
Словом, у книжки багато хиб, через які буває «дивно» читати «Mox Nox». Але, не зважаючи на це, книжка цікава, і її варто читати лише задля інтриг і ідеї, адже книга із вдалою ідеєю не може бути поганою. Ну, принаймні, навіть якщо може, це не про цю книжку.
