
Коханнячко і магія спальних районів столиці
Книжки у жанрі фентезі, події яких відбуваються в столиці України, цілком могли б сформуватися в окремий «київський» піджанр. І щоразу тішить, коли автори додають у нього щось нове — локалізацію, міфологічну основу, принципи світобудови, не використовувані досі. Це стосується і дебютного підліткового роману Катерини Корнієнко «Дивокровці», події якого відбуваються у спальних районах Києва (до того ж, переважно на Лівому березі), де поряд зі звичайними людьми живуть літавиці, мавки, скельники, двоєдушники — і ви здивуєтеся, як їх тут багато!
Головну героїню «Дивокровців» звати Коханнячко, і це дивне ім’я їй цілком ок — вона сама собі його обрала. Чого не скажеш про інші аспекти її життя. Спершу в їхню маленьку, на-двох-із-татом сім’ю приходить мачуха, потім вона взагалі загадково зникає, і Коханнячко мусить взяти цю справу у свої руки, бо бачити, як через все це страждає батько, нестерпно. Крім того, вона дивно почувається у власному тілі, і це можна було би списати на підліткові трансформації, але є дещо, що можна пояснити хіба божевіллям або магією. А потім їй як сніг на голову звалюється знання про те, що поряд із простими людьми живуть непрості — дивокровці різних видів. І що мачуха її не зовсім та, ким здається, і подруга не та, за його себе видає, та й сама вона, зрештою, має прийняти власну сутність, якої досі не знала…
Чимало як на одну восьмикласницю? Але це ще не все! Адже потрібно відшукати тих, хто краде в дивокровців їхні артефакти (через що вони почуваються дуже зле), розслідувати причетність до цієї історії таємної організації НГІДНО (яка ніби розвалилася з розвалом Союзу, але це не точно), зрозуміти роль у всій цій веремії певної книжки та зробити ще багато іншого.
На щастя, Коханнячко в цьому вже не сама. Бо «Дивокровці» — це (не лише, але, можливо, насамперед) історія про пошук свого місця у світі й віднайдення «своїх». Головна героїня проходить цей процес через страх, цікавість і фізичні зміни, поглиблює розуміння незвичної реальності, паралельно обростаючи новими знаннями й новими людьми, які швидко стають цінними й важливими та допомагають у її магічному розслідуванні.
Тішить те, що герої цього підліткового роману — правдоподібні (за винятком надприродних здібностей, ясна річ), живі й сучасні підлітки. Вони влаштовують одне одному пранки (іноді доволі жорстокі), по-дурному закохуються, записують подкасти, говорять уривчастими фразами (так, наче економлять літери), підспівують «Жадану і Собакам», із задоволенням прогулюють уроки (але, попри все, таки вчаться!).
Так, школа, яку подекуди автори підліткових книжок намагаються ігнорувати як надто нудний і нецікавий аспект підліткового життя, тут таки присутня. Ба більше — героям подобається вчитися. Звісно, не всі предмети й не у всіх викликають захоплення, але, скажімо, найкраща подруга головної героїні Мара пише наукову роботу в МАН і ходить по олімпіадах, завдяки чому майже легально сачкує уроки і робить трендовий манікюр половині старшокласниць школи. Зображення дітей, які люблять вчитися і глибше цікавитися певними предметами, не як соціально неадаптованих «ботанів», а як яскравих, цікавих, стильних особистостей, до яких тягнуться інші — це те, що може стати важливим трендом в українському дитліті.
«— «Лісова пісня», так-так, — пускає очі під лоба Денис.
— Ти ще не прочитала, Коханнячко?
— Її у…
— Так-так, вивчають у десятому. Але прочитай. Це унікальна п’єса, там є майже всі ми. Наріжний камінь нашого єства та культури тут, у цьому світі»
Але Катерина Корнієнко йде на крок далі й актуалізує конкретний програмний текст української літератури — «Лісову пісню» Лесі Українки. Для дивокровців це не просто казкова драма-феєрія, це в певному сенсі їхнє священне писання, історія про них. Тому вони мають традицію: щороку вся громада київських дивокровців — літавиці, нічниці, скельники, перелесники, вирлооки та інші істоти — збираються на виставу, де грають ті дивокровці, в яких цього року прокинулися сили. Це надзвичайно важлива подія, до якої ретельно готуються і яка міцно гуртує усіх їх. Така роль у сюжеті «Лісової пісні» спонукатиме читачів «Дивокровців» свіжим оком глянути на класичний твір (і —ширше — замислитися про те, яке об’єднавче значення для спільнот та громад можуть мати певні твори). А заодно, можливо, й зацікавитися іншими книжками з програми укрліту, які згадуються в тексті.
У «Дивокровцях» є ще чимало гачечків, які ловлять увагу й симпатію читачів. Це й дотепні діалоги, й описи знайомих локацій, від блошиного ринку Почайни до бібліотеки Вернадського, і «великодки» (деякі з яких, утім, мало що скажуть підліткам, але викличуть ностальгійну усмішку в їхніх батьків, які 20 років тому тусили на Подолі), й інтрига в сюжеті, яка тримає до самісінького кінця.
Тож якщо хочете прогулятися магічним Києвом і дізнатися, як із Теремків потрапити в Дивокрай —пірнайте в це фентезі.