Коли вперше «Я тебе люблю»


Напередодні дня «валентинок» БараБука вирішила розпитати підліткових письменників про кохання. По-перше, це романтично, правда? Утім, за милими історіями маскульту, прикрашеними букетами, обручками, сердечками, ховається багато непроговореного.

Література, кіно, дорослі нав’язують підліткам багато шаблонів щодо «правильного» кохання, жонглюють стереотипами про «правильне» освідчення. Життя ж не завжди відповідає ідеальній картинці, та й не повинно. Воно пропонує значно більше різноманітності. Крім зворушливості, сентиментальності, є прикрощі, образи, недоречність, біль, сумніви….

Чи було в мене «справжнє» кохання? Чи почуте/почуті зізнання були чесними, щирими? Флірт, загравання, секс, симпатія: що з цього торкається, стає чи переростає в кохання? Кохання – це раз і назавжди? А якщо не назавжди, тоді що це було? Мене обманули? Ми себе обманули?

Багато дорослих людей із сумнівом ставлять собі ці запитання, а що вже казати про підлітків. Сучасна підліткова література починає відверто говорити про особливий період першого кохання й непорозуміння, зростання чуттєвості й відчуження, зізнань та брехні. Можливо, спогади письменників про перше почуте зізнання в коханні (у тому числі не про шаблонне «справжнє») спонукатимуть ще глибше зануритися в сердечні теми підліткового життя?


Сергій Гридін


Ми сиділи за столиком одне навпроти іншого. У неї були зелені, смішливі очі і прикольні хвостики, що стирчали над вушками. «Я тебе люблю», – прошепотіла вона, озираючись на сусідні столики, ніби остерігаючись, аби ніхто нас не почув. Вона ніжно заглянула мені в очі і… потягнула до себе мою тарілку з манною кашею. Я мовчки віддав свій сніданок, адже кохання – це кохання, навіть якщо закоханим лише по 5 років і «романтична» зустріч відбувається в дитячому садочку.


Тетяна Рубан


Кожного літа він приїздив із Білорусії до своєї бабусі, що жила в моєму під’їзді на поверх нижче. Галантний кавалер, бо завжди привозив мені в подарунок іграшки, і побратим у капостях. Адже, якщо тікати на річку коли не дозволено – з ним, якщо дражнити дівчат зі швейного ПТУ, що височіло за каштанами поряд, – також тільки з ним. І я не пам’ятаю жодного літа свого дитинства без нього.

Про свою любов він сказав ввечері, коли ми сиділи високо на гірці дитячого майданчика, звісивши ноги через залізні, прохолодні перила. Я відповіла «Я знаю». Не думала тоді, що треба відповідати якось інакше. Це було літо між 1 і 2 класом, мені було сім.


Олена Рижко


Фото: Наталя Пєшкун

Уперше ці заповітні слова я почула в 13. Мабуть, саме тоді число перестало бути для мене зловісним, а стало щасливим. Ну й, звісно, залишається.

А історія така. Розпал літа. Я щойно повернулася по двох місяцях лікування в санаторії, який, як на мене, скидався на правдиву тюрму. Рятівним колом там були книжки. Особливо «Повнолітні діти» Ірини Вільде. Зрозуміло, що мені марилася така ж натхненна любов, як у Дарки Попович.

І от моя двоюрідна сестра, яка приїздила щоліта зі столиці, переповідаючи останні події, каже: «Тут у нас новий хлопець з’явився. На канікули приїхав. Так от, ти на нього не зазіхай, я вирішила, що він буде моїм». Ну я собі подумала: побачимо, чи є там за що змагатися. Утім того ж вечора я вирішила, що є. Високий, ставний, білявий, блакитноокий, із модною стрижкою. А обличчя, як у нас кажуть, хоч воду пий. Я ще ніколи не бачила настільки вродливих людей наживо.

Минуло три дні прогулянок, вечорниць і танців усією компанією. І от ми нарешті опинилися самі над річкою далеко за північ. Проте видно було чудово, бо світив повний місяць Ми стояли так близько, що його подих, здавалося, обпалював мої вуста. І все, чого я хотіла, торкнутися цих вуст. Він усміхнувся, його долоні лягли мені на талію і владно притягли до себе. Я забула, хто я, де я і як треба дихати. Коли його вуста зрештою накрили мої, мене затопила хвиля стрімка і солодка. Ноги більше не тримали і, здається, я не впала тільки тому, що його владні долоні не дозволили. Ось тоді я й почула: «Я тебе люблю». Звісно, після того, як голова паморочитись перестала і до мене почав доходити зміст слів.

Ні, він мене не любив. Але той поцілунок я пам’ятаю досі.

Інтерв’ю з письменницею: Олена Рижко про стосунки, безпеку в інтернеті й нову книжку


Марина Павленко


Мабуть, найперше таке зізнання я прочитала у своєму… шкільному щоденнику! Здається, у класі десь восьмому. Там, на розгортці, десь між помережаними оцінками та домашніми завданнями середою і п’ятницею, було написано дуже дрібнесенько і ледь помітно: «Марина, я тебе люблю».

Відчула велике здивування й гарячу хвилю зворушення, щастя і таємниці: боже, мене хтось любить?!

Цікаво (і прекрасно!), що таємниця так і залишилась, автор не розінкогнітився. Припускаю, це був хтось із однокласників, бо ж саме вони мали «вільний доступ» до всіх шкільних щоденників, які лежали впродовж уроків на наших партах.

Хто б ти не був, мій загадковий прихильнику, і як би довго чи коротко не протривали твої почуття, – я вдячна тобі за той красивий винахідливий романтичний вчинок і збережу його в своїй пам’яті на все життя.

Читайте також інтерв’ю з письменницею: Марина Павленко, «мама» Русалоньки з 7-В


Тетяна Стрижевська


Переддень святого Валентина. Мені 14 (я брешу, що мені 15). Я танцюю з кадетом у парадній формі в розкішній старовинній залі Київського військового ліцею ім. Івана Богуна. Під кінець танцю хлопець вручає мені листівку у вигляді сердечка і просить прочитати її пізніше. Я навчалася в гуманітарному класі, де були самі дівчата, і, направду, скисала там від нудьги. Коли прочитала освідчення, подумала: «Вау, нарешті в моєму житті щось цікаве!». Смартфонів тоді ще не було, і ми листувалися – паперові листи регулярно літали з Правого берега, де військовий ліцей, на Лівий, де жила я. На жаль, бідолаха так і не почув від мене «Я тебе теж», але це вже інша історія.

Читайте також інтерв’ю з письменницею: «Що за фігню я написала?»


Наталія Довгопол


Мені було 16, і той рік я навчалася за обміном в американській школі в містечку штату Массачусетс.

Ражу було 15, а ще він був нижчим на зріст, мав індійське походження, смагляву шкіру й був фанатом Майкла Джексона – годинами відпрацьовував його moonwalk. І я йому відразу сподобалася.

Якось ми сходили на побачення у Friday’s, а потім він запросив мене на бал перед Різдвом. Я не була розбещена увагою хлопців, для мене це запрошення багато означало! Якби не одне «але» – із Ражем ми зовсім не мали спільних інтересів.

Від решти побачень я морозилася, аж на Валентина, під час уроку астрономії до нас у клас зайшли шкільні поштарі й передали мені цілий букет червоних гвоздик і пухнастого м’якого лобстера. Такого романтичного жесту – ще й на очах усього класу – я точно не очікувала! Проте на побачення більше не ходила. Лише перед моїм від’їздом Раж зайшов у гості й подарував кулон-сердечко з нашими фото з балу й присвятив вірші (звісно, рядок із пісні Майкла Джексона).

Нині він служить у армії, одружений з височенною дівчиною на два роки старшою і має маленького сина. Але досі час від часу пише мені теплі листи – і мені на душі теж стає тепло.

Слухайте також ефір із письменницею.


Наталія Матолінець


Я завжди була доволі романтичною і мала безліч переживань у підліткові роки, але попри те справжнє-справжнє зізнання сталося вже аж у 17. Направду, я першою розповіла милому юнакові про свої почуття – і зробила це японською. (Підліткові роки я провела в тусівці анімешників, і ми всі в тій чи іншій мірі знали трохи японську.) Він відморозився, що наче не зрозумів, але я знала, що зрозумів, і знала, що подобаюся йому теж. А за кілька днів він вибачився і відповів мені. Щодо емоцій, то, звісно, було трепетно і радісно – так, як це буває тільки в тому віці, коли все вперше, тому дуже цікаво і важливо, а тепер – весело згадувати.

Читайте також інтерв’ю з письменницею.


Настя Мельниченко


Я не можу пригадати точно, коли саме почула ці слова вперше. Все дитинство і підлітковий вік страждала від нерозділеного кохання до різних хлопців. Першим у коханні зізнався мій перший хлопець, і саме це освідчення я вважала таким, що важить. Мені було аж 19. Обставини не пригадаю, але мені здається, що я йому відповіла «Дякую». Мені здавалося це дуже розумним і глибокодумним, тим паче, так робила моя подружка, а мені вона здавалася дуже крутою)) Потім я вже зрозуміла, як це було тупо.

Ефір із письменницею можна прослухати тут (початок) і тут (кінець).


Андрій Бачинський


Це було моє перше кохання. Її звали Віта, ми познайомилися в піонерському таборі «Молода гвардія», де відпочивали восени 1979 року. Тоді нам було по 11 років. Після табору ми не бачилися, оскільки Віта мешкала в Києві, а я в Калуші, на Івано-Франківщині. Але щотижня писали одне одному довгі розлогі листи, обмінювалися фотками, милими вітальними листівками. Вона колекціонувала календарики, і я при будь-якій нагоді купував і надсилав їй щось новеньке.

Вживу зустрілися лише один раз, влітку 1983-го. Довго гуляли зеленими вуличками Києва, тримаючись за руки, розмовляли про все на світі і їли шоколадне морозиво…

У 1986 році мене на два роки забрали в армію, і наше листування було вже не таким частим, оскільки від Китайського кордону у Східному Казахстані до Києва пошта йшла дуже й дуже довго.

В одному з листів я їй освідчився. Коли ж отримав відповідь, то ледь зміг відкрити конверт, так трусилися руки від хвилювання. Віта писала досить стримано і пропонувала поговорити про це, коли я повернуся з армії.

Після повернення я вирішив поступати на філософський факультет Київського університету, приїхав у Київ і одразу ж подзвонив до Віти. Вона відповіла, запросила до себе, але в її голосі чулося якесь напруження, так, ніби вона не надто хоче мене бачити і відповідає радше з ввічливості.

І я не наважився прийти. Злякався. Постояв під її вікнами біля будинку номер 3 на вулиці Енгельса (тепер Лютеранська) і… повернувся додому. 

Навіть уже не доздавав екзамени в університет, про який мріяв лише задля того, щоб бути ближче до неї. 

За якийсь час отримав листа, в якому Віта запитувала, куди я зник, чому не прийшов.

У відповідь я написав якісь недолугі слова, виправдовуючи свою нерішучість і страх.

Більше ми ніколи не бачилися і не писали одне одному. 

Минуло біля тридцяти років. Якось мене запросили на творчу зустріч в одній зі столичних гімназій. І коли я під’їхав до гімназії, то побачив, що стою в кількох десятках метрів від будинку Віти. І несподівано в мене почало дико калатати серце. А варто було зайти у приміщення гімназії, як я одразу ж забув про книжки, а лише роззирався і думав, що, напевне, вона теж вчилася тут, і бігала цими коридорами, а ось на тому підвіконні, можливо, писала листи до мене. 

Після зустрічі з читачами мене все ще не відпускало. Я спустився до будинку номер 3 і знову, як і тридцять років тому, довго стовбичив під її вікнами, марно намагаючись розгледіти  знайомі риси у жінок, що заходили чи виходили з під’їзду.

Розбурханий спогадами, я пробував знайти її в соціальних мережах, на якихось форумах чи сайтах різноманітних організацій. Але намарно.

Очевидно, в цьому житті ми більше ніколи не побачимося і, можливо, це й на краще. 

Але очевидно й те, що я ніколи не перестану щороку 18 червня подумки вітати її з днем народження і бажати їй безмежного особистого щастя…


Саша Камінська


Кажуть, перше кохання неможливо забути. Це правда, і, певно, найбільше воно закарбовується в серці, якщо воно не взаємне. Вперше я зрозуміла, що маю якісь почуття захвату та бажання бути поруч із кимось, у дванадцять. Але все, що могла тоді, – це дивитися, вітатися і з усієї сили мовчати, аби не видати, яка ріка почуттів плюскочеться всередині.

У 16 я ледь не вийшла заміж, але в цій історії теж не було «кохаю» – ніби мій бойфренд був упевнений, що дій достатньо, тож і пропозиція виглядала як сповіщення про екзамени: «В серпні одружимося». І заміж я не пішла, я взагалі з екзаменами не дуже.

У 23 я вже й не дуже чекала слів, але виявилося, що без них пазл таки не складається. Коли хвиля взаємності нарешті накрила всіх учасників, я перелякалася: невже таке може бути зі мною? І море любові, що тепер уже накрило з головою, і ще кілька разів збивало з ніг із міцністю цунамі, вперше вилилося назовні. Я сказала «люблю» першою. Тоді я навчилася ставити «на всі гроші» і програвати, але бути щирою.

У 27 я вийшла заміж. Тоді виявилося, що і на дивані за якоюсь комедією пазл очікувань може просто скластися. І нарешті до вже звично приготованої вдвох вечері та рутинних планів на відпустку я почула «люблю». Вперше не лише у власній голові.

Ефіри з Сашею Камінською можна прослухати тут (початок) і тут (завершення).

Підготувала Анастасія Музиченко

Print Form
Подiлитись:

Додати коментар