4+

Коліщата не болять!

Роксолана Жаркова

Оксана ЛУЩЕВСЬКА. Єдиноріг / Ілюстрації Настасьї Шигаєвої. – Тернопіль: Навчальна книга – Богдан, 2016. – 32 с.
Уподобань: 3

Це оповідання про залишених без нагляду іграшок (чи/і) дітей, які часто відчувають свою покинутість, напружено й трепетно шукаючи шлях додому. Ціною сліз, прохань, бажань, добродіянь небайдужого оточення добираються до свого рятівного пагорба. І вітер, і дощ схиляють їх на край… І вони падають, падають… І добре, коли в руки найрідніших.

Це оповідання про коліщата. Про когось на коліщатах. Може, про тих, що від народження вимушені жити отак, на коліщатах замість ніг, тих, що вважають себе неповноцінними, бо увесь час потребують чиїхось турботливих рук біля себе?.. Чи, може, це історія про «внутрішні коліщата», які є в кожного з нас, які в години розпачу припиняють крутитися, коліщата слабкості й безпомічності, що в моменти перешкод чи втрат ламаються від необережного руху?..

«Єдиноріг не міг зрушити з місця. Не міг наздогнати хлопчика. Адже був зроблений з багатолітнього дерева і схожий на коника-гойдалку. Та найгірше те, що замість ніг він мав чотири колеса, щоб Макс міг возити іграшку за мотузку»

Бути забутим – страшно. Лишитися на самоті, сумно визираючи з густої трави в сіре дощове небо, і розуміти: за тобою ніхто не прийде. Ні той, великий, що колись тебе створив. Ні той, маленький, що обіцяв дружити. Бути улюбленою іграшкою – солодко. То чому ж улюблених забувають?! Забувають отак, мимохідь, тікаючи додому від дощових крапель. Забувають отак, мимохіть, поволі відпускаючи тоненьку ниточку своєї опіки…

«Єдиноріг не міг зрушити з місця. Не міг наздогнати хлопчика…» Він хотів помчати за ним, шкодував про коліщатка, що аж ніяк не слухалися його серденька. Він боявся не тільки, що промокне, втратить небесну синь очей чи лаковий блиск спинки. Він боявся, що ніхто більше не прийде сюди, не шукатиме його, не забере додому. Чи згадає Макс про нього? Чи згадає серед цієї зливи про свого єдиного забутого Єдинорога?

єдиноріг01

Іноді все, що нам треба – чиясь тепла рука. Легка й ласкава. Впевнена і вправна. Рука, що веде нас стежками наших щодень. У миті, коли нам неспокійно, ця рука обійме. У миті, коли нам відчайдушно, ця рука стримає від хиб чи падінь. Бо і Єдинорогові «треба, щоб його хтось неодмінно тягнув за мотузку, бо сам він навіть із місця не зрушить». Але… Тепер він сам, посеред мокрого дитячого майданчика, мокрого міста, мокрого світу. Сухо й тепло – вдома, тільки вдома: «Як же йому хотілося, щоб хтось його знайшов і повернув додому!».

Випадкові перехожі зовсім не подібні на його любого Макса. Дівчинка Кася тягне його кудись убік. Хлопчик Назарко везе Єдинорога до лавки. Ліля штовхає до пагорба, хоче забрати собі таку милу іграшку. Радує хоч те, що він уже на кілька кроків, на кілька хвилин ближчий до рідної оселі. Але все одно ще так далеко до маленьких ніжних Максових рученят.

Коли в нас вже зовсім тануть сили, як кульки морозива – у літню спеку, коли всі надії швидко покидають, як листочки – осінні дерева, залишається тільки довіритися бурі, довіритися долі й небу, відчуваючи, як кінець може стати початком.

Зламані коліщата не болять! Саме ця ідея переповнює сторінки дитячої книжечки Оксани Лущевської. Нам болючіше від забутості й самоти, у полоні внутрішніх страхів, що не дозволяють рухатися далі, змушують спинитися у чеканні… Ми потребуємо чиєїсь руки в себе над головою. Так, ніби тільки ця рука може привести нас до щастя. Кожному треба трохи опори, щоби не спіткнутися.

Кожному треба отого рятівного пагорба, де межа кінця-початку перетворюється на легкість падіння в невідоме. І навіть коли ти падаєш у порожнечу, губляться коліщата, стирається срібляста фарба з твоїх очей, ти загадуєш своє найсокровенніше бажання. Єдиноріг це і зробив.

Книга «Єдиноріг» – тепла, як рідний дім, у якому тебе справді чекають. І затишна, як щирі дитячі обійми. Ілюстрації Настасьї Шигаєвої дозволяють нам побачити зблизька й барвисто добродушного Єдинорога, у якого один-однісінький ріг, одне-однісіньке бажання…

Print Form
Подiлитись:

Додати коментар