Кость Лавро змінив хід історії дитячих книжок

«Мамо, дивися, це я сам намалював, а Костянтин Тихонович допоміг розфарбувати», – хлопчик років восьми показує мамі портрет, майже фотографічно схожий на оригінал, – картинку дівчини з книжки. «Костянтин Тихонович» на це ніяк не реагує – йому зараз ніколи, він «допомагає розфарбувати» інший портрет одній із дорослих дівчат. Здається, тільки дорослі і всиділи до кінця уроку малювання від Костянтина Тихоновича. Малі вже бігають поміж стелажів книжкової крамниці, де й відбувався урок, дістають книжки і кидають їх через секунду, але художнику цей гамір явно не заважає.

Костянтин Тихонович, більш відомий як Кость Лавро, розповідає: перед цим допомагав дітям ілюструвати книжку, а тепер його попросили дати ще кілька уроків малювання. Кость Лавро – легенда української книжкової ілюстрації, його персонажі є, либонь, найбільш упізнаваними героями для дітей уже щонайменше двох поколінь. Особливо, звісна річ, – харизматичні котики та зайчики, яких Лавро часто малює на майстер-класах.

Після останнього намальованого портрету підіймаємося з художником на верхній поверх книгарні – за вікном погода неприємна: класичний затяжний дощ, який почався невідомо коли і закінчуватися, здавалося, не збирався.

Фото Петра Зубаря

– Як Ви працюєте в таку погоду? Не заважає творчому натхненню?

– Колись це не впливало, а тепер якось, знаєте, працездатність слабшає. Сьогодні вранці малював-малював, а воно якось тяжко йде. Хоча це не залежить від погоди, мабуть, я просто трошечки виснажився. Буває, іноді можеш малювати дуже довго, а буває – те саме можеш створити втричі швидше. Від чого це залежить – не знаю.

– Ви працюєте в домашній майстерні й самі формуєте робочий графік. Який він?

– Встаю я зазвичай пізно – о сьомій годині ранку. Відвожу дружину на роботу, а тоді вже сам заставляю себе щось робити. Як правило, якщо поїси, то вже нічого не робиш тривалий період, а якщо не їси до вечора – можеш багато зробити.

– Ви малюєте стоячи. Так краще виходить?

– Так, бо коли малюєш стоячи, бачиш усю площину, сприймаєш її цілісно. А коли сидиш, ти до неї наближений і не можеш помітити певних нюансів. Коли стоїш, як живописець, на великий відстані – то бачиш картину як «глядач». Бо люди ж не будуть дивитися на неї з відстані в десять сантиметрів. Так і з ілюстрацією – повинна бути якась відстань.

Знаменитий зайчик Костя Лавра з «Абетки» видавництва «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА»

– Якось Ви розповідали, що не спали три дні, поки робили роботу…

– Так, був такий випадок, але він був одноразовий, слава Богу, більше такого не повторювалося. Це була робота для французького видавництва, і вона сподобалася навіть більше, ніж та, яку я робив більш ніж два тижні.

«А щодо мрії… Нині в мене багато роботи, і хоча раніше я багато чого хотів, тепер якось потрошечки перегорів»

– Формат роботи з французьким видавництвом такий самий, як і з вітчизняним?

– Ні, значно швидший, простіший і приємніший. Від того, що наді мною не стоїть якесь керівництво в особі Івана Малковича (сміється). Можливо, якби я сидів у них там, у Парижі, була б така сама ситуація. Але коли я малюю тут, усе відбувається на повній довірі. Вони навіть не вимагають ескізів.

– Ви створювали видавництво «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА» разом із Іваном Малковичем. Розкажіть, цю історію.

– Як художник я працював перед цим у кількох видавництвах. Наприклад, у «Дніпрі» я був художнім редактором; бувало, тоді виходило по 30 книжок на місяць. Я добре знав технології [книговидання]. Ми з Малковичем робили журнал «Соняшник», і тоді в нього виникла ідея створити видавництво. Він запросив мене бути головним художником видавництва, ним я до сьогодні і є.

Кость Лавро консультує ученицю. Фото Петра Зубаря

– Кажуть, стати ілюстратором в «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ЗІ» дуже складно. Мовляв, Іван Малкович бере далеко не всіх. Як думаєте, це Ви його так «розбалували», і він став такий вибагливий?

– Ні-ні, це просто рівень художників є… дуже різний. Багато з них іде у видавництво, щоб отримати роботу, проте вони навіть не бачили перед цим книжок «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГИ». Часто в цих художників немає ні вміння технічно виконувати ілюстрації, ні свого погляду. Або, наприклад, приходять зі студентськими роботами, без реального наробку. Але талановиту молодь Малкович іноді забирає. І я йому іноді приводжу майстровитих студенток.

– До речі, про професійне навчання. Ви закінчили художню школу, а потім поліграфічний інститут. Як Ви вважаєте: можна вивчитися на художника? Чи у вишах тільки здобувають технічні навички, а художником треба народитися?

– Навчити звичайну людину, навіть не художника, малювати портрет можна за п’ять занять. От сьогодні я навчав дітей. Вони, правда, трішки не слухаються, але головне тут – навчити геометрії. Якщо все точно виміряв, то портрет вийде схожий. Слона можна навчити стояти на задніх чи передніх лапах, але творити щось нове, бути першовідкривачем, привити відчуття краси… Тут повинно бути ще відсотків десять таланту.

– Чи можете виділити когось із молодих українських художників, чиї роботи Вам подобаються?

– Є такий художник Ростислав Попський, він ніде не вчився – і малює шикарні книжки! У нього що не книжка – все краще і краще. Або є такий собі Іван Сулима (в нього, до речі, й батько художник). Його ілюстрації більш реалістичного плану. Але Попського я б виділив першим номером.

Ілюстрація до книжки Миколи Гоголя

– Ви розповідали, що місяць жили в США, ходили по книжкових магазинах, але нічого не купили. Чому?

– Так, у крамницях я бував майже щодня, але не знайшов жодної достойної книжки. Нічого не купив – бо все там настільки просто… Можна сказати, що художнику «пофіг», як він там намалював, що він там зробив… Така схематична картинка, комп’ютерна графіка… У нас у книгарнях набагато кращий товар. Хоча я дуже люблю їхніх художників – вони настільки вільні, незаангажовані, яскраві. Просто якось так випало, що за місяць жодної книжки не трапилося.

– Якою має бути книжка, щоб вона вразила Костя Лавра?

– Я дуже люблю стильні книжечки. Такі, щоб я подивився – і «вау!» Звісно, не те, щоб «я так не вмію». От, наприклад, є в мене колишня студентка (Грася Олійко – Ред.), якій я дуже допомагаю, вона в мене постійно консультується. Вона проілюструвала книжку «Дюймовочка», і я вважаю, що ця книжка – прорив. Добре, що видавництво погодилося її видати. Я не працюю в цьому стилі, це не моє, але бачу, чим це може стати. Я стараюся «пробити» таких. Адже коли я вчився, пробитися до цього корита, якщо ти якийсь «підсвинок» було просто неможливо – тебе просто відштовхують. Чому корито? А тому, що там були дуже гарні заробітки…

– Як же Вам вдалося пробитися?

– Коли я закінчив інститут, мене запросили в «Барвінок», один із журналів видавництва «Веселка». Тоді це вважалося просто «вау»! Я відразу погодився. Дуже добре знав технології поліграфічного виробництва – я з неї «п’ятірку» мав. Мабуть, тому, що зі школи добре знав математику (сміється). Отак мій шлях і почався. До речі, я тоді якраз задумався, чому в нас така слабенька ілюстрація для дітей: така вся брудна, чорна, неяскрава… Папір якийсь жовтий, жахливий, роздвоєння фарб… Я тоді вже бачив деякі закордонні видання, і вирішив постаратися (хоч від мене це майже не залежало) змінити щось у тих журналах на краще. І, здається, мені це вдалося.

– Колись в одному з інтерв’ю Ви розповідали, що мрієте проілюструвати книжку Миколи Гоголя. Ця мрія здійснилася кілька років тому – Ви створили ілюстрації до книжки «Ніч перед Різдвом». Кого б тепер хотілося проілюструвати?

– Колись я ілюстрував Євангеліє – і щось дуже тяжко, навіть постійно хворів. То нирки, то застуди… Тепер замислююся над цим – напевне, братися за таку тему вже не для мене. Щодо Гоголя – від тієї роботи отримав задоволення. Я тоді сам запропонував Малковичу цей проект. Книжка навіть узяла на конкурсі в Москві якесь гран-прі, мені дали звання «Художник года» у 2007 році, але грамоти так і не привезли.

До речі, з цією книжкою також є трохи гоголівської містики і навіть каламбурчика. Пан Малкович тоді пішов піар-ходом і написав, що я народився під Диканькою. Я ніколи не був «під Диканькою». Редактори «Вікіпедії» підхопили це все й написали про цю Диканьку. Ну напишіть ви якесь село чи містечко… Але мені приємно, хоча це й неправда. Головне, що в Україні. Хоча у Фейсбуці я написав, що родом із Нджамени (це столиця Чаду, в Африці). Так і вийшло, що в мене багато місць народження…
А щодо мрії… Нині в мене багато роботи, і хоча раніше я багато чого хотів, тепер якось потрошечки перегорів. Щось «вириваю на плаву» – наприклад, Винничукових «Цукрових півників» малюю. І Гоголя я б іще, мабуть, помалював, попри містику. Кажуть, бували неприємні випадки з акторами, але будемо сподіватися, що мене це обійде. Я в таке не вірю. Знаєте, як ото співає білорус Ляпіс Трубєцкой, що він вірить і в Ісуса Христа, і в Магомета, і в Крішну. Але це не про мене.

Фото Петра Зубаря

– А що з Вашими ідеями створити мультфільм?

– Я хотів, навіть десь пропонував створити, наприклад, другу серію мультика «Жив був пес». Хоч це й московський мультфільм, але хотілося, щоб Україна витворила щось таке своє. Все-таки, кажуть, це найулюбленіший із радянських мультфільмів.

– До речі, про песиків. На Ваших ілюстраціях котики і зайчики зазвичай добрі, усміхнені і гладенькі, а песиків у книжках наче хтось скривдив – сумні й худі. Та і в літературі собаки чогось часто «програють». Що з ними не так?

– У мене був такий кіт, що більше п’яти секунд ніколи на руках не сидів. Одного разу прийшов до нас лікар зі своїм пекінесом. Щойно відчинилися двері, той кіт як накинувся на пса – бідний собака заскавчав і сховався! Так що є такі коти, що набагато «серйозніші» за собак. Котики оспівані в колискових, та й скрізь, а песиків чогось ніхто не оспівував.

– Ваші роботи надзвичайно часто крадуть, особливо для всілякої різдвяно-новорічної продукції. Як Ви до цього ставитися – Вас це ображає?

– Ну, от мене наприклад дуже образило, коли великий магазин «Мегамаркет» для акцій на свято просто по-хамськи взяв і використав мого Миколая. Вони ж явно знають, чий це персонаж, що воно й до чого. Якби вони до мене зателефонували, попросили, дайте нам дозвіл – то чого б і ні, я б їм із радістю дозволив! А так – ні, вони цього не зробили, бо відчувають у собі якусь силу. І тепер я з ними суджуся вже два роки.

Якби це було у Франції… Коли французи мені перераховують оплату, можуть надіслати лист про те, що вони мені були винні – і перерахували десь євро й десять центів. Та вони на конверт витратили в чотири рази більше, ніж мені капнуло в банку! Кажуть, підпишіть, будь ласка, що отримали.

– Розкажіть, як ви стали номінантом премії Астрід Ліндгрен від України.

– Я не знаю! Не знаю, хто мене туди «всунув» – у мене жодної інформації немає. Єдине, що знаю: книжка «Фарбований лис» ввійшла в каталог «Білі круки», де визначали найкращі книжки. Можливо, з цього пішло. Це було якраз під час Франкфуртської виставки. Мене дивує нагорода 550 000 доларів, бо корупція ж є не тільки в Україні (сміється)… Тому що це занадто величезна сума, щоб повірити, що ти її можеш отримати. Але хтозна?

Розпитував Петро Зубар