Кожна дитина — супегерой
«Усі діти — супергерої. Вони можуть усе, якщо поруч дорослі, які їх підтримують і вірять в них.» Саме про це — дебютна книжка Жені Шульги «Супермен у капцях», що вийшла у видавництві «Ранок» у співпраці з літагенцією «Барабука». Діти можуть збудувати басейн, захистити вишню, врятувати кошеня, начарувати гору ласощів чи усмішки для всіх на світі. І все це — майже не виходячи з дому, не перевзуваючись із домашніх капців.
Льошці пощастило мати родину, яка його слухає і чує, підтримує й довіряє. У нього молода бабуся. Не тому, що п’є чарівне молодильне зілля (хоча й п’є якісь пігулки), а тому, що пірнає з маскою, відсилає наліпки в месенджері, ліпить з онуком крісла для втомлених сніговиків і грає з ним у складні ігри. А ще вона не відмахується від Льошчиних питань, а навпаки, заохочує їх. Він може поставити три несподівані питання на день. «А правда та вигадка в її відповідях переплітаються, наче нитки у в’язаному светрі з орнаментом».
« — Ді-і-і-іти, на берег! — чують вони дзвінкий бабусин голос. Але вдають, що не чують. — Діти! Якщо ви не вийдете, я почну співати! Мама з Льошкою прожогом вилітають з води, сідають на покривало і починають реготати — аж підстрибують від сміху. — Злякалися? — з награною суворістю запитує бабуся. — Це ж заборонений прийом, — трясучись від сміху, видає мама. — Ми ж домовлялися, що ти погрожуєш нам своїм співом тільки в особливих випадках. »
Та не лише бабуся у Льошки не стереотипова, не в’яже нескінченні светрики чи шарфики, не ходить по квартирі в халаті й не пече пиржки. Точніше, вона, певне, пече, але не весь час, бо ж устигає і на пляж, і на сніжні забави. Його дядько — супермен: може і борщ зварити, і сальто зробити, і в футбол грає, і маму самим лише поглядом заспокоює. Знає цілу купу «закордонних історій» і може переконати, що супергерою необов’язково битися, щоб розв’язати конфлікт.
Льошчина мама увесь час поспішає і часто запізнюється, та завжди знаходить час розпитати сина, як йому спалося-їлося і чи він щасливий. А йдучи на роботу, вона обов’язково прихоплює з собою котлету, молоко і хліб — не собі на обід, а годувати тварин і птахів. Вона в усьому може знайти щось хороше, стверджує, що перша літера алфавіту — «море», і навіть вигадала нове слово — «тутщастя», яке описує ту щасливу мить, яку люди відчувають тут і зараз, а не десь, колись, можливо. Наприклад, коли на Новий рік Льошка отримав той самий велосипед — точнісінько такий, як він собі намріяв: чорний, з полум’ям на рамі і червоними ручками. Він навіть пахнув так, як Льошка уявляв. А його друг Женько отримав новий слуховий апарат — і тепер навіть Льошчині думки може чути. Магія? Ні, тутщастя!
Ця книжка не про карколомні пригоди, а про коло безпеки для дитини з близькими надійними людьми, де є місце і пригодам, звісно, але й чесним розмовам про те, що «деякі бабусі раніше йдуть з вечірки» чи що люди бувають буркотливими тому, що в них нікого немає.
У «Супермені в капцях» немає згадок про війну. Події відбуваються до/після/поза війною. Це наче сховок у безпечне місце, де хлопчик із рідними спокійно, без поспіху та тривог, п’є какао, їсть суп, бавиться, розмовляє про серйозні і не дуже речі, їде на море, вчиться давати раду своїм емоціям. Хоч авторка й не згадує жодного топоніма, та все ж події, поза всяким сумнівом, відбуваються в Україні. Біля будинку росте вишня, яку всі люблять, особливо Льошка, саме тому й вискакує у самих капцях, щоб рятувати її, коли кривдник палицею збиває ніжний цвіт. З вікна другого поверху дітям гукає буркотлива сусідка. Дуже впізнавані реалії, чи не так? Разом із мамою і бабусею Льошка їде на море поїздом, де вони п’ють чай зі склянок у різьблених підсклянниках — і бабуся стверджує, що впізнає склянку, бо пила з неї чай, ще коли дитиною їхала потягом. І море наше, українське, Чорне чи Азовське, то вже, певне, залежить, якими спогадами відгукнеться читачам. Там продають солодку кукурудзу й стиглі персики, сік від яких тече по ліктях («у нас удома таких немає»), тому море солодке, хоч насправді й солоне.
Після прочитання «Супермен у капцях» лишає по собі солодкий присмак, як персик з півдня України. Так хочеться, щоб у всіх українських дітей було таке затишне й безпечне дитинство, як у Льошки.
