Крила, які нам потрібні
Саша Войцехівська – авторка дитячих книжок «Марусині важливі справи», «Таємна рада вітрів», «Ну придумай щось, Марку», «Яблучна шарлотка, спечена в горах», «Варто спробувати. Роздуми про волонтерство», «Сови короля Данила». З кожною книжкою письмо авторки стає все вправнішим, коло тем ширшає. «Коли я вирощу крила» – перша її книжка для підлітків.
Це дуже особиста історія про втрату близької подруги. Я читала дописи авторки у соцмережах, коли вона працювала над рукописом, і чекала виходу книжки разом із нею. Щоб з головою пірнути в цю історію. Щоб відчути біль, але й відчути надію. Я чекала на вихід «крил» і трішки боялася, чи не забагато я знаю про історію, покладену в основу книжки, чи не зависокі очікування, чи не розчаруюся? Мої страхи були даремні.
Від самого початку читачі, як і персонажка, не розуміють, де вони і що відбувається. Почуваються розгубленими, спантеличеними. А потім виникає безліч питань…
А що, як люди, коли помирають на Землі, не зникають зовсім? Якщо якась частинка їх лишається і продовжує існувати там, де їх не бачать рідні та друзі? Якщо вони також сумують за близькими і своїм земним життям?
Саме такі припущення – в основі нової книжки Саші Войцехівської. Її персонажка Лера опиняється у незнайомому місці, яке згодом виявляється країною ангелів – Янглією. Люди, які завершили своє земне існування, вчаться бути ангелами. Ходять до школи, дізнаються про правила життя в їхній новій країні і яким може бути їхнє майбутнє призначення.
Лера відмовляється приймати нову реальність. Не хоче навіть віддавати свій земний одяг – це її ниточка, її зв’язок з людським життям і тими людьми, до яких вона хоче повернутися. Коли люди стають ангелами, поступово забувають своє земне життя. Щоб із нею цього не трапилося, Лера записує спогади у блокноті. Рік за роком, починаючи з малюцтва. Записує спогади зі слів батьків, а потім уже й свої власні. Щодня пере свій земний одяг і знову його вдягає, хоча у крамниці можна вибрати гардероб на будь-який колір і смак. У Янглії ж усе безкоштовно. Можна обирати не лише одяг чи продукти, а й те, який ти матимеш вигляд. Можна омолодитися чи, навпаки, подорослішати, відростити волосся чи ельфійські вуха.
Попри те, як дівчина опирається всьому, що відбувається з нею у Янглії, вона знаходить нових друзів. І, несподівано для самої себе… кохання. У неї і на Землі був хлопець, але він їй не дуже й подобався, а от з Янгельським сусідом Яношем зав’язалися справді близькі стосунки – з ним і подуркувати можна, і розповісти про сумніви, і покричати, і біля океану мовчки посидіти. І, власне, саме Янош допоможе подолати її найбільший страх і згадати останні хвилини земного життя.
Та не лише великий і вайлуватий Янош підкорить читацькі серця. Інші другорядні персонажі також добре виписані: і примхлива Бомба з чи то малюком, чи то юнаком Максом, і дещо байдужа вчителька пані Поліщук, і навіть колоритний дід Лери.
Окремо варто сказати про оформлення книжки. Назви розділів ніби написані ручкою у шкільному зошиті в клітинку. А оскільки оповідь ведеться від першої особи, то складається враження, що ми читаємо щоденник Лери. Від тієї миті, коли вона отямилася у незнайомому просторі, до її вже крилатого вибору. І це створює ефект абсолютного занурення у її думки та переживання. Книжки для підлітків не завжди мають бути надзвичайно динамічними й насиченими подіями, пірнання у роздуми й страхи персонажів може допомогти краще зрозуміти власні почуття, розвинути емпатію й уважність до тих, хто поруч.
Ілюстрації Оксани Драчковської дуже ніжні, виконані у приглушених тонах, де на малюнку не більше 2-3 кольорів. Вони також підкреслюють особливу атмосферу ніби й схожого, але все ж іншого світу.
Історія Лери ніби й сумна (ну бо ми не можемо забути, що вона пішла зі світу людей), але й світла водночас. А ще в ній знайшлося місце гумору – і це прекрасно, бо сміх розганяє найтемнішу темряву і найсумніший сум. Це ніби проживання втрати навпаки. Думаю, саме тому авторка й написала цей текст – щоб відпустити свій біль, який лишався з нею роками. Це вона – довга кумедна Сашка, найближча подруга Лери, яка смикала перехожих, схожих на її подружку. Лера сердилася на себе, що покинула маму і Сашку, що підвела їх, зрадила. Вона ходила на Пагорби снів – і переносилася до своїх найдорожчих людей, коли вони спали, а ті могли бачити її у своїх снах. Лера не була готова відпустити своє земне життя, своїх людей, а вони трималися за неї…
Рідних і дорогих людей важко відпускати. Та все ж, коли навколо так багато втрат, можливо, глибока і зворушлива книжка «Коли я відрощу крила» допоможе комусь відпустити близьку людину. Не забути, ні, – наші дорогі лишаються з нами: у серці, на світлинах, у спогадах. Нагадують про себе вітерцем, усміхають сонячним зайчиком, обіймають світлим сумом. Вони завжди з нами. Але хай десь там, на своїх хмаринках, відрощують крила.
Коли автор пише книжку на основі подій свого життя, це завжди ризик. Що не зрозуміють, що не відгукнеться, що «А навіщо таке виносити на загал». Та все ж, мені здається, Саші Войцехівській вдалося не просто переповісти історію зі свого життя, а створити самодостатній гармонійний світ, до якого двері відчинені й для інших.
