Мій син – книжковий маніяк


Арт-директорка видавництва «Основи» Анна Копилова виховує двох дітей: п’ятирічного Івана та трирічку Олександру. Про дитяче читання, «Кайдашеву сім’ю» зі смайликами, легальних монстрів, любов до читання та доросле мистецтво для дітей – розмова з Анною.

– Анно, Ви працюєте над дизайном книжок. У дитинстві звертали увагу на ілюстрації?

– Я б не сказала, що мала великий вибір: що було, те й читала. Книжки, що потрапляли від родичів із Німеччини, були яскравіші, радували душу та око. А потім я достеменно пам’ятаю мить, коли починаєш обирати за обкладинкою. Не знаєш цього автора, тобі просто подобається, як книжку оформили. І тобі постійно потрібно щось читати, читати…

Фото-Копилова

– Батьки намагалися заохотити Вас читати більше?

– Ні, в них не було часу на це. Я почала читати в чотири роки, мені це давалося легше, бо я друга дитина в родині.

– Ви можете порадити батькам, як навчити дитину читати так, щоб книжки не почали викликати в неї нехіть?

– Читати вголос, і все. Достатньо десяти хвилин на день, щоб дитина запам’ятала це як традицію, щоб це відклалося. Для старшого сина книжки – гарний замінник мультфільмів. Тобто для нього так само цікаво подивитися мультики, як почитати. Почитати – голосно сказано, бо він нашвидкоруч захоплено перегортає книжку. Але традиційно я на ніч читаю дітям два оповідання. Зараз – це «Простоквашино». До речі, це величезна книжка, десь на 450 сторінок, а не лише три екранізовані історії. Ціла сага про «Простоквашино»! 🙂

– Ваш чоловік також читає дітям на ніч?

– Коли мама не вдома, то читає.

– А що робити, якщо дитина зовсім не хоче читати?

– Шукати теми, які були б цікаві. Наприклад, мій племінник дуже любить машинки. То спершу можна вибрати книжки, де героями є машинки. Власне, варто заохочувати через різні форми. Наприклад зі своєю молодшою я спершу читаю «Попелюшку» чи «Сплячу красуню», потім ми дивимося мультики, але англійською, диснеївську класику, а потім знову читаємо книжки, купуємо тематичні іграшки.

Фото-Копилова5

– Повернення дитячих сюжетів щось змінює у Вашому «дорослому житті»?

– Інколи я намагаюся подивитися на твір із психоаналітичної точки зору. Наприклад, на казку про Червону Шапочку. У казках часто багато накручено дорослих стереотипів, фобій. І тоді розумієш: можливо, те, що читаєш дитині, писалося дорослими для дорослих.

– Може, дорослі взагалі не мають писати книжок для дітей?

– Мають! А кому ще писати? Дітям? Вони не знають, що таке композиція, драматургія, а це все важливо. Я скептично ставлюся навіть до жанру «діти ілюструють дитячі книжки».

«Я інколи прогулювала інші уроки, але не літературу»

– Що Вашим дітям більше подобається: реалістичні розповіді, чи фантастичні історії, що мають мало спільного з буденністю?

– Залежить. Спершу моєму сину подобалися дракони, яких ніяк не пов’яжеш із життям, а вже потім – динозаври. Тобто це такі легальні монстри, котрі справді існували. Від цих монстрів він пішов у зоологію. Тобто від міфів до реальності. Але буває й навпаки.

У нас дуже багато книжок, мій син взагалі книжковий маніяк. Тільки-но вчиться читати, захоплюється книжкою, а далі лінується. У його випадку допомагає зосередження на ілюстрації. Я не можу сказати, які йому подобаються більше – реалістичні чи абстрактні, усе залежить від теми. Якщо це, наприклад, «Атлас звірів», то він має бути реалістичним, бажано – з фотографіями. Але якщо книжка про драконів, або герої собачки чи котики, то абстракція теж підходить.

Фото-Копилова-4

– На Вашу думку, книжка може бути іграшкою для дитини?

– Ні-ні! Вона має сприйматися серйозно. Я не дозволяю малювати в книжках, це просто наруга. Якщо щось сталося, наприклад, сторінка відірвалась, то в нас є цілий ритуал: беремо скотч, ножиці, клей, лікуємо книжки. І це – змалечку. У Вані була перша книжечка-зошит, оповідання про сороку. І десь за три місяці ми її повністю заклеїли скотчем, «заламінували», бо він із нею їв, спав, грався, усе робив.

– Нещодавно в «Основах» вийшла друком «Кайдашева сім’я» Нечуя-Левицького, що має нетипове, як для класики, оформлення. Це лише частина Вашого літературного проекту?

– Це логічне продовження серії шкільної літератури. Ми хочемо подати її не так, як у хрестоматії. Думаю, класичніше за «Кайдашеву сім’ю» в українській літературі важко щось знайти. Хіба що «Чорна рада». Тому оформлювати цей твір за допомогою гравюр, як це «має бути», не наш варіант. Ми обрали кардинально інший метод, зухвалий: використали колажі. Якщо помітили, то там внизу кожної сторінки є навіть емоджі.

– До речі, які у Вас залишилися враження про шкільну програму?

– Насправді, добрі. У мене була гарна вчителька. І вона давала більше, ніж було написано в методичці. Тому я інколи прогулювала інші уроки, але не літературу. Звичайно, книжки зі шкільної бібліотеки були не надто красиві. Хрестоматії – відверто жахливі. Тому, напевно, з’явилася ідея це змінити. «Кайдашева сім’я» – четверта книжка, до неї зі шкільної програми була перевидана «Лісова пісня» Лесі Українки, збірка поезії та прози «Розстріляне Відродження», «Вечори на хуторі поблизу Диканьки» Миколи Гоголя та «Червона книжечка» з переліком рідкісних тварин та рослин. Далі ми плануємо пришвидшити темп: видавництво розвивається, можемо залучити більше коштів. Тобто книжки зі шкільної програми будуть виходити частіше.

– Ви переживали за успіх книжки? Що батьки, наприклад, не куплять її своїм дітям.

– Був ризик, звичайно, але я знаю, що батьки, які є нашоюї цільовою аудиторією куплять. А ті, що принципово не куплятимуть, скажуть своє «фе» і це буде ще й плюсом, адже ця книжка бореться зі стереотипами.

– У «Кайдашевій сім’ї» Ви поєднали канонічний текст та сучасну техніку оформлення. Як вдалося зберегти баланс: аби текст лишився собою, а оформлення не змінило його, а доповнило?

– Розумієте, класика є класикою, якщо вона актуальна завжди. Ті проблеми, що були в «Кайдашевій сім’ї», є майже в кожній родині, де є свекруха та невістка. Я до цієї книжки звернулася, коли вийшла заміж, а в 9-му класі це було нудно читати.

– Ви тісно співпрацювали з ілюстратором «Кайдашевої…»?

– Лєра Ляшенко, псевдонім Лєра Схємка – відома ілюстраторка, вона робить комерційні та некомерційні проекти, графіті, колажі, малює для «Основ» у тому числі. Важливо повністю довіряти ілюстратору, якого обираєш, та дати йому свободу. Тож я не намагаюся тісно співпрацювати: затверджую скетчі, ескізи, а потім майже не втручаюсь.

Фото-Воробйова

– І які критерії добору?

– Суб’єктивні 🙂 Головне, ми виходили з концепції, що класичний твір має бути оформлено дуже некласично, аби зіграти на цьому контрасті. Усе залежить від книжки.

– Що далі в цій серії?

– У шкільній програмі з 5-го по 9-й клас перші три заняття – усна народна творчість. Спочатку казки, міфи, легенди. Потім – колядки, щедрівки, у старших класах – весільні, історичні пісні, козацькі думи. Ми все це зібрали в одну книжку, щоб було зручно: один раз у п’ятому класі купив й до 9-го в тебе все є. Тобто це свого роду хрестоматія, але присвячена виключно народній творчості.

Також планується вихід «Тигроловів» Івана Багряного, «Місто» Підмогильного.

– Є амбіції перевидати повністю всю шкільну програму?

– Так, звичайно.

– Які ще техніки Ви хотіли б застосувати для серії?

– Мені дуже подобається, коли ілюстрації випалюють по дереву. Цікавить також пластилінова ілюстрація, яку спершу ліплять, потім фотографують. Вона вражає своїм об’ємом. Але я поки не впевнена, що в Україні є художники, котрі можуть зробити це на високому рівні. Знаю, що проводили майстер-класи. От нехай вони зараз навчаться, а потім ми когось підхопимо :).

– Як Ви ставитеся до скорочених творів?

– Негативно, це як картину обрізати. Так не має бути. Можна передивитися програму на предмет тяжкості сприйняття. А скорочувати не треба.

– Чи планують «Основи» перекладати іноземну дитячу літературу?

– Нещодавно вийшли комікси «Джунглі в Долині Мумі-Тролів». Ми були на Франкфуртському книжковому ярмарку, і там бачили дуже багато книжок, які тут треба видавати. Бо вони бестселери у світі й Україна не має пасти задніх. І є цікавість із боку українських видавців. Був випадок, коли ми на півгодини запізнилися купити авторські права. І з одного боку – дуже шкода, але з іншого – ми зраділи, що є така конкуренція.

– На Вашу думку, чому не прийнято використовувати фотографії як ілюстрації дитячих книжок?

– Бо дитина мислить символами. У два роки вона може впізнати гіпопотама, не бачивши його фотографій, лише запам’ятавши форму. Й потім може впізнати його в іншого ілюстратора, який малює в іншій манері.

– Але фотографія часто також символічна.

– Буває, але фотографія – усе ж більше документалістика. У художній літературі, мені здається, ми можемо дозволити собі мислити ширше, ніж фотографія.

– Знайомите своїх дітей із мистецтвом?

– Я спробувала водити їх на вернісажі, але це повний колапс. Ні я не можу дивитися на мистецтво, ні вони. Зі старшим починаємо ходити по музеях, бо якраз 4-5 років – це вік, коли він може на такому концентруватися. Але, скажімо, за один раз ми проходимо один поверх, а не весь музей.

абетка

– У мистецькому вихованні користуєтеся «дитячою» продукцією?

– У нас багато арт-книжок для дітей: альбоми зі стікерами, комікси за мотивами Пауля Клеє, вони досить дивні, але діти там бачать щось своє, якісь свої метафори. У видавництві «Основи» виходила абетка за мотивами творів із музею Варвари та Богдана Ханенків. І в кожному визначному світовому музеї є така корисна практика – робити для дітей речі за мотивами творів із колекцій. Треба купувати такі книжки для дітей.

– В ідеалі – культура придбання книжки від покоління до покоління?

– Так, але навіть якщо цієї культури поки немає, але потяг до читання є, то можна створити це, почавши зі свого покоління.

Розпитувала Анна Воробйова. Фото з архіву Анни Копилової, сайту видавництва  «Основи» та Анни Воробйової.

Print Form
Подiлитись:

Додати коментар