Місто чекатиме і ніколи не віддасть своїх
«Діти вогненного часу» – безперечно один із найбільших хітів цього книжкового сезону: топ продажів, низка презентацій, хвиля читацьких захоплених відгуків уже в перші тижні після виходу. Роман, як то кажуть, читачам «зайшов», і схоже – у саме серденько.
Але насамперед хотілося би зазначити найважливіше – те, що у цьому тексті (або і цим текстом) авторки зробили на найбільш загальному рівні. Вони дали нам свою авторську відповідь на питання, що означає те, що з нами відбувається? Це в принципі те, чого ми очікуємо від митців у часи великих перетворень – взяти до уваги наше минуле, нашу сучасність та нашу візію майбутнього – і у мистецькій формі дати свій варіант відповіді. Адже вже не досить просто розуміти, що відбувається. У художніх текстах про сьогоднішню нашу війну читацьке око шукає роботи зі значеннями, нової роботи, яка би задовольнила новий читацький запит: Хто ми? Які ми? Чому це з нами відбувається? Як нам бути? Що нас чекає у майбутньому?
Відповідати на ці питання авторки почали із самого початку, даючи принципово нове розуміння нашої спільноти.
Однак щоби пояснити це, спершу варто означити часопростір роману. Його час – початок повномасштабної війни. Простір – київський залізничний вокзал з околицями, який існує і в реальному і – що найголовніше для роману – у міфологічному вимірі, ім’я якому Завокзалля. Це місце, як на мене, метанімічно означає увесь Київ, а відтак – усю Україну. Вокзал та залізниця загалом – це та частина нашого простору, яка підкреслюється війною, стає особливо важливою у «вогненному часі». Адже війна – це великою мірою про шляхи: шлях наступу, оборони, евакуації. Війна – це географія, карти, що змінюються щодня і за якими ми напружено стежимо. А ще це – дороги і шляхи збереження життя. Укрзалізниця та її працівники стали справжніми героями цієї війни буквально з її перших днів. Наша література (доросла, дитяча, підліткова) створила уже цілу низку образів залізничників, які тепер не лише «працівники галузі транспорту», як це було раніше, вони – рятівники, що переносять людину, чиє життя загорожене, із ворожого небезпечного простору у дружній та безпечний. У «Дітях вогненного часу» вперше маємо настільки розгорнутий міфологічний світ-двійник щоденного світу наших залізничників, однак повернімося ж до першого питання: Хто ми?
Мія Марченко та Катерина Пекур дають досить новий і не для всіх очевидний образ нашої спільноти (через метонімічний ряд спільнота Завокзалля – Києва – України). Герої роману – міфологічні істоти Завокзалля – належать до різних націй та культур (серед них є не лише українці, а й представники німецької, ромської, польської, єврейської та інших культур). Але їх об’єднує те, що вони, по-перше, дбають про цю землю, а по-друге, мають договір, якого чітко дотримуються. Спільнота Існуючих – із усіма внутрішніми конфліктами та конкуренцією – це правова спільнота, вона тримається на договорах, угодах, які не можуть бути порушені. Це і відомий фольклорний елемент, знаний із казок та міфів, але водночас – і гостра правда нашої сучасності: ми визнаємо права людини та тварин, звичаї ведення війни, міжнародне право, а наш ворог – ні. І в цім принципова між нами різниця.
«— Ненавиджу людей, — пробурмотів він крізь зуби, відвертаючись від річки й від неба, досі розкресленого світляними лініями. Місто гуло від вибухів та пострілів.
— Дарма, — відгукнувся Фрідріх. — Вони нам потрібні. Ми їм теж».
Події роману розгортаються таким чином, що стає зрозуміло: щоб оборонити свою землю, давши потужну відсіч могутньому ворогові, треба взяти до уваги усі кривди, заподіяні усім учасникам спільноти, усім її етнічним групам. Тільки пам’ятаючи про всю кривду, співпереживаючи їй і намагаючись відновити справедливість щодо кожного, обіймаючи, як у Шевченка «найменшого брата», ми є настільки сильними, щоби протистояти Лихові Одноокому.
Важливий акцент, який споріднює роман із сучасними світовими літературними і ширше – культурними тенденціями, це увага до природи як важливої частини нашого світу, яку неприпустимо кривдити так само, як і людину. У романі кривди, заподіяні природі (яка тут персоніфікована через міфологічних істот – польових, річкових та інших Існуючих), мають бути так само відрефлексовані, співпережиті, як і людські, вони так само вимагають відновлення справедливості.
Загалом міфологічна система у романі (вкорінена в історичний і символічний ландшафт Києва) дуже складна і розгалужена. Численні примітки анонсують нам нові романи Мії Марченко, а також Катерини Пекур у співавторстві із Інною Ковалишеною, у яких розвинеться далі той чи інший, згаданий у «Дітях», сюжет чи мотив, зустрінуться знані нам герої, поясниться уповні та чи та історія.
Загалом цей складний (у найкращому сенсі) та багатоаспектний роман, який аж переступає межі свого заявленого жанру – міського фентезі – це чудове читання для дорослих. Та, звісно ж, його вже читають і далі читатимуть не лише дорослі, а й підлітки. Тут я одразу маю дати застереження: текст містить окремі сцени воєнної жорстокості, тож, як на мене, пасує для читання підліткам, які візьмуться за цей роман у невразливому до таких сцен психологічному стані.
Разом з тим я щиро заздрю тим родинам, у яких «Дітей» прочитають кілька поколінь: скажімо, хтось із батьків та дитина-підліток. Або бабуся чи дідусь і онук чи онука. Бо це саме той текст, який можна обговорювати годинами: ту чи ту сцену, котрогось персонажа і міфи, що стоять за ним, історичну подію, і який слід вона залишила в історії, певну київську локацію і як те, як вона виглядає у Химерному світі. Тож для будь яких книжкових обговорень – у клубах, класах, родинах – раджу «Дітей вогненного часу» першими у списку.
Адже двоє головних героїв – власне діти вогненного часу – це пара, яка символізує зв’язок поколінь як у наших родинах, так і ширше – у нашій історії. Сучасна підлітка Катя із Київщини – дитина цієї війни – та Існуючий із Химерного світу колійник Августин (або ж Серпик), який є дитиною Другої світової. У романі вони діють разом, зворушливо підкреслюючи зв’язок цих двох поколінь, які розуміють одне одного, як ніхто інший, і які у цьому взаєморозумінні та підтримці стають сильнішими.
Пишаюся, що мені вдалося довести текст до цієї точки, майже не давши жодних спойлерів, адже стежити за сюжетом «Дітей» – величезна насолода. Тож, вважатимемо, я заслужила назвати свого улюбленого героя. Щось мені підказує, що у багатьох книголюбів ним буде поляк за походженням мишвертень-енциклопедист Станіслав. Та мені особисто сподобалися захисники Києва Архангел Михайло та Змій. Не знаю навіть, котрий більше.
Останнє, про що маю попередити: на фінальних п’ятдесяти сторінках роману доведеться багато плакати, але це будуть дуже цілющі і повні любові сльози.
