Місто належить мешканцям

Автор: Надя Рибальченко

Чи може дитяча книжка стати початком великих змін? Здавалося б, такі історії мають розважати, чогось учити й містити щось цікаве і нове. Та інколи вони починають жити «власним життям» і впливати на своїх читачів. Саме так і відбулося з книжкою Ірини Озимок «У міста є Я», яка свого часу ввійшла до Топу БараБуки-2021, перемігши у номінації «Дебют року в прозі». Відтоді вона пройшла довгий шлях від книжки на полиці до шкільних програм, міжнародних перекладів та освітнього проєкту для юних українців «Урбанрух».

Як же дитяче читання перетворилося на реальні зміни в містах, селищах і селах? БараБука поговорила з Іриною Озимок про те, як усе це стало можливим завдяки її книжці. 

— Пані Ірино, п’ять років тому побачило світ перше видання вашої книжки «У міста є Я». Вітаю вас з ювілеєм! Розкажіть, будь ласка, чому ви обрали таку назву? В Україні, крім великих міст, є багато селищ і сіл, то чому саме: «У міста є Я»?

— Дякую за привітання. Я й сама не вірю, що вже минуло стільки часу.

Насправді в книжки був лише один варіант назви: саме «У міста є Я». Уже сама назва покладає певний рівень відповідальності на читача. Вона говорить не про «ми», «вони» чи «хтось», а про кожного з нас. Вона спонукає поставити собі запитання: що я можу зробити для свого міста? Яке моє місце в ньому? Хто я в цьому місті?

І коли ми говоримо «місто», це зовсім не означає, що книжка лише для мешканців великих міст. Ми не народжуємося назавжди жителями села чи міста. Протягом життя люди переїжджають, змінюють місце навчання, роботи, проживання. Діти із сіл і маленьких громад теж приїжджають навчатися до міст, стають їхньою частиною. Тому для мене було важливо показати саме відчуття приналежності до простору, у якому ми живемо, і відповідальності за нього.

Моя мрія — щоб фраза «У міста є я» перестала бути назвою книжки й стала способом мислення українців.

— У 2023 році ви доповнили своє видання, додавши до нього нові розділи про війну, міста-побратими, природу в місті й інклюзивність. Чи зараз ви додали б щось іще? Як ви вважаєте, що потрібно сучасним дітям?

— Я могла б дописувати до неї новий розділ кожні кілька років.

Сьогодні я точно додала б великий розділ про культуру в місті. Особливо зараз, коли росія цілеспрямовано знищує українські музеї, бібліотеки, театри й культурну спадщину. Було б важливо розповісти дітям, чому культура є основою наших громад.

Я також розповіла б про маленькі музеї в невеликих громадах: ті, які часто створює одна людина чи кілька небайдужих людей. Це неймовірні приклади того, як особиста ініціатива може зберігати історію.

Ще один розділ був би присвячений міським святам і фестивалям. Наприклад, фестивалю повітряних зміїв у Хотині, рок-фестивалю в Тростянці на Сумщині чи благодійному фестивалю ЧекаFest, який виник у памʼять про Ірину Цибух. Такі події формують локальну ідентичність, а ми бачимо, що підлітки, які долучаються до Урбанруху, дедалі частіше створюють власні фестивалі й локальні проєкти.

Ще розділ про добросусідство як основу спільноти — чи то на рівні одного будинку, чи то між сусідніми містами. 

І звісно, сьогодні дуже хочеться більше говорити про технології. Але це вже тема наступної книжки.

— Що особисто для вас означає бути відповідальним громадянином / громадянкою, і як цьому мають сприяти книжки? На вашу думку, з якого віку дитина усвідомлює, що здатна на щось впливати й може впливати на свою громаду? І як її залучати до цього?

— Дитина починає жити в місті від самого народження. Ми ж навчаємо дітей правил дорожнього руху вже у два-три роки, а іноді й раніше. Тому й розмовляти про місто потрібно змалку.

Моїм дітям зараз чотири з половиною і сім років. Ми постійно говоримо про місто. Вони вже можуть зробити мені зауваження щодо правильного паркування, звертають увагу на сміття, іноді навіть прибирають його після інших. І це не тому, що їх змушують, а тому, що вони вчаться бачити простір навколо себе.

Мені здається, найважливіше — навчити дітей бути уважними та спостережливими. Бо відповідальність починається саме з цього.

А далі відповідальність — це вже приклад дорослих. Чи беремо ми участь у житті ОСББ? Чи готові разом із сусідами прибрати двір? Чи можемо не тільки підписати петицію, а й ініціювати її? Саме через приклад батьків діти вчаться бути відповідальними громадянами.

Дітям не потрібні лекції про громадянську відповідальність. Їм потрібен досвід, коли їхній голос справді щось змінює.

— Коли і як ви зрозуміли, що ваша книжка почала жити «власним життям» і впливати на своїх читачів? 

— Напевно, тоді, коли вона почала з’являтися в школах.

Для мене це був дуже важливий момент. Адже діти почали досліджувати свої міста не лише вдома з батьками, а й разом із класами: ходити на екскурсії, виконувати практичні завдання, проводити власні дослідження.

Коли мені почали писати вчителі з різних міст із запитаннями: «Чи можемо ми використовувати вашу книжку на уроках?», «Чи можна запровадити такий курс у нашій школі?», — я зрозуміла, що книжка давно вийшла за межі книжкових полиць і сімейного читання.

Вона стала не просто книжкою, а поштовхом до розвитку урбаністичної освіти в Україні.

— Розкажіть, будь ласка, про Урбанрух. Як у вас виникла така ідея, і як вам вдалося втілити її в життя? Чому він такий цікавий дітям?

— Коли почалося повномасштабне вторгнення, я опинилася з дітьми в Польщі. Але попри те, що фізично ми були за кордоном, я продовжувала працювати в Україні. Я постійно думала про те, що ми можемо зробити для дітей, які живуть у війні, як дати їм можливість не лише відволіктися, а й відчути, що вони можуть впливати на світ навколо себе.

У Польщі ми провели кілька урбаністичних зустрічей з українськими підлітками у Варшаві та Любліні. Саме тоді я зрозуміла, що такий проєкт має народитися насамперед в Україні.

Ми зібрали чудову команду, і так з’явився Урбанрух. Спочатку планували невеликий пілот приблизно на десять міст, але вже перший сезон охопив 23 громади. Згодом проєкт почав лише зростати, і ми побачили величезний запит на таку освіту.

Найважливіше для мене те, що ми не вчимо дітей бути урбаністами. Ми вчимо їх розуміти, як працює місто: як ухвалюються рішення, як взаємодіють різні системи, як формується міський простір. Це знання допомагає їм бачити, коли місто розвивається у правильному напрямку, а головне — усвідомлювати, що вони можуть впливати на його майбутнє вже сьогодні, а не лише тоді, коли стануть дорослими.

— Які історії читачів й учасників Урбанруху вразили вас найбільше? Чи було щось, чого саме вони навчили вас?

— Таких історій дуже багато, і кожна з них для мене особлива.

Нещодавно я отримала книжку «Мій, твій, наш Ужгород», яку написали учні молодших класів разом із вчителькою, використовуючи можливості штучного інтелекту. Це стало продовженням курсу «У міста є Я. Версія Ужгород» в одній зі шкіл Ужгорода. Мене неймовірно вразило, що третьокласники змогли створити власну книжку. Це ще раз довело, що якщо дати дітям інструменти для дослідження, вони здатні створювати справді дивовижні речі.

Дуже теплою для мене стала й історія мого одногрупника з College of Europe. Він німець і одного дня надіслав фотографію, де читає своїй доньці «У міста є Я». Він написав, що не знає української, але щовечора перекладає текст німецькою просто під час читання. Для мене це було дуже зворушливо.

Також мене надихнув запит на переклад книжки казахською мовою. Засновник громадської організації потім написав свою книгу: про природу в місті. Я дуже радію, коли можу надихати людей. 

І ще дуже щемко було з конкурсом «Книга року BBC» 2023 року. Одна з юних читачок написала відгук на книжку, який отримав відзнаку читацьких рецензій. Ця відзнака стала для мене дорожчою за будь-яку професійну нагороду, адже вона означала, що книжка справді знайшла свого читача.

У львівському осередку Урбанруху була дівчинка, яка практично не бачить. У відгуку вона написала, що до неї ще ніколи так добре не ставилась. Я дуже радію, що однолітки змогли так її оточити турботою, але думаю, вона зробила для них більше — навчила їх емпатії, яку вони нестимуть далі. 

— Багато дітей і підлітків, які прагнуть змін, стикається з упередженим ставленням через свій вік. Що ви сказали б тим юним українцям, хто вже сьогодні хоче впливати на свою громаду, але чує: «Це справа дорослих»?

— Я б сказала дуже просту річ: місто належить його мешканцям, і молодь має такий самий голос, як і всі інші.

Сьогодні й у майбутньому міста конкуруватимуть насамперед за людей, за таланти. Саме тому голос молоді стає дедалі важливішим.

Я б радила шукати можливості для співпраці: з місцевою владою, громадськими організаціями, активістами, школами. Не боятися пропонувати свої ідеї та не соромитися того, що вони можуть здаватися незвичними.

Підлітки мають величезну перевагу: вони часто бачать місто без тих внутрішніх обмежень, які з роками накопичують дорослі. Саме тому їхні ідеї нерідко стають найсміливішими та найцікавішими.

Тож не бійтеся говорити, діяти й брати відповідальність. Не потрібно чекати, поки виростете, щоб почати змінювати своє місто.

Ми часто чекаємо героя. Насправді містам потрібні не герої, а тисячі людей, які щодня роблять маленькі кроки.

— Які 5 українських дитячих / підліткових книжок ви порадили б нашим читачам?

— Я можу порадити ті, які зачепили мене з тих, які я читаю своїм дітям: 

«Коли я була лисицею» Тані Поставної з ілюстраціями Марії Фої;

«Знай наших» Юрія Журавля;

«Лео-Фу, або Я народився собакою» Валентини Захабури з ілюстраціями Вікторії Солтис-Доан;

Серія книжок «Мандрівки з чарівним атласом» Надійки Гербіш з ілюстраціями Богдани Бондар;

«Планета в лапах» Олексія Коваленка з ілюстраціями Дарії Філіппової.