Мити руки до чи після
Про книжку Тетяни Корнієнко «Недоторка» я вперше почув у серпні 2015 року – Олег Симоненко, директор видавництва «Час майстрів», представив її на церемонії нагородження лауреатів «Корнейчуковської премії». Місце невипадкове, бо повість перемогла в конкурсі 2013-го.
Назва відразу сподобалася – влучна, з інтригою. Потенційно книжка мала бути дуже цікавою. Але до читання справа так би і не дійшла, аби не організована БараБукою листопадова презентація книжки, що спровокувала доволі цікаву дискусію між мною, Христиною Содоморою і Володимиром Чернишенком.
Читайте також: «Недоторка» як привід поговоритиНе хочу повторювати слушних думок попередніх рецензентів, зарівно як і переповідати сюжет (що уже чудово зробила Ірина Гищук), тож зосереджуся на інших питаннях, які загострили увагу під час читання. У тексті та поза ним.
Неформальна форма чи формальний кінець?
Книжку написано від першої особи у формі щоденника Алі Диряєвої – учениці 9 класу. Ідея хоч і не нова, проте вдала, якщо письменник може знайти відповідний тон розмови з читачем, а радше – читачкою. Тетяні Корнієнко це вдається таки майстерно.
Стиль оповіді простий (але не спрощений), емоційний. Проблеми типові для підлітків 14 років – пошук себе, свого місця в соціумі, маленькі скандали з мамою, перше кохання, поцілунок – як і належить записникові дівчачих секретів.
Авторка змушує нас полюбити дивакувату головну героїню й щиро співпереживати події разом із нею. Твір читається легко і… на жаль, дуже швидко закінчується. Дуже швидко – це коли розв’язка наприкінці твору слабша за підготовчу роботу до неї.
Тетяна Корнієнко вигадливо обіграла двозначну назву «Недоторка» («Недотрога» – в оригіналі) і створила небанальний, живий образ дівчинки, що має мізофобію – панічний страх бруду. Як наслідок – цькування її класом. Природно, доволі жорстке – чого вартий випадок підкидання котячої купки до сумки.
А проте нагнітати конфлікт далі, аби героїня проявила характер, почала діяти, авторка не стала. Знущання виявилися невинними жартами однокласників. А особисту проблему Аля вирішує не самотужки, не спільно з батьками, не тривалою роботою з психотерапевтом – її «виправив» коханий хлопець. Авжеж, не без допомоги тих-таки добрих однокласників. Лікують героїню сильним нервовим потрясінням – не більше, не менше. Тож добре, що цей сумнівний психолого-педагогічний експеримент завершився добре. Ще б мамі Алі хтось «допоміг»…
Казка чи маска?
Твір названо «психологічною казкою». Це слово уже налаштовує юних панночок на затишну й теплу атмосферу читання. Незграбна принцеса Аля, мужній принц Іван, романтична дружба, подвиг, перший поцілунок і щасливий кінець – це й справді казка. Майже. Бо, щиро кажучи, казкового в історії мало. Вона цілком реальна. Що не означає – реалістична. З реалістичністю якраз проблеми є, хоч під якою маскою їх приховуй. Реалістичність – це не повна відповідність правді життя. Це передовсім відповідність тексту самому собі.
Наприклад, ми знаємо, що Антон Самарін – «сонячний клоун», якій регулярно не виконує домашніх завдань і знущається з Диряєвої. Тож радісне піднесення і зміна ставлення до Алі після її появи у програмі «Культура» (!) на місцевому(!) ТБ схоже на щось штучне, неприродне: «Я вдома за компом сиджу, а тут раптом братан як закричить: “Тоха! Твою Диряєву по «Культурі» крутять!” Я прибіг – опа! Точно, ти. Поруч із якимось мужиком. Мужик розпинається, а ти явно тупиш. Тоді почали про твої картини розповідати й показувати. Ну, я офіґів!»
А в епізоді, коли Аля зізнається дядькові Володі про свої почуття до Івана, дядько ні сіло ні впало пригадує, як у три-чотирирічному віці «по вуха закохався в бабусю з музичного залу», стареньку, сиву і добру. Це ж просто знущання якесь! Проте дівчинка не ображається, вона навіть співчуває дядькові.
Неправдоподібно поводить себе і хлопець-герой Іван Романов. Персонаж вийшов занадто зрілий. Щоправда, маємо в тексті думку самої Диряєвої, що Іван розумний «наче йому не чотирнадцять, а двадцять чи всі сорок». Виправдання сумнівне. Як і доцільність створення ідеального героя. У стосунках з дівчатами хлопці його віку також тремтять і хвилюються. Хоч іноді. І це набагато цікавіше.
Якщо «Недоторка» й справді казка – то казка дивна, без негативних героїв. Спочатку вони наче з’явилися в особах однокласників. Але потім виявляється, що все не так. Усі добрі. І закінчується все також добре. Красиво. Проте штучно. І малоцікаво.
Кілька тисяч «єврів» – це багато чи мало?
Є в книжці один епізод, який справді більше схожий на казку. І заслуговує пильнішої уваги. Аля малює. Хоча й під керівництвом знайомого художника, проте нерегулярно. Одного дня після уроків, коли дівчинці було особливо сумно, вона малює аквареллю картину «Crazy» – про себе. Пізніше її учитель – дядько Володя – відбирає цю роботу для спільної виставки.
Там і з’являється француз мсьє Анрі де Клер, якій хоче купити «Crazy» у невідомої й недосвідченої дівчини за кілька тисяч євро. Аля відмовляється. «Та навіщо мені ті єври?!» – зауважує вона. Почасти дівчину можна зрозуміти – розставатися з картиною важко. Особливо вперше. Особливо, якщо вона особиста.
Маємо опис малюнка: «Дивовижно: чистий аркуш паперу – і раптом абсолютно жива дівчинка. Йде по тротуару. Під парасолькою. Сама-самісінька. Брюнеточка така. І доріжка перед нею в потемку. І парасоля нічогенька – величезна. І на неї з неба сиплються квіти. Багато різних: ромашки, волошки, маки. Яскраві, красиві, живі. Сиплються, б’ються об чорну тканину і падають набік. А вона йде своєю сіренькою доріжкою. Сама-самісінька».
Образ доволі передбачуваний, навіть банальний. І це нормально для творчості дівчинки-підлітка.
Чи може малюнок Алі коштувати кілька тисяч євро? Дуже малоймовірно, зважаючи на рівень сформованості особистості, майстерність, незнаність імені, витрачений на створення картини час.
Яка це взагалі ціна для картини – кілька тисяч євро? Візьмімо, приміром, ілюстрації до самої «Недоторки». Вони стильні, з настроєм, характерні. Віолетта Борігард створювала їх близько трьох місяців. Вартість – менше тисячі євро. Не за одну, за всі разом.
Звісно, твір – казка. А гроші – папір. Проте і в казці вони мають вартість не лише паперу. Кілька тисяч євро – це можливість відпочити родиною в будь-якому кінці світу, бо тато постійно у відрядженнях. Це курс лікування від мізофобії у найкращій клініці Європи. Не для себе, то хоч для мами. Зрештою, це допомога…
Зрештою наприкінці повісті дівчинка позбавляється фобії, рве і викидає картину як минуле життя: «Не побачиш ти, дорогенька, Парижа!» Символічно. Ефектно. Проте важливі шанси треба цінувати. Це в казці їх іще може бути безліч. А в житті – не завжди.
Хто криється в деталях?
У деталях твору маємо й інші неточності. Дрібні і, можливо, не варті особливої уваги. А проте вони можуть бути помітнішими цільовій аудиторії книжки, для якої шкільне життя відбувається саме тут і тепер.
Наприклад, помилково, що квадратне рівняння, з якого починається твір, у школі вивчають у 9 класі. Насправді це відбувається на півроку раніше – у 8-му. Те саме стосується й п’ятибальної системи оцінювання у школі, де навчається Аля. Від 2000-го в Україні діє дванадцятибальна.
Не страшно, проте також неправильно, коли картини аквареллю або пастеллю називають живописом. Це графіка. Аля мала б це знати, якщо її вчить малювати професійний художник.
З літературою письменниця узагалі перемудрила. «Ми, щоправда, “Війну і мир” ще не вивчали», – зізнається героїня, що за рекомендацією мами «захопилась і швидко-швидко всі чотири [томи] проковтнула». Влітку між 8 і 9 класом. Дуже сумнівно. Крім того, дівчинка буде розчарована, адже епопеї «Війна і мир» у шкільній програмі немає. Принаймні в українській школі.
Але там є «Майстер і Маргарита» Михайла Булгакова, в 11 класі. Судячи з тексту, головна героїня книжку також давно прочитала. Хоча, як відомо, з цим твором все непросто і для досвідченішого читача.
Мабуть, варто все-таки орієнтувати підлітків 14 років на читання доступніших книжок, а не бігти аж так поперед шкільної програми.
Українська російськомовна чи..?
Це питання – одна з причин написання рецензії.
Річ у тім, що Тетяна Корнієнко – письменниця з Севастополя. Не хочу з’ясовувати політичні погляди чи громадянську позицію пані Тетяни – це не має стосунку до тексту твору. Важливим є культурне ототожнення автора. Бо з читачем він розмовляє не лише мовою універсальних істин, а й культурних кодів народу, з яким себе ідентифікує.
Попередні рецензенти зауважили, що «Недоторка» – книжка, написана не лише російською мовою, а й мовою російської культури. Що не заважає говорити з читачем про загальнолюдські цінності. Це важлива деталь не тільки з погляду правильного зчитування культурних кодів іншої нації.
Вихід книжки – не лише друк тексту на папері. Це культурна подія. І заробіток для письменника. У цьому контексті завжди цікаво, чому видавець пропонує мені як читачеві саме цю книжку, а не іншу. Чому платить гроші російському письменникові, а не українському, хоч і російськомовному? Чому відкриває не лише Україні, а й Росії текст, якій належить культурній спадщині саме останньої?..
Зрештою, видавець вкладає у книжку власні гроші. Якщо він бачить мистецьку вартість твору, відчуває успіх книжки, то може видавати що завгодно. Наше право – читати це чи ні. І ставити видавцеві запитання.
Я вирішив був запитати саму письменницю про її культурну самоідентифікацію. Ми обмінялися кількома доволі довгими мейлами. І я сподіваюся, що подальша дискусія розвиватиметься в публічній площині. Адже книжка вже стала подією – великою чи малою – українського культурного простору. І читацькому загалові буде цікавий не лише текст твору, а й думки й сама особистість пані Тетяни Корнієнко.
Завершуючи, нарешті відповім на головне питання, задля якого й пишуть рецензії: то купувати книжку чи ні? Відповім – не знаю. Бо я не дівчинка 14 років, і мене про таке не варто питати.
Книжка вийшла цілком читабельна, стильно оформлена. Усі недоречності, про які йшлося, можна помітити, детально аналізуючи текст. Напевно, не кожна панночка ставитиме це собі за мету. І якщо дівчачі історії з мужнім принцом і першим поцілунком – це та стихія, якої прагне юна читачка, то вона не відкладе «Недоторки» Тетяни Корнієнко, поки не проковтне до останньої сторінки – це можу обіцяти.