7+

Моноліття дитячих книг

Като Деспатi

Євген БІЛОУСОВ. «Лесина пісня», «Тарасове перо»: біографічна повість-казка. – Тернопіль: Навчальна книга – Богдан, 2009, 2010 рр. – по 112 с.
Уподобань: 16

В авторитетних літературних й освітянських джерелах неодноразово траплялися мені згадки про автора нетривіальної біографічної прози для дітей, диво-казкаря, який чарує малюків українськими оповідками, сповнюючи крихітні серця радісним трепетом до рідного слова. Кажуть, пан Євген Білоусов перейнявся наставництвом меншачків ще у старших класах, а згодом, уже студентом-істориком, відбув свої найщасливіші дні відзнаконосним «піонервожатим» у самому всесоюзному «Артекові». Вже понад 40 років автор фахово прищеплює нашим мацьопам «любов та повагу до Вітчизни, її історії, традицій, видатних людей» оповіданнями, романами, казками й легендами; особистим коником і візиткою письменника вважаються казкові повісті про дитинство видатних українців, які невтомно перевидають ось уже майже десять років.

Із повістями-казками про малого Шевченка й крихітку Лесю настав час познайомитись і мені. Важу в руках: видання добрі, якісні, у твердій глянсовій палітурці, роздивляюся лаконічне оздоблення у стилі цілісної книжкової серії, на цупкому, щедро ілюстрованому папері. Колористика гарна, приємна, щоправда, сюжетно обкладинки викликають осторогу – розпашіла пишно вбрана Леся років семи богомільно стисла рученята й відсторонено дивиться вдалину; зморений шестирічний, може, Тарасик у лахмітті й тяжкій зажурі тулиться попід тином, виводячи кривулі на клаптикові паперу…

Та нас, козацьких нащадків, так просто не залякаєш, почитаймо-но, там і видно буде. Мені, отже, знову десь між сімома й десятьма роками, до читання вбираюся й налаштовуюсь як змалечку: врочисто, всі справи нагальні поробивши, у вишиванку перебравшись (бо за мого дитинства не так уже й багато було, знаєте, дитячих книжок українською в Києві). Розгортаю, отже, першу сторінку: подяки, директори музеїв, завідувачі кафедр, члени спілок… передмови довгі, коли вже почнеться казка?!

Мені вісім років, і я ненавиджу укрліт за глевку темряву, в якій її маринують до святкового столу пізнання

А починається так, що мешкали на землі українській Вишиванки й Колядки, Казки й Загадки, Крашанки, Легенди зі Щедрівками, за старших у них були Слово й Пісня, а ще маяли в небі Чарівне Перо та Чорна Хмара. Всміхаюся вдоволено: початок віщує світлий та вигадливий переспів славних традицій із самих глибин нашої гордої давнини, а я вже з першої миті пишаюся й нетерпеливлюся, шукаю тої невимовної краси. І що ж? Слово з Піснею воюють із царями й програють, рідну землю загарбники неволять, народ мій навколішках стоїть, що там навколішках – злидарі й невільники непосильною працею на цім світі тримаються, під нагайками перед панами плазують… тяжко, несподівано, як ніби й мені нагайкою по спині. Пожурюся над тими книжками, біля вікна подумаю, чаю журавлинного нап’юся та й далі в книжки зазираю, кривдно мені, та цікаво: це ж ні Лесі, ні Тарасика ще ніде не було.

2Та й далі побут жебрацький, краєвиди моторошні: могили, кургани суцільні, одні чоботи на двох та окраєць хлібчика на цілу родину. Аж ось і Лесю видно – не видно, власне, а чутно вже про місто її рідне та сусідні міста, про князів, і все не слава Богу – володіли… приєднали до Росії… зробили повітовим… торги щотижня відбувалися… Ну, торги то й торги, а Леся? А Леся з поважної родини, одні родичі з тих, другі з тих, треті Герцеговину тримали – йой, позираю у вікно, чуба мну, протираю очка. Витерплю! Що там хоч у Тарасика? Животіння кріпацьке, господар хати із заслання вернувся, родині вже й притулитись нема де, а малий по селу роззирається, Перо йому розповідає: володіли… хазяйнували… власністю були й кілька тисяч кріпаків… перейшло село у спадщину…

Гортаю далі. Тарасик шукає, які ж то ноги в неба, чи звичайні, а чи стовпи металеві, – чудний Тарасик, замрійкуватий, далеко від хати йде і йде, поки йде – може, вже щось про Лесю чутно? Про Лесю не чутно. Три легенди про її місто. Цікаві й короткі, дякую за такі легенди, вже веселіше мені читалося й про «розподілення до району» в Лесиного тата. Тим часом стрілися малому Тарасові чумаки, чумаків я люблю: ще ті лицарі були, тільки що мирні, але дужі, вайлуваті, велети-чарівники, та ще й на мажу нас із Тарасом беруть – от де пригоди… Та ні, дотарґали чумаки потомлені нас до сусіднього села й подалися далі, тяжку долю у вуса обмірковуючи, хіба взнали від них, що «когут у дорозі за будильника працював», ото ще диво.

Аж он і Леся з’явилася. Знали ви, що вона сама собі ім’я Лариса на аркушику немовлям обрала, сама себе маленька Лосею величала й сама ж себе втретє вже на Лесю перезвала? Ну, й що люди поважні, шляхетні їй за хрещених стали, а як же, коли сама родина Косачів давня та поважна… із прабатьків у Боснії… титул герцога… землі іменні завоювали турки… предки мамині – грецьке коріння, на службі в самого Хмельницького тлумачем, драгоманом… ех… Що в Тараса? Тарасика сестра Катруся дуже любить, він допитливий росте й цікавий, тільки чомусь із ним геть нічого не стається, от хіба літери вчити почав від тата – Аз, Буки, Веди.

Леся із братиком гуляє садочками, плете віночки, від мами легенди всотує, пісень селянських дослухається, сама підспівує; онде Тарасика до діда ведуть, а дідо про гайдамаків оповідає. Гарно дідо оповів, із запалом, аж мені проясніло, дарма що коротко, Тарасикові сам гетьман Залізняк тої ночі наснився, велів справно вчитися й українській справі служити. Леся собі далі співає, із братиком в садочку гуляє, матуся легенди їм переказує, а тато в них юрист, голова з’їзду мирових посередників… простий люд захищає… людина чесна й справедлива. Ой, кажіть, Лесина мамо, легенду ліпше: у кожного з давнього поважного роду Косачів своє захоплення, і сам Лесин тато хороший мисливець, а рідний брат його взагалі в царя за лови відповідав… Родина Косачів завше товаришувала з поважними давніми родинами – Драгомановими, Старицькими, Лисенками… Лесин дядько по мамі від переслідувань емігрував у Швейцарію. Леся з Михайликом гуляють у садочку, слухають легенди про русалок, співають обрядових пісень. Леся починає вчити літери з мамою – Аааа, Беее…

Голова важка, бо думки в ній тяжкі та невимовні, у дитячій голові ще нема таких слів, якими б вилити цей свинець розчарування. Казкові персонажі, що на них покладалися мої сподівання дива, зі сторінок відклеюються як недоріки-аплікації на вже парафованому моноліті тексту. Засилля генеалогічної інформації та історичних посилань зверхньо й зухвало нависає наді мною, впивається власною величчю, пересичується собою, не відає, що розшаровується, розвалюється брилами. Мій дитячий мозок закипає і вимикається водночас. І відкладаю ті книжки, а направду – жбурляю одну за другою в дальній закут.

Безумовно правдивий фактаж соціальної несправедливості, що так не на часі кулеметною чергою розшив мої перші спроби самостійного позакласного читання, жахи історичної несправедливості, місиво туги й болю мого народу, приниження рідної мови, тяжка кріпацька доля й страшні хвороби чавлять мене тягарем, не доступним ані дитячому розумінню, ані емоційному сприйняттю.

Це зовсім не книжки про малих Тарасика й Лесю, що могли б прокласти місточки між мною й цими дітьми, зачудувати країною, з любов’ю до якої вони зростали, зацікавити винятковою долею й неповторною творчістю. Я ховаюся, тікаю з цієї задухи, лукаво приправленої кількома цікавинками, зі споду яких – самі кліше. Я хочу одного: більше ніколи нічого не чути про ці тяжкі й неприємні речі. Мені вісім років, і я ненавиджу укрліт за глевку темряву, в якій її маринують до святкового столу пізнання.

Print Form
Подiлитись:

Додати коментар