Мрії до Домінікани доведуть
Здавалося б, за останні 5-10 років підліткової реалістичної літератури стало значно більше. І це справді так. Та все одно нам є куди рости і розвиватися — і тематично, і жанрово, тому мене дуже порадувала книжка Лариси Федорченко «Під жовтим небом мрій», що нещодавно вийшла у Видавництві Старого Лева з ілюстраціями Тані Зейналової.
Що ж такого незвичного запропонувала нам авторка?
По-перше, тема расизму і дискримінації та булінгу за кольором шкіри в українській підлітковій літературі практично відсутня. Практично, бо все ж таки була книжка «Зеро» Юлії Ілюхи.
Так, Україна не надто кольорова країна. Чи значить це, що у нас відсутні упередження щодо інших етносів чи рас? Аж ніяк. І в українських школах навчаються діти, народжені у змішаних шлюбах. Як і героїня «Під жовтим небом мрій» Марія-Валентина Мороз-Матіас, або ж просто Тіна. Її мама — домініканка, а тато — українець.
І саме через колір шкіри до неї весь час зачіпається однокласник Дусик. «Кольорові класи тепер окремо. Йди, Матіас, он там твоє місце, — і показав рукою до туалетів». «Шо, Мороз-Матіас, холодно? Це тобі не Африка!» «Іноземці звільняються від укрмови. Вони вчитимуть наскельні малюнки!» Ну і далі в такому ж стилі.
Ця тема важлива не тільки тому, що ще не висвітлювалася в українській підлітковій літературі, а й тому, що зараз особливо актуальна. Українські діти, які разом із матерями втекли від війни за кордон, також відчувають свою інакшість. Інша мова, культура, традиції. Потрібно бути впевненим у собі, щоб використовувати цю інакшість як перевагу. Тож, можливо, історія Тіни додасть комусь бодай краплину віри в себе і свої сили.
По-друге, попри те, що формат щоденника аж ніяк не новий і досить популярний і в дитячій, і в підлітковій літературі (згадати хоча б суперпопулярні серії «Щоденник слабака» Джеффа Кінні та «Щоденник Нікі» Рейчел Рене Рассел), українські автори не дуже часто вдаються до цього жанру. Хоча він досить виграшний, бо ж оповідь ведеться від першої особи і з першої ж сторінки скорочує дистанцію між героєм і читачем.
В українській підлітковій літературі щоденники писали Ольга Купріян («Щоденник Лоли»), Марина Павленко («Щоденник закоханої ідіотки»), Ольга Войтенко («Незручні. Відчайдушні. Виродки»). Тепер от маємо ще варіацію Лариси Федорченко, точніше, Тіни Мороз-Матіас, хоча слово «щоденник» і не винесене в назву.
У своєму щоденнику Тіна записує події зі шкільного життя, ділиться роздумами. Зокрема у діалозі з подругою підмічає, що повчальні розмови з кривдником відбуваються один на один, а ображає її він при всіх, і всі, крім Лисициної, Тіниної подружки, мовчать або підсміюються. «Ми живемо у XXI сторіччі. Космонавти вже на Місяці були, марсохід запустили, стільки винаходів з’явилось! А люди досі тикають пальцем у того, хто хоч трохи відрізняється».
Часом усміхаються навіть вчителі, які мали б щонайменше зробити зауваження. Але тут викривається ще одна проблема: традиційно у нашому суспільстві хлопцям багато що пробачають. Бо гормони, «такий вік»; вони розвиваються повільніше, що з них візьмеш; зачіпається — значить, вподобав тощо. Але дивні, часом масні й направду огидні жарти та витівки ображають, а «такий вік» у жодному разі не є виправданням. Тож я щиро потішилася, що Тіні й компанії вдалося помститися Дусику і за знущання над Тіною, і за задирання спідниць іншим дівчатам. Бо якщо вчителі нічого не роблять, доводиться захищатися самим.
Тіна — творча дівчинка, і саме мистецтво допомагає їй бачити красу світу. Якби не те, що часом в неї тицяють пальцями й дивуються, що вона розмовляє українською, а в школі зачіпається Дусик-Дурбусик, вона була б цілком щасливою. Має вірну подругу, турботливих батьків, любить малювати. Та раптово її життя перевертається з ніг на голову. У Домінікані живе її бабуся, тітка з родиною переїздить до Канади, а бабусі потрібен постійний нагляд, тож мама вирішує їхати на Батьківщину. А разом із нею — і Тіна з татом. Попереду на них чекають нові подорожі, нові краєвиди і… жовте небо.
Тіна відкриває серце новій пригоді, хоча їй і лячно, бо ж у Домінікані все зовсім інше: і люди, і клімат, і їжа, і звичаї. І, хоч дівчинка добре знає іспанську, в новій країні її знов сприймають за чужинку, кличуть «ґрінґою», бо тепер у неї надто світла шкіра. Та Тіна більше не має наміру мовчати, та й поруч є люди, готові стати на захист. До того ж, Тіна разом із новою приятелькою і сама стає на захист природи. Краби, мурени — навколо стільки див!
Разом із Тіною читач відкриває для себе цілковито нову країну. Чи багато ми знаємо про Домінікану? Отож! Тепер можемо дізнатися з перших вуст — Лариса Федорченко прожила там 15 років. І от у цьому — в досвіді пізнавання нової країни українкою, а не через перекладений текст — ще один плюс «Під жовтим небом мрій».
Книжка невелика (136 сторінок) і завдяки формату щоденника дуже легко читається, тож підійде і затятим читакам, які хочуть дізнатися про екзотичну для українців Домінікану, і читачам, яких зазвичай відлякують товстунці, і підліткам, які зараз навчаються за кордоном і все частіше обирають до читання книжки польською/німецькою/англійською. Завдяки простій мові, верстці, де багато повітря (щоденникові записи плюс ілюстрації), актуальним для підлітків темам (переживання щодо зовнішності, справедливість, екоактивізм) «Під жовтим небом мрій» Лариси Федорченко має всі шанси потрапити на полиці з улюбленими книжками юних читачів, а також бібліотек.
